Мода Славіка
Фотосерія про львівського бездомного — в «Рівні цензури»
Раз на два тижні в рубриці «Рівень цензури нульовий» Заборона публікує роботи одного фотографа, художника або колективу. У них показані історії, не співзвучні з масовою культурою, або такі, що цензуруються у ЗМІ та соціальних мережах. У цьому випуску — проєкт фотографа Юрка Дячишина «Мода Славіка».
«Мода Славіка» — це цикл фотографій Юрка Дячишина, який демонструє незвичну колекцію вуличної моди дивака Славіка, наймоднішого бездомного у світі. Автор відзняв понад 100 портретів — вони були зроблені під час випадкових зустрічей на вулицях Львова у 2011-2013 роках.
«Славіку 55 років, він бездомний, божевільний волоцюга, «циган», зовсім незвичний як для бездомного, бо не тягається з купою сумок і не порпається по смітниках, — розповідає про свого героя Юрко Дячишин. — Славік майже ніколи не одягається в той самий одяг, для бездомного це дуже дивно і, очевидно, складно. Крім щоденної зміни одягу (інколи двічі на день), Славік регулярно міняє зачіски, бороди, голиться під пахвами. У нього є схованка, про яку ніхто не знає: він береже таємницю свого житла. Славік постійно тиняється вулицями, вибірково й ненав’язливо може просити милостиню. Регулярно п’є алкоголь — переважно пиво — але не є алкоголіком».
Фотограф згадує, як Славік казав йому: «Головне – не втратити здоров’я, і щоби ніхто не порушував і не руйнував внутрішнього спокою».
«Slavik’s Fashion» — це унікальна і вражаюча історія, каже автор. «Це не лише про моду чи стиль. Це неймовірний приклад того, що кожен може змінюватися незалежно від життєвих обставин. Хоча Славік не хотів про це розповідати, але більшість його речей походить зі смітників, а також із місць соціальної допомоги безпритульним».
Юрко Дячишин каже, що у 2013 році Славік зник. Зараз про його долю нічого не відомо.
«Славік зник із вулиць Львова ще на початку 2013 року, — розповідає фотограф. — Останнє фото з ним я зробив на вул. Дорошенка 6 лютого. Ця зустріч нічим особливим не відрізнялася від інших: привіталися, Славік зрадів, став у класичну стійку, я зробив пару кадрів на тому ж місці, пару хвилин послухав його звичне незрозуміле буркотіння, з якого майже нічого не зрозумів — і розійшлися. За декілька днів бачив його здалеку зі спини на проспекті Свободи. Я поспішав і тому не став його наздоганяти, а лише подивився вслід».
«Рівень цензури нульовий» — це майданчик для відкритого діалогу на складні й табуйовані теми, як-от сексуальність і тілесність, стрес і депресія, війна й ідентичність. Ми не платимо гонорару за публікацію, але допоможемо зробити авторське висловлювання почутим, а також беремо участь у його оформленні. Деталі — тут.
