Між Південною Кореєю та Японією почалася відлига? Як колоніальне минуле вплинуло на стосунки між країнами та чому вони покращилися тільки зараз

В межах саміту «Великої сімки», який нещодавно відбувся в Хіросімі, Південна Корея та Японія домовилися поновити діалог про спільну безпеку. Таке рішення вже називають новою главою в дипломатичних відносинах країн, адже довгі роки вони залишалися напруженими через японський колоніалізм та численні воєнні злочини проти Кореї. Заборона розповідає, чим для Кореї обернулася анексія з боку Японії, чому питання відповідальності за минуле досі лишається для країн болючим та як на відносне потепління між сторонами вплинула війна в Україні.

Від російсько-японської війни до бомбардування Хіросіми: 35 років колонізації Кореї

1904 року Японія розпочала війну з Росією, щоби витіснити російський вплив. Корея в цій війні оголосила про нейтралітет, проте за договором 1905 року країна стала колонією Японії, а вже 1910-го була офіційно анексована Японською імперією після багатьох років війни, залякування та політичних махінацій. Анексія Кореї закінчилася з капітуляцією Японії у Другій світовій війні 1945 року. 

Протягом цих десятиліть колоніальний уряд намагався винищити в Кореї все національне. В школах та університетах забороняли говорити корейською мовою та наполягали на лояльності до японського імператора. Ба більше — Японія просувала ідею, що вона нібито захищає «меншу та слабшу» Корею та дає їй можливості для розвитку. 

Так, за часи анексії в Кореї будували залізниці, розвивали гідроелектростанції, експлуатували корейські шахти та ліси. Школи теж розвивали, але там корейців навчали японської мови та культури, а все корейське було під забороною. Знімати фільми чи радіопрограми можна було лише японською мовою (як Кореї зрештою вдалося розвивати свою культуру в умовах військової цензури, читайте тут). Навчання історії за незатвердженими текстами сприймали як злочин. Крім того, японська влада спалила понад 200 тисяч корейських історичних документів — це фактично стерло історичну пам’ять про Корею.

Корейський історик Хіджунг Кан підкреслює: японський уряд спочатку намагався зберегти скарби історії та культури корейського мистецтва, але потім використав їх для підтримки іміджу імперської Японії як цивілізованої та сучасної сили. Цей погляд на Корею як на відсталу та примітивну країну в порівнянні з Японією перейшов у підручники, музеї та навіть в корейську самоідентифікацію.

Коли в часи Другої світової більшість японців пішли воювати, Японія, аби не втрачати робочу силу, набирала працівників серед корейців. Їх відправляли на видобуток вугілля та виплавку металів. За різними оцінками, за 35 років анексії Кореї імператорська Японія вивезла на свою територію близько 780 тисяч робітників. Водночас Японія використовувала у своїх цілях захоплені землі Кореї — розселяла там японські сім’ї та дозволяла вирубувати ліси й висаджувати немісцеву рослинність, абсолютно змінюючи ландшафт країни.

В умовах війни Японія під виглядом «добровільного волонтерства» змусила сотні тисяч кореянок стати «жінками для втіхи» — секс-рабинями, які обслуговували військових. І хоча військові публічні будинки існували в японській армії з 1932 року, ситуація суттєво змінилася після різанини у Нанкіні: дорогою до міста японські війська зґвалтували від 20 до 80 тисяч китаянок. Після Нанкіну влада Японії створила так звані «станції втіхи» — вони мали зменшити рівень насилля та хвороб в армії, а також слугували нагородою для солдатів за участь у бойових діях.

Під час японської колонізації пам’ятки архітектури та культурне надбання Кореї активно знищували. Так, одним із найважливіших символів корейського суверенітету та незалежності був королівський палац Кенбоккун, збудований 1395 року в Сеулі могутньою династією Чосон. Японський колоніальний уряд після приходу до влади постановив знести більш як третину історичних будівель комплексу, а решту перетворив на туристичні пам’ятки для японських відвідувачів.

Колоніальний уряд також працював над асиміляцією корейців за допомогою мови, релігії та освіти. Синтоїстські святині, які спочатку призначалися для японських сімей, стали місцями примусового поклоніння. Крім того, корейців змушували поклонятися мертвим японським імператорам та військовим, які захоплювали Корею на початку століття. 

Японська жага стерти все корейське поширювалася навіть на прізвища. Ухвалене 1939 року законодавство вимагало від корейських сімей брати японські прізвища — в іншому разі їх не вважали членами суспільства та позбавляли всього, від поштових послуг до продовольчих карток.

Воєнні злочини проти Кореї японський колоніальний уряд замовчував. Це поширювалося навіть на дані про бомбардування Хіросіми та Нагасакі, що й досі залишається найважливішою сторінкою в історії Японії. Жертвами бомбардування Хіросіми стали також від 20 до 40 тисяч корейців, багато з яких були залучені на примусових роботах.

Хоча Японія чинила тиск на Корею протягом 35 років, корейці продовжували опиратися — протягом десятиліть протестні рухи домагалися незалежності Кореї. 1 березня 1919 року демонстранти проголосили незалежність Кореї. По всій країні пройшло понад 1500 протестних акцій, проте всі вони були жорстоко придушені.

Пізніше корейці сформували партизанські групи. Одним з них була Партія трьох тисяч — група студентів, які влаштовували диверсії у лавах мобілізованих під час Другої світової збройних сил Японії. Пересічні корейці на знак протесту відмовлялися говорити японською. Вони також змінювали свої імена на корейські або вигадували нові, що відображали історію їхньої родини чи містили прихований опір політиці.

Розкол Кореї та Токійський трибунал: чим для країн обернулася Друга світова війна

Друга світова спустошила як Японію, так і Корейський півострів. 1945 року СРСР захопив Корею і поклав край японському правлінню. Країну поділили на дві окупаційні зони, які мали бути тимчасовими, проте вже 1950 року між ними почалася війна. Північну половину Кореї підтримували Радянський Союз і Китай, південну — США та ООН. Війна тривала три роки і закінчилася зі смертю Йосипа Сталіна. Після неї радянська влада підтримала закінчення війни, тож Китай втратив свого головного союзника. Проте мирний договір між двома частинами країни не підписаний і досі.

Після війни Південна Корея взяла курс на ліберальну демократію та спробувала очиститися від залишків японського правління. Ще після закінчення Другої світової країна притягла до відповідальності окремих колоніальних колабораціоністів — частину їхніх земель конфіскували. Однак навіть зараз у корейському суспільстві тривають суперечки, чи варто переслідувати в судовому порядку тих, хто працював на японський уряд під час окупації, та як це робити.

Натомість Японія навіть після капітуляції Німеччини в травні 1945 року не погоджувалася на припинення бойових дій. Ключовим моментом стала домовленість зі США про збереження влади за японським імператором Хірохіто. Він звернувся до нації з промовою, де висловив співчуття «союзним державам» Японії, проте у ній не було навіть натяку на провину чи визнання відповідальності за скоєні воєнні злочини.

Водночас Сполучені Штати і не вимагали цього від імператора: «формула примирення», яку США розробили для Японії, зокрема передбачала створення демократичних засад для імператорської влади та ухвалення нової конституції, за якою Японія відмовлялася від збройних сил і воєн. Крім того, керівництво країни (за винятком імператора) мало постати перед трибуналом, аналогічним Нюрнберзькому. Офіційно він іменувався Міжнародним військовим трибуналом для Далекого Сходу (Токійський процес) і проходив з травня 1946 до листопада 1948 року.

Фактично Токійський процес, крім покарання воєнних злочинців, закріпив наратив, що вина за злочини покладається на «японський мілітаризм» — він існував від імені вищого керівництва держави, а з громадян Японії відповідальність повністю зняли. Натомість питання провини імператора Хірохіто було табуйованим — його не розглядали та не обговорювали багато років.

Письменник і журналіст Ієн Бурума у своїй книзі «Плата за провину: Спогади про війну в Німеччині та Японії» згадує, що інститут імператорської влади до кінця війни придушував свободу слова та розмови про політичну відповідальність. Суспільство просто не мало можливості обговорити роль імператора, і поки це питання замовчували, японці не були чесні перед собою про своє минуле.

Тернистий шлях репарацій і визнання провини: як Японія повертала дипломатичні відносини з колишніми колоніями

Після Другої світової війни США переглянули своє ставлення до Японії, і країна стала важливим військово-політичним союзником в Азійському регіоні на тлі загроз від комуністів з Китаю. 1952 року США та Японія підписали Сан-Франциську мирну угоду, за якою країни мали відкинути свої політичні амбіції й допомагати одна одній у розвитку економіки.

Відкриття Японії для Заходу та економічні реформи в країні привели до японського «економічного дива». Протягом 60–70-х років Японія не лише повністю відновилася після поразки у війні, а й обійшла за розміром ВВП Францію, Італію, Канаду, ФРН, СРСР і Великобританію, поступаючись тільки США. 

Відновлення економіки також допомогло країні налагодити відносини із сусідами. Згідно з мирним договором зі США, Японія виплатила Філіппінам, Індонезії, Бірмі та В’єтнаму репарації в розмірі $1 мільярда. За умовами угоди з Кореєю 1965 року, Японія виплатила $800 мільйонів «економічної допомоги». 1972 року Японія підписала договір про співпрацю з Китаєм, за яким останній відмовився від репарацій, проте у 80-х Японія надавала Китаю допомогу у вигляді низьких відсотків на позику.

Попри це дипломатичні відносини між країнами Азії залишалися напруженими. Чинні авторитарні режими в Китаї та Південній Кореї забороняли країнам брати на себе роль «жертв» Японії. Однак уже в середині 80-х відкритість Китаю до реформ та розвиток демократії в Південній Кореї підштовхнули до поступової відмови від своїх поглядів, а історична памʼять про пережиті злочини стала інструментом національного єднання. 

У грудні 1989 року, коли японський імператор опинився в тяжкому стані через хворобу, питання про відповідальність за війну порушив мер Нагасакі Хітосі Мотосіма. Він заявив, що відповідальність лежить на імператорі й усіх, хто жив у ті часи. В серпні 1993 року уряд Японії публічно визнав причетність країни до «станцій утіхи», а японський премʼєр Моріхіро Хосокава вперше визнав воєнні дії країни агресією. Однак найважливішою заявою стала резолюція парламенту (червень 1995 року) з висловлюванням жалю за «біль і страждання, які спричинила Японія народам інших країн, особливо Азії» і подальше вибачення прем’єр-міністра Томіїті Мураями.

За його ж розпорядженням у країні створили Фонд азійських жінок, що виплачував компенсації жертвам сексуальної експлуатації та їхнім родичам на Філіппінах, у Кореї, Тайвані, Індонезії та Нідерландах — загалом сума сягнула $14,3 мільйона.

«Не зациклюватися на минулому»: що відбувається між Південною Кореєю та Японією тепер

Навіть попри вибачення й репарації в Китаї та державах Корейського півострова довгий час переважали антияпонські настрої. Причиною цього були суперечливі тези з боку Японії, зокрема премʼєра Сіндзо Абе, який прийшов до влади в країні 2010 року. Він стверджував, що японський народ не має бути «приречений вічно просити вибачення» за злочини Другої світової, а уряд Японії не примушував «жінок для втіхи» до проституції. 

Остаточно напруженість зросла 2018 року, коли Верховний суд Республіки Корея зобов’язав японські корпорації Nippon Steel & Sumitomo Metal і Mitsubishi Heavy Industries виплатити компенсації південнокорейським робітникам за примусову працю на їхніх заводах у роки Другої світової війни — у разі відмови їм загрожувала конфіскація корейських активів. Крім того, суд постановив, що договір про відносини Японії та Кореї 1965 року не скасовував права колишніх робітників вимагати компенсації за «злочини проти людяності».

Таке рішення обурило і японський уряд, і японських підприємців. Ситуація призвела до торгової війни між Японією та Південною Кореєю в липні — серпні 2019 року. В Південній Кореї почалися масові демонстрації, що закликали до бойкоту японських товарів. Це зумовило падіння продажу деяких товарів на 80% і більше. 

Чи зможуть Південна Корея та Японія колись залишити спільне минуле позаду? Ймовірно, тільки на політичному рівні. Згідно з опитуванням аналітичного центру Genron NPO та Інституту Східної Азії в Сеулі, 52% південнокорейців і 37,7% японців вважають, що відносини між Токіо й Сеулом не зміняться. Інше опитування показує, що, на думку корейців, вибачень Японії за своє минуле замало — на них досі очікують 87,8% респондентів.

Корея розпочала новий діалог з Японією 2023 року. Президент Південної Кореї Юн Сок Йоль оголосив про план урегулювання історичної суперечки та компенсації жертвам примусової праці. Виплати мали профінансувати виключно корейські компанії. Він також заявив, що корейсько-японські відносини перебувають на межі катастрофи, і Корея має пам’ятати минуле, але не зациклюватися на ньому. 

На політичному рівні відносини між країнами нормалізував саміт G7, який нещодавно відбувся в японській Хіросімі. Під час спільної зустрічі Юн Сок Йоля та японського премʼєра Фуміо Кісіди сторони домовилися поновити ключові діалоги з безпеки й стратегічні переговори між заступниками міністрів закордонних справ. Крім того, і Токіо, і Сеул наголосили на необхідності подальшого зміцнення своїх «потенціалів стримування та реагування» в рамках системи альянсів США.

Свою роль у цьому, ймовірно, відіграло повномасштабне вторгнення Росії в Україну й активізація Китаю та Північної Кореї. Посилення ядерних і ракетних загроз з боку Північної Кореї, зокрема випробування ракет великої дальності, а також стурбованість діями Китаю, що кидає виклик нинішньому регіональному порядку, могли сприяти поліпшенню відносин між Південною Кореєю та Японією.Обидві країни роблять поступові кроки щодо покращення співробітництва в галузі безпеки на Корейському півострові та в Індо-Тихоокеанському регіоні. Японські офіційні особи наполягають на тому, що, коли йдеться про оборону, безпеку й обмін розвідданими, відносини з Південною Кореєю залишаються найкращими та ефективними.