Мистецтво, насильство і війна. Українські художники розповідають Забороні про роботу з забороненими темами
Сучасне мистецтво часто розкриває больові точки суспільства, у якому воно формується, а також аналізує та критикує реальність. Нерідко художники й художниці підіймають складні, неоднозначні теми, які заведено уникати. Оксана Семеник на прохання Заборони розказує, як сучасні українські митці й мисткині працюють із табуйованими темами й чому їхня творчість цензурується. У першому матеріалі вона поспілкувалася з художниками й художницями про мистецтво, яке розповідає про насильство, мілітаризацію суспільства й посттравматичний синдром.
Посттравматичний синдром і війна
Про війну на Донбасі часто говорять лише в контексті повідомлень із фронту та новин про обмін полоненими. А проблеми посттравматичного синдрому, ресоціалізації колишніх військових та умов життя людей, які залишилися на окупованих територіях, майже не обговорюються. Харківський дует художників у складі Андрія Рачинського й Даніїла Ревковського у своїх роботах конструює майбутнє: їхній проект «Темрява» – про полковника, який після військових дій не може впоратися зі своїм досвідом війни і примножує насильство в місті. Події відбуваються у 2023 році – недалекому майбутньому, у якому ми всі зовсім скоро можемо опинитися. Проект виглядає як кримінальна справа полковника з його фотографіями, біографією, щоденниками та довідками. Поки ми читаємо його нотатки та щоденники, проживаємо внутрішній стан людини, яка не може знайти собі місця в місті й бачить сенс лише в насильстві. Художники конструюють тільки одну історію, яка може стати реальною, якщо не думати про становище тих, хто повертається з війни.
Художники не вважають, що тема насильства табуйована в українському суспільстві: «Ми не розуміємо, чому цю тему вважають недостатньо обговорюваною. Наприклад, недавня історія, яка відбулася в Харкові: поліція затримала голу жінку в центрі міста, з пакетом у руці. У пакеті виявилася відрізана голова її 13-річної доньки. Хтось зі співробітників поліції сфотографував, і це розійшлося в мережі. Фотографії пакета і його вмісту без блюрування виклали всі харківські пабліки. Про яку табуйованість йде мова?». Вони додають, що схожі фотографії – це жорстоке насильство над глядачами і глядачками. «Схожих історій безліч, як у стрічках новин різних українських пабліків, так і на телебаченні. Наприклад, історії про те, що п’яний «АТОвець» під час застілля кинув гранату під стіл, уже нікого не дивують», – каже Андрій Рачинський.
Про реальну ситуацію з посттравматичним синдромом розповідає документальний фільм Аліни Горлової «Явних проявів немає», головну героїню якого демобілізують, після чого вона починає коротке лікування. Вона приїздить у свою колишню частину і спілкується з товаришами й товаришками по службі, які розповідають їй про свій стан. На запитання, чому їх не відправили на лікування, вони відповідають, що в лікарні сказали: «явних проявів посттравматичного синдрому немає». Оксана Якубова, героїня стрічки, часто розповідала в інтерв’ю, що насправді їй допоміг фільм. Вона змогла проговорити те, що відбувалося з нею на війні й що вона відчуває після повернення додому. Фільм оголює не лише проблему посттравматичного синдрому після війни, а і становища жінки в армії, стигматизації психічних захворювань, і неготовності української медицини до роботи зі схожими діагнозами.
Насильство
Про те, як війна впливає на суспільство, а побут і звички мілітаризуються, розповідають проекти художника Миколи Рідного: фільм «НІ! НІ! НІ!» і серіал «Озброєні та небезпечні». У стрічці «НІ! НІ! НІ!» мирне життя і війна проникають одне в одного: забути зовсім про війну не вдається, тому що вона з’являється в розмовах, на вулицях і в насильстві, якого стає все більше. Розповіді про молодих людей, які тільки починають влаштовувати життя, розділені кадрами, де присутній звук бомбардування та обстрілів.
Серіал «Озброєні та небезпечні» – це спроба з іронією поговорити на такі серйозні теми, як ультраправе насильство чи ставлення молоді до зброї. До створення серіалу Рідний запросив українських художників та художниць і режисерів та режисерок. Наприклад, Анна Щербина і Валентина Петрова зняли серію про антифеміністичні рухи в Україні, а Оксана Казьміна – про напади ультраправих на виставки й лекції. Серії складаються з відеоколажів записів із соцмереж, документальних зйомок під час вечірок, прогулянок і мандрівок. Це підкреслює, наскільки насильство стало звичним у повсякденному житті.
«Озброєні та небезпечні» народилися з того, що мої знайомі почали потерпати від насильства, – розповідає Рідний Забороні. – Наприклад, [у лютому 2017 року] напали на виставку Давида Чичкана в Центрі візуальної культури (виставка «Втрачена можливість» була розгромлена правими й радикалами в масках – Заборона), до цього [у вересні 2014 року] напали на [мистецтвознавця, викладача Києво-Могилянської академії] Василя Черепанина. На мене, на щастя, ніхто не нападав, але схожі ситуації продовжували траплятися. Мені хотілося детальніше дослідити проблему і проаналізувати різні рівні насильства. Тому серіал створювали різні автори й теми також були різні: наприклад, побутове насильство, насильство щодо жінок і дітей, патріотичне виховання з культом сили».
Рідний вважає, що серіал «Озброєні та небезпечні» – не просто художня робота, але і спроба заангажувати глядачів та глядачок до певного типу мислення та ставлення щодо насильства. Дивовижно, але на саму виставку, яка відбувалася в Платформі культурних ініціатив «Ізоляція» і в харківському «ЄрміловЦентрі», ультраправі не нападали. Була зірвана тільки одна лекція в «Ізоляції», присвячена участі молодих людей у праворадикальних рухах. Рідний вважає, що художники та художниці й мистецька спільнота загалом для праворадикалів – наче ідеологічні вороги: «Вони зрозуміли, що сучасне мистецтво критично налаштоване щодо насильства, расизму, підтримує толерантність і критичне мислення». Серіал є у вільному доступі онлайн.
Насильству в суспільстві присвячена й одна із недавніх робіт дуету Ревковський-Рачинський на виставці молодих художників в PinchukArtCentre. В інсталяції «Бешкетники» вони розповідають про банди так званих «бігунів» і криваві вуличні війни підлітків у Кривому Розі впродовж 1980-1990-х років. У першій частині тотальної інсталяції Рачинський і Ревковський відтворюють штаб однієї з банд, наповнюючи його культовими для персонажів об’єктами і трофеями, відібраними в противників під час зіткнень. У другій частині розміщений інформаційний стенд міліції, присвячений слідчим діям і розслідуванню в справі малолітніх злочинців. «У цій роботі, як і в попередніх, ми не маємо на меті «романтизацію» насильства. Можливо, присутні перебільшення та естетизація деяких елементів, але не більше. Тема насильства супроводжує нас усе життя, починаючи від дитячого садка, перших відвідувань лікарні й поліклініки, підслуханих розмов дорослих, поступово переростаючи і відображаючись на нас на тому чи іншому рівні», – розповідає Даніїл. «Насильство породжує насильство», – додає Андрій.
За його словами, коли художники досліджували архіви різних РУВС Запоріжжя, вони знаходили історії про те, як заохочувалося насильство зі сторони міліції. «Якщо спершу були ОЗГ, які багатьох підприємців змушували жити за їхніми правилами, то дещо пізніше ситуація трохи змінилася, і так званою «кришою» стала міліція, яка не те щоб узяла на себе відповідальність захищати громадян, як перехопила функції організованих злочинних груп. Також у цьому проекті є покликання на поточну ситуацію в Україні: на війну й реформу поліції, яка не виправдала надій, а також на «кришування» криміналу, яке продовжується й до сьогодні», – продовжує він.
Мілітаризація суспільства
Ставлення суспільства до зброї демонструє проект «Амулет» Андрія Ломакіна. Його героями та героїнями стають люди, у яких вдома є зброя. І в кожного та кожної з них є на це свої причини: хтось хвилюється за життя своїх дітей, на когось сильно вплинув досвід Майдану, хтось не може розлучитися з нею після війни. Наразі рушниці лежать вдома, наче «амулети», щоби було спокійніше, але в будь-який момент вони можуть стати справжньою зброєю. У цьому проекті цікаво дивитися на героїв та героїнь і читати їхні пояснення, чому вони вирішили зберігати вдома зброю. Майже всі відповідають: «щоби захистити себе», бо вони не надіються на поліцію й бояться, що настане час захищати себе і свою сім’ю самостійно.
Війна, яка входить у звичне медіаполе, стає головною темою роботи «Понівечено» Павла Гражданського. Він зібрав сюжети з новин, відео із соціальних мереж і офіційних каналів комунікації Збройних Сил України і вибудував із них своє критичне висловлювання. Відеоробота Гражданського розвивається слідом за логікою людського життя: від сюжетів про навчання українських дітей і молоді у військово-патріотичних таборах до репрезентації буднів армійців-контрактників і урочистих похоронів після героїчної смерті. Особливість роботи ще в тому, що відео «зациклене», і ми не знаємо, де його початок і кінець і скільки воно триває – так само, як ми не знаємо, коли закінчиться війна.
Художниця та художник Лія Достлєва й Андрій Достлєв працюють над проектом «Зализуючи рани війни». Вони буквально щодня лижуть лампу у формі танка з Бахмуту – міста в Донецькій області, яке розташоване за 50 кілометрів від окупованої території. Із солі, добутої із шахт «Артемсолі», не тільки виробляють харчову сіль, а й сувеніри – лампи. Раніше ці лампи виготовляли у формі звірят, тепер – у формі танків і снарядів. «Такі сувеніри – це проникнення травми в побут. Адже лампа – це щось, що ти ставиш у себе вдома на стіл, щоби було комфортно і світло», – пояснювала Лія Достлєва в одному з інтерв’ю. У такий спосіб художниця та художник зализують і свою рану – Лія та Андрій із Донецька, зараз живуть у Познані.
