«Мамо, я вдома!» Місяць тому Україна повернула з полону 108 захисниць. Ми поговорили з однією з них

17 жовтня Україна та Росія провели черговий обмін полоненими, в результаті якого з рук окупантів вдалося забрати 108 жінок. Серед звільнених українок була 26-річна медикиня Олександра Крученко з Глухова на Сумщині. У травні 2022 року вона потрапила в полон після евакуації з «Азовсталі», і наступні пʼять місяців рідні майже нічого не знали про її долю. Спеціально для Заборони сумська журналістка Оксана Ковальова поговорила з Олександрою Крученко та її батьками про те, що вони пережили за цей час.

24 лютого 2022 року Олександра Крученко була в Маріуполі. 26-річна дівчина працювала інспекторкою-фельдшеркою у торговельному порту. В ніч, коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення, вона якраз відпрацьовувала свою зміну.

Олександра народилася й виросла в Глухові на Сумщині. Після школи вступила до медичного коледжу — навчання якраз припало на початок війни в Україні. Тож 2016 року, вже випускницею, дівчина вирішила присвятити себе захисту держави. Спочатку Олександра служила медикинею у складі Сумського прикордонного загону, а пізніше її перевели на Донеччину.

24 лютого разом з колегами по службі вона перебралася на завод «Азовмаш», що став домом для дівчини на найближчий місяць. А потім разом із бригадою морської піхоти відправилася до «Азовсталі», де чекав командир Донецького прикордонного загону.

«Все місто опинилося в кільці, в оточенні ворога, — розповідає Крученко Забороні. — Необхідно було пробиратися невідомими шляхами, під обстрілами».

Наказ здаватися

Понад два місяці — з 13 березня до 17 травня — Олександра поміж інших прикордонників, нацгвардійців та правоохоронців (усього майже 300 осіб, з яких лише три жінки) перебувала в підвалі «Азовсталі». Це було глибоке, непридатне до життя приміщення, яке довелося хоч якось пристосовувати до існування. 

«Ліжка зліпили з чого тільки могли, — каже Олександра. — Їли коржики з борошна, яке хлопці десь роздобували. — А милися як прийдеться».

17 травня командир віддав наказ здаватися у полон росіянам.

Жодних пояснень не було. Сказали лише одне: це наказ зверху і він не обговорюється. Втім, Олександра каже, що всі і так розуміли: це єдиний шанс залишитися живими. Адже подальше перебування у бункері означало вірну загибель.

«Не усміхалися, але й не били»

З підвалу українські військові виходили групами і йшли на міст, де їх чекали російські солдати. Посадили в автобус, відвезли до сумнозвісного СІЗО в Оленівці на Донеччині і розселили по камерах. В невеликому приміщенні одночасно могли перебувати близько 30 осіб. Наймолодшій було 18 років, найстаршій — 60. Усього ж, за словами Олександри, в оленівському полоні тримали близько 3 тисяч людей — що в погонах, що цивільних.

«Умови були жахливі, та мене це не лякало», — говорить Крученко.

Зізнається: за пʼять місяців полону навіть жодного разу не заплакала. Хоча сусідки по камері поводилися по-різному: «Хтось проявляв емоції, не витримував і зривався. Але в цілому всі молодці. Трималися».

Перебування в полоні обмежувало пересування, тобто це була звичайна тюрма. Тортур, каже Олександра, не було. Щоправда, тиснули психологічно: викликали на допити, наполягали на зміні громадянства, розповідали, що Сумщина скоро буде російською.

Загалом на утримання в неволі Крученко не нарікає: «Не усміхалися, але й не били».

Годували не шикарно, але й голодом не морили. Хто забезпечував Оленівку провізією, бранці не знали, але в меню завжди були каші (ячка, перловка, пшоно), а також варена курка. Обов’язки кухарів виконували полонені чоловіки.

Хто мав бажання — міг долучитися до роботи на городі та кухні. Олександрі запропонували консервувати помідори, які вирощувалися на території СІЗО, і вона погодилася. Працювати доводилося просто неба — імпровізовану кухню облаштували у дворі колонії. Дівчина розуміла, що готує для своїх побратимів, тож старалася, щоб у кожного в тарілці були томати.

Та все ж, попри більш-менш задовільне харчування, всі полонені скинули у вазі. Саша схудла на 10 кг.

В Оленівці прикордонниця перебувала з 17 травня до 1 жовтня. Запитую, як рятувала свою психіку від важких думок та нервових зривів. У відповідь чую — читання. Наглядачі давали полоненим жінкам книжки — переважно класичну літературу та вірші. Що цікаво, серед них траплялися й українські автори. Олександра каже, що за весь час прочитала три книжки: «Історію вітчизни», «Дворянське гніздо» Тургенєва та ще одну, про ведмежа.

«Мамо, я вдома!»

В родині Сергія та Світлани Крученків Сашунєчка — як вони її лагідно називають — єдина донька. В розмові з Забороною батьки полоненої українки кажуть, що протягом пʼяти місяців писали листи по різних інстанціях, аби дізнатися хоч щось про долю своєї дитини.

За цей час Крученки отримали лише дві звістки від Олександри. Обидва рази їй дали зателефонувати зі своїх телефонів росіяни. Розмови тривали близько хвилини — цього було достатньо, аби сказати найголовніше: жива, здорова, усіх любить і хоче додому.

Коли в слухавці Світлани пролунало довгоочікуване «Мамо, я вдома!», жінка не могла в це повірити. Каже, молилася про повернення доньки щодня, і впевнена, що це Господь почув її молитви: Олександра Крученко стала однією зі 108 українських захисниць, звільнених з полону. 

Ніхто з бранців не знав про наближення обміну, пояснює Олександра Забороні. 1 жовтня полонених з окупованої Оленівки повезли в Росію: спочатку у Воронезьку область, потім — у Таганрог. Наступною зупинкою був захоплений 8 років тому Крим, звідки військових відправляли на підконтрольну Києву територію.

Весь цей час Олександра навіть не здогадувалася, що повертається додому. Каже, росіяни привезли полонених КРАЗами до сірої зони на Херсонщині й висадили. Потім до них підійшов один військовий і дівчина зрозуміла, що він українець.

Чоловік зачитав прізвища та імена жінок за списком і наказав виходити на українську територію. Назустріч рушили чоловіки з Росії. Тоді звільненим жінкам і повідомили, що їх обміняли. Декотрі, пригадує Олександра, на емоціях почали цілувати землю.

Сьогодні дівчина проходить курс реабілітації у шпиталі в Києві. Поруч з нею найрідніші. Сергій та Світлана зізнаються, що досі до кінця не можуть повірити, що їхня родина нарешті воззʼєдналася.

Втім, уже зараз Олександра знову готується повернутися до прикордонного загону.