«Ми всі задовбалися від спроб Росії затягти нас назад до СРСР»: грузини та українка діляться історіями про захист України та Сакартвело

87% грузинів вважають війну в Україні своєю, а українці вболівають за людей Сакартвело в боротьбі з проросійською владою.

Журналістка «Новин Донбасу» Катерина Білоус, яка регулярно виходить на акції протесту в Тбілісі, поговорила з двома грузинами та українкою про взаємодопомогу, війну та протести.

Україна та Грузія: давня історія взаємодопомоги

Коли грузини воювали з росіянами в Сухумі 1993 року, тільки Україна прийшла на допомогу. Було організовано гуманітарну місію, щоб урятувати 8000 біженців у горах. Ця надзвичайна спецоперація увійшла в історію як диво. 

У 2008 році Україна постачала Грузії ППО, українські бійці знову воювали разом із грузинами проти росіян.

За Майдан та Революцію гідності Сакартвело переживало як за себе. І коли росіяни вторглися, грузини знову стали пліч-о-пліч з українськими бійцями. Тільки вже на землі України.

На кожному протесті в Грузії поруч із національним з’являється синьо-жовтий прапор — як знак єдності й непорушної любові.

Далі — розповіді від першої особи про події та людей.

Вибори й перший газ на протестах

Розповідає журналістка НД Катерина Білоус

Перші кілька днів після парламентських виборів у Тбілісі відчувалося напруження, яке не знаходило виходу. Відбувалися мітинги, ставилися намети, але масштаб цих акцій був не значним. Так було до 28 листопада, коли грузинський прем’єр-міністр Іраклі Кобахідзе заявив, що Грузія відмовляється від переговорів щодо вступу до Євросоюзу до 2028 року. Як жартують самі грузини, «опозиції не вдалося вивести людей на вулицю, за них це зробив Кобахідзе». Країна одразу вибухнула.

Жорсткі розгони в Тбілісі

Того ж вечора біля будівлі парламенту в Тбілісі зібралася величезна кількість людей. Я також вийшла на протест. Пробираюся ближче до парламенту поміж людьми, але мені не вдається підійти близько – натовп дуже щільний. Намагаюся щось зрозуміти та побачити, але раптом чую: «გაზი! (Гази!)»

Натовп починає нестись від робокопів, як у Грузії називають співробітників спецназу. Вони вистрілили в нас капсулами зі сльозогінним газом. Нічого не бачу і відчуваю, як стисло горло — так само робокопи розганяли акції проти закону про іноагентів у 2023 році. Людей дуже багато, мітингувальники заповнили собою більшу частину головного проспекту міста Руставелі. Натовп продовжує тікати, хтось падає.

«ნელა! (Повільно!)» — кричать один одному грузини, щоб ніхто не постраждав у тисняві.

Натовп сповільнюється. Треба відійти подалі, щоб продихнути. Після газу кожен вдих дається дуже болісно. Навколо всі кашляють, ми зупиняємось біля будівлі опери. Декілька людей підстрахувалися і принесли із собою фізрозчин, який допомагає промити очі після газу. Людей із фізрозчином обіймають.

Я витираю сльози і намагаюся зрозуміти, що відбувається біля парламенту. Заходжу в Телеграм: когось відвезли на швидкій, спецназ когось побив. На акції протесту вийшли люди у містах із населенням менш як 3 000 людей. Уся країна протестує. Підписуюсь на нові грузинські телеграм-канали, де пишуть, що відбувається у місцях зіткнень із силовиками.

Сакартвело Гаумарджос!

Повертаємось до парламенту, із середини натовпу нічого не видно. Знову намагаюся дізнатись новини з Телеграму. «Джавахадзе!» пише, що біля парламенту вже почалися серйозні зіткнення силовиків та протестувальників, застосовують водомети. Ми кричимо «Сакартвело Гаумарджос!» («Хай живе Грузія!»). Простояли до ранку, стало зрозуміло, що влада має намір жорстко придушувати протест, а грузини — стояти до останнього.

Вдома пишу близькій подрузі з Києва. Вона надсилає список того, що може стати в пригоді — захист та ліки, які завжди були з нею на Майдані. Від адреналіну не можу заснути, вирішую погуглити автора каналу «Джавахадзе!». Його веде Зураб Джавахадзе, він фотожурналіст. До 10 років жив у Тбілісі, потім батьки відвезли його до Москви. Зураб тривалий час працював у Росії, знімав протести, висвітлював події на Кавказі. Потім їздив знімати Майдан і на фронт. 2022 року з родиною повернувся додому, у Тбілісі. Наразі він знімає протести в Сакартвело.

Від Києва 2013 року до Тбілісі 2024-го

Розповідає фотограф Зураб Джавахадзе

Перший розгін в Києві 2013 року я буквально проспав — виходжу з готелю «Україна» о 7-й ранку, а там навколо оточення і нікого. Після цього все закрутилося, далі було зіткнення на Банковій — я знімав там. До мене підбіг беркутівець і каже: «Лягай!». Я ліг, інстинктивно об’єктивом прикрив собі потилицю. Вони почали мене лупцювати вп’ятьох.

Мене тоді врятували хлопці з внутрішніх військ, призовники. Поруч був Євген Малолєтка, якому тоді зламали руку.

Я підвівся, почав знову фотографувати, опинився за кордоном силовиків. Вони нещадно побили величезну кількість людей. Усіх, до кого могли дотягнутися, — і жінок, і людей похилого віку. Я зняв, як вони жінку за шию тягнуть і душать. Одна з фотографій з того дня була у двадцятці найкращих у Times за 2013 рік. Українці після першого розгону не просто знову вийшли, їх було море — десь пів мільйона. Я, як це побачив, став українофілом.

Пам’ятаю виступ Саакашвілі на Майдані — той попередив, що Росія розпочне війну. Люди не вірили, бо не хотіли війни.

Донбас 2014

Потім почалася війна, і я їздив на фронт. Одного разу на лінії зіткнення потрапив у бомбосховище з цивільними. Усі заснули, тільки ми з однією жінкою не могли спати. Ми розмовляли, вона сказала, що переїхала до Донецька з Ростовської області. Коли ще у Донецьку нічого не відбувалося, їй почали телефонувати родичі та казати, що в Україні бандерівці вбивають. Тоді, за її словами, вона й зрозуміла, хто все це затіяв. Вона сказала, що не розуміла, як і багато людей із Донбасу, до чого приведе референдум. Якби, ділилася вона зі мною, «я тоді знала чим усе закінчиться, я взяла б сокиру і зарубала б тих, хто цей референдум затіяв».

Я був свідком того, як один бойовик підійшов до літнього українського продавця на ринку. Людина у формі почала говорити, що вони сюди приїхали «ДНР» захищати. Цей українець просто в обличчя йому сказав: «Я ніякого деенер не знаю. Я українець, я народився в Україні, і це завжди буде Україна. Не знаю, кого ви тут захищаєте, але точно не мене».

Радянська людина

Але я хочу сказати, що на Донбасі було багато тих, хто реагував інакше. Саме Донбас був тим місцем, де Радянський Союз особливо активно творив «радянську людину». І ця пропаганда, яка тривала десятиліттями, принесла свої плоди. Я ніколи не забуду шахтаря з Луганської області, який вступив до «батальйону СРСР». Він казав мені: «Ці хохли мені змушували українську вчити, а на хріна мені їхня українська?». Людина все своє життя прожила в Україні, і обурювався, що її змушували українську вчити.

Коли я їхав, був певен, що через два тижні сепаратистів виженуть і все буде нормально. Я бачив настрої людей, багато хто був за Україну. Сепаратистів було небагато. Але потім прийшла російська армія і сталася дика трагедія. Мені було дуже шкода українців, я знав, що буде далі — моя країна через це вже проходила.

Грузія 2024

…Зараз ми всією країною вийшли на протести, тому що ми знаємо, що Росія — це війна та етнічні чистки. Нічого, крім крові та болю, ми від них не побачили. Тільки членство в ЄС може врятувати нас від Росії. Тому мітинги не припиняються вже п’ять тижнів і, сподіваюся, не припинятися й надалі. Інакше ми загинемо як нація.

Зараз влада діє дуже схоже на те, як діяла проросійська влада на Майдані. З’явилися тітушки без будь-якої форми, які ловлять людей, використовують газ, гумові кулі. Робокопи готові йти на агресію через гроші. Моя знайома з поліції розповіла мені, що за день розгону їм платять 1000 ларі — це великі гроші для Грузії [близько 15 000 гривень].

Ми всі задовбалися від спроб Росії затягти нас назад до Радянського Союзу — вже 30 років минуло, а ми все ще в цьому борсаємося. Я дуже пишаюся своєю країною, яка вийшла на вулиці відстоювати своє майбутнє».

Злі робокопи: арешти, побиття в Тбілісі

Розповідає Катерина Білоус

Робокопи з кожним днем стають дедалі злішими. Вони щовечора обстрілювали протестувальників величезною кількістю газових речовин, були і шашки, і капсули, і вода у водометах — після неї палило шкіру. Газу так багато, що можна подумати, що проспект накрив густий туман. За відчуттями склад газу змінився, вже було не тільки важко вдихнути повітря — після обстрілу досить довго паморочилось у голові. На обстріл грузини почали відповідати салютами. Спочатку їх запускали у будівлю парламенту, потім — відстрілювалися від силовиків.

Так відбувається не весь час. Зазвичай увечері, коли всі лише починають збиратися, протест проходить мирно. Але ніколи не знаєш, коли розпочнеться розгін. В один із моментів затишшя я підходжу впритул до парламенту і помічаю знайомий прапор із символікою «Грузинського легіону», який воює в Україні. Я підходжу до нього, його тримає Зураб — він втратив обидві ноги, підірвався на міні на Харківщині. Ми встигаємо обмінятися парою фраз на суміші української та грузинської, я дякую йому, він ласкаво мені посміхається і каже: «Це наш спільний ворог». Далі починається розгін, я втрачаю Зураба з поля зору.

Ночами протест розганяють на вулицях, а вдень людей б’ють біля будинків чи офісів, проходять хвилі арештів. Тітушки ходять і на мітинги — коли вони починають бити людей, поліцейські просто стоять поряд.

Кобі Хабазі, ще одному бійцю «Грузинського легіону», тітушки розбили голову 4 грудня у головному офісі партії «Ахалі». За тиждень він знову повернувся на вулиці з перебинтованою головою.

Насильство з боку силовиків не працює як метод залякування — чим більше поранених та затриманих, тим більше людей на вулицях.

Українці захищали Грузію, грузини — Україну

Розповідає один із найвідоміших бійців Грузинського легіону Міро Ванадзе, який що 2018 року до України, щоб тренуватися як професійний боєць ММА. Зараз він проходить реабілітацію в Києві і не можу виїхати в Сакартвело через загрозу арешту.

Геноцид українського народу

Україна стала для мене другою домівкою. Коли почалася війна, я довго не думав, вступати до Легіону чи ні. Я вважаю так: коли в країні війна, чоловікам совість не повинна дозволяти десь ховатися, доки інші гинуть у боях. Я пишаюся тим, що взяв участь у визволенні Київської області — був і в Ірпені, і у Бучі. Російські терористи вбили там величезну кількість людей, які не мали відношення до армії. Це були просто жителі Бучі, вони лежали мертві прямо на дорогах зі зв’язаними руками. Це справжній геноцид українського народу.

Коли я йшов на війну, я знав, на що здатні російські тварюки. Сакартвело пережила те саме й у 1992-1993 роках, і у 2008 — сценарії однакові. Мені розповідали, як у Сухумі російські солдати відрізали голову грузинському бійцю і грали з нею як із м’ячем, як ґвалтували дівчаток 13-14 років. 1992 року росіяни вбили мого дядька в полоні. Тоді не було можливості так масово знімати та публікувати у соціальні мережі російські злочини, але зараз увесь світ побачив, на що здатна Росія.

У нас спільний ворог. Вже понад 100 грузинів віддали своє життя за Україну. Як і ми зараз, українці нам допомагали воювати в Абхазії, за нас боролися бійці УНА-УНСО. Я захищав Київ разом з одним із тих бійців. Він 30 років тому допомагав моїй країні, тепер допомагаю я. Для мене великою честю було битися разом із ним.

Терор проти грузинів

Мені боляче за свою країну, ця влада робить усе, щоб розірвати стосунки з Європою та зблизитися з тими, хто окупував 20% нашої землі, хто вбивав наших людей. Я, як президент Міжнародної Асамблеї грузинського народу, від імені всіх його членів, не визнаю цього уряду.

Ця проросійська влада застосовує терор проти грузинів. Я з гордістю дивлюся, як виходять на протести не лише Тбілісі, а й Зугдіді, Кутаїсі, Батумі, Горі та багато інших міст. І бачу українок, які також ходять на наші мітинги — я їм дуже вдячний.

Я вірю у свою країну, своїх людей, я бачу, як тисячі людей борються за свободу. Ми обов’язково переможемо разом — Україна та Сакартвело. Наші історії дуже схожі, ми постійно боремося із цією проклятою імперією. Ми й надалі боротимемося — і тут, на фронті, і на вулицях у Сакартвело. Наші країни обов’язково стануть членкинями ЄС.

Корисний досвід життя в окупації 

Розповідає Софія Атаманова. Вона народилася і виросла в Криму. Після окупації півострова сім’я принципово вирішила не їхати — не хотіли віддавати свій дім росіянам. Коли почалася повномасштабна війна мама таки виїхала до Києва, брат пішов в ЗСУ, а Софія зі столиці України переїхала до Сакартвело.

У Криму я не стикалася із насильством з боку силовиків. На самому початку війни мені було лише 16 років, а потім у Криму нічого такого не відбувалося, жодних мітингів — просто залізобетонна окупація. 2014 року в Криму людей обробляли тим, що якщо ми не оберемо на референдумі Росію, то розпочнеться війна.

Перше, що я побачила в Сакартвело, — це величезна кількість прапорів. Я пам’ятаю, що першого дня я просто стояла і плакала. Наче я приїхала додому. Коли грузини тільки чули українську, вони одразу кричали: «Слава Україні!».

Тут багато хто пережив свою війну. Коли грузини дізнаються, що я українка, вони починають розповідати свої історії про Абхазію. За майже три роки рівень підтримки людей не змінився. На відміну від влади.

2014 року Росія захопила мій дім, 2022-го — змусила виїхати з Києва з-під обстрілів. Зараз ця імперія знову намагається мене вигнати, але тепер уже із Сакартвело. Очевидно, що українців почнуть виживати звідси, якщо керівна партія залишиться при владі.

Газ на Руставелі

Першого ж дня я потрапила в середину натовпу. Руставелі — прямий та досить вузький проспект, я в якийсь момент просто відчула, що натовп мене несе. Нас закидали газом, ми всі задихалися. Люди буквально падали на землю від того, як вони наковталися цього газу. Я зустріла власника квартири, яку я тут винаймаю. А йому вже за 80! Він сказав, що вік вже йому не дозволяє бути в самій гущавині протесту, але 9 квітня 1989 року він був у перших рядах [протест за незалежність; в той день загинула 21 людина, 3500 отруїлися газом].

Грузія стала моїм другим домом. Мені здається, ніхто у світі так не любить українців, як грузини. Ми маємо багато перетинів в історії, наші країни знають, що таке війна, що таке окупація. Коли мені страшно йти на мітинг, я завжди нагадую собі, що мій брат зараз на фронті бореться за нашу свободу — як я можу не виходити на протести в Сакартвело? І тут, і в Україні ми боремося з тим самим ворогом.