«Чого ви не любите русскіх? — Ти наді мною стоїш з автоматом, чого тебе любити?». Мешканка Київщини про те, як окупанти закатували її сина-волонтера

Під час військових дій і окупації в містах Київщини, Чернігівщини і Сумщини російські військові вбили і закатували тисячі українців. Масштаби знущань стали відомі після того, як загарбники відійшли з цих позицій і перемістилися на Донбаський напрямок. Заборона знайшла мешканку Київщини, сина якої закатували до смерті росіяни в Гостомелі — вона змогла поховати його лише через місяць після загибелі. 

В середині квітня світове видання The New York Times показало фотографію з Ірпінського цвинтаря, яка стала відомою. Підпис під світлиною зазначав, що це кладовище жертв російської окупації. Проте це не зовсім так: свіжих могил тут лише три ряди, а гірка правда в тому, що скоро їх буде кілька десятків. Цвинтарі в Київській області точно доведеться розширювати.

Десятки тіл загиблих мирних громадян досі залишаються у моргах. Поліція та представники місцевої влади не встигають обробляти та впізнавати тіла, а родичі загиблих змушені чекати тижнями. Від впізнання до поховання проходить лише кілька годин, церемонії прощання зведені до мінімуму. Винних у ситуації немає: жодна країна світу не була б готовою до подібних масштабів.

Галина Матьошко з Гостомеля втратила сина Сергія. Його катували і розстріляли російські військові. 

Вторгнення росіян застало жінку в її приватному будинку в Бучі. На початку березня, розповідає Галина, вона переховувалася від обстрілів в погребі, коли до неї зайшов російський військовий. 

«Каже мені: «Виходи, а то гранату кину», — розповідає Галина Матьошко. — Маленький такий хлопчик, каже: «Нє бойся, бабушка, ми тєбя нє будєм убівать». З автомата вікна пробили. «Ми прийшли вас защищать», — каже він. «От кого?» — питаю. — «От Бендери». Я йому тоді сказала, що взагалі-то Бандера — це національний герой, а ми тут звичайні українці, трудяжки. «Ми іщєм Зєлєнского», — каже. «У мене в погребі? — кажу. — Що мені, Зеленський подчиняється?».

Росіяни поселилися вдома у Галини, поки вона ховалася у погребі. Жінка розповідає, що солдати заїхали у двір на танку, і декілька днів їхня військова техніка стояла прямо у неї в саду. 

«Вони мене постійно питали: «Чого ви не любите русскіх?» — згадує Галина. — А я їм кажу: у нас такого нема, що не люблю. До сьогоднішнього дня не було. Ну, росіяни і росіяни. Ми ж прості люди. Але ти прийшов, я сиджу в погребі, а ти наді мною з ружжом, з автоматом — за шо я тебе повинна любити чи поважати?».

У Галини Матьошко була велика родина: двоє синів, у кожного діти і сім’ї. Всі вони жили під Києвом. Старший, Роман, жив у Бучі. На початку вторгнення він попав під обстріл і отримав важке поранення.

«Вони зробили перший [евакуаційний] рейс, але не всі вмістилися в автобус, тому він був вимушений повертатися другий раз, щоб забрати інших, — розповідає Галина. — Але їхній автобус обстріляли [росіяни] і вони не доїхали. Їх забрали у підвал». 

Сергій Матьошко помер від восьми кульових поранень — так зазначили судмедексперти, які проводили розтин. Окупанти стріляли по руках і ногах, усі кулі пройшли наскрізь. Тіло волонтера знайшли на початку квітня, коли журналісти разом з правоохоронцями і військовими потрапили до звільнених міст. Він і четверо його товаришів лежали на полу в підвалі, у всіх були зав’язані руки за спиною.

Ховали Сергія більше ніж через місяць після загибелі, у закритій труні: його обличчя було сильно спотворене тортурами. Побачити тіло сина і впізнати його остаточно Галина змогла тільки перед самим похованням, у морзі. 

Історія Галини Матьошко і її сина не виняткова серед тих, хто пережив російську окупацію. Число закатованих та розстріляних зростає по мірі того, як знаходять нові масові поховання і місця, де росіяни залишили тіла вбитих. За офіційними даними, які підтверджують журналістські розслідування, лише в оточеному російськими військами Маріуполі померло понад десять тисяч місцевих жителів, а на околицях міста з’явилися величезні траншеї з братськими могилами.