Тайвань — стара порохова діжка, що (поки що) жодного разу не вибухала. Останнім часом напруга в регіоні зростає: Пекін вважає острів «бунтівною» провінцією і хоче його повернути. Натомість тайванські політики все частіше говорять про незалежність, а соціологічні дослідження показують: на острові більшає людей, які вважають себе тайванцями, а не китайцями. У січні цього року Пекін пригрозив Тайваню війною. Якщо збройний конфлікт все ж таки спалахне, в нього, скоріше за все, будуть втягнуті наймогутніші держави світу, зокрема США і Японія. Журналіст Заборони Самуїл Проскуряков поговорив з експертами щодо Китаю та розповідає, що спільного між російсько-українською війною і тайванською проблемою та як одна лише демократія може стати фундаментом для нової ідентичності.
Насправді на планеті існує два Китаї. Більшу територію охоплює Китайська Народна Республіка (КНР), де правлять комуністи і вперше спалахнула епідемія COVID-19. Інший має більшість ознак незалежної держави, зокрема конституцію і потужну армію, але його правовий статус залишається невизначеним — це Республіка Китай, що на острові Тайвань.
Понад 72 роки відносини між обома Китаями, м’яко кажучи, напружені. Один від одного їх відділяє лише 130 кілометрів Тайванської протоки — десантні кораблі КНР здатні подолати таку відстань за три години.
У травні цього року британський журнал The Economist назвав Тайванську протоку найнебезпечнішим місцем на Землі.
«Просто погугліть «Тайвань, гаряча точка» — і ви побачите, наскільки популярна ця тема. Багато хто вважає, що саме тут може спалахнути військовий конфлікт між Сполученими Штатами і Китайською Народною Республікою — двома наддержавами, що володіють ядерною зброєю», — пояснила Забороні професорка Шеллі Ріггер із Девідсонського коледжу, що в Північній Кароліні.
Шеллі Ріггер
Лідери КНР сповнені рішучості поставити Тайвань під червоний китайський прапор, але уряд США не бажає допустити анексію Тайваню проти волі його мешканців. Імовірність прямого зіткнення американських і китайських військ мала, а проте тайванська армія оснащена сучасною зброєю і нараховує 300 тисяч солдатів.
«Ми готові захищатися, без питань, — запевняв журналістів міністр закордонних справ Тайваню Джозеф Ву. — І якщо нам буде потрібно захищатися до останнього дня, тоді ми будемо захищатися до останнього дня».
Історія конфлікту
Усе розпочалося ще 1949 року. Тоді внаслідок тривалої громадянської війни до влади на материковому Китаї прийшла Комуністична партія на чолі з Мао Цзедуном. Його супротивник Чан Кайші відступив разом зі своїми прибічниками із націоналістичної партії Гоміндан на острів Тайвань. Там він створив власну державу — зі столицею у Тайбеї.
Довгий час і Тайбей, і Пекін вважали себе «єдиним справжнім Китаєм». Траплялися й цілком гарячі зіткнення — шпигунство, диверсії, взаємні артилерійські обстріли і сутички на морі. Як і більшість протистоянь другої половини ХХ століття, конфлікт між материковим Китаєм і Тайванем став одним із багатьох вогнищ глобальної холодної війни між Заходом і країнами соціалістичного табору. Уряд Тайваню підтримували США, а Пекін — СРСР.
Президент США Дуайт Ейзенхауер разом із Чан Кайши під час свого візиту в Тайбей у червні 1960 року. Фото: Wikimedia
У 1945 році Тайвань отримав місце в ООН, зокрема і в Раді Безпеки, каже Забороні кандидат історичних наук Макар Таран. Уряд у Пекіні не мав повноцінного міжнародного визнання.
Але ситуація кардинально змінилася 1971 року — ООН визнала уряд Пекіна, а оскільки двох Китаїв одночасно не могло існувати, Тайвань втратив місце у всесвітній організації. Заходу це було вигідно: Москва і Пекін посварилися, і прірва між СРСР і КНР поглибилася. Вже у 1979 році президент США Джиммі Картер припинив дипломатично визнавати Тайвань, щоб зосередитися на поглибленні зв’язків із КНР.
Макар Таран
Реформи
У кінці 70-х років Мао Цзедун та Чан Кайші майже одночасно померли, і це змінило політичний клімат у двох країнах. На материковому Китаї розпочалися економічні реформи Ден Сяопіна, а на Тайвані владу здобув гнучкий і технократичний син Чан Кайші Цзян Цзінго. Пекін і Тайбей пішли шляхом процвітання і відчутного зниження напруги.
Тайвань став одним із «чотирьох азійських тигрів» — неофіційна назва економік Південної Кореї, Сінгапуру, Гонконгу, які демонстрували дуже високі темпи економічного розвитку від початку 1960-х до фінансової кризи 1990-х років.
У новітніх технологіях Тайвань став спеціалізуватися на електронних ОЕМ-пристроях і дисплеях для них. Острів опинився і серед світових лідерів із виробництва спортивних яхт, взуття, одягу та інвентарю. Економіка Тайваню за ВВП випереджає Польщу і посідає 21-ше місце.
Ден Сяопін запропонував формулу, відому як «одна країна — дві системи», за якою Тайвань отримував широку автономію, якщо погодиться на возз’єднання з материковим Китаєм.
Тайвань у відповідь оприлюднив своє бачення процесу інтеграції: Пекін має визнати Тайвань як окремий рівноправний політичний суб’єкт, а в кінцевій фазі возз’єднання в Китаї мають відбутися демократичні вибори.
Тоді спільну мову так і не знайшли. Попри це Китай і Тайвань спростили правила відвідування та інвестування, налагодили авіаційне, паромне і поштове сполучення. У 1991 році Тайвань навіть оголосив про завершення війни з КНР.
На сьогодні Тайвань визнало лише 17 держав, та й ті малі. Проте з островом підтримують відносини і великі держави через торгові представництва чи асоціації, зокрема США, Німеччина, Японія, Бразилія, Ізраїль.
«Тайвань досить багатий, тому він пропонує бідним державам Африки чи Карибського басейну купу грошей, аби ті відмовилися визнавати КНР, — каже Забороні китаєзнавець Олексій Коваль. — Колись Сальвадор, Македонія і Нікарагуа йшли на такі кроки, але пізніше відмовлялися. Після проголошення Україною незалежності Тайбей спробував раніше за Пекін встановити дипломатичні відносини — хотіли дати грошей, гуманітарну допомогу, щоб Україна визнала Тайвань замість КНР. Але сюди китайці швидко надіслали свою дипломатичну місію, і Україна визнала КНР. Потім були ще спроби Тайбея нав’язати контакти з Києвом, але Україна так ніколи й не визнавала Тайвань».
Олексій Коваль
Починаючи з 2000-х ситуація постійно змінюється — коли влада на Тайвані була в руках Демократичної партії, відносини з Пекіном погіршувалися. Коли її змінювала партія Гоміндан — покращувалися. Як пояснює китаєзнавець Олексій Коваль, останні 20 років Гоміндан дрейфує у бік тісніших зв’язків із КНР, а Демократична партія виступає за незалежність.
Студентський протест у Тайбеї проти спірної торгової угоди із Китаєм, березень 2014 року. Фото: Wikimedia
Глухий кут
З 1990-х кількість людей на Тайвані, які вважають себе саме тайванцями, а не китайцями, росте. У 1992 році тільки 17% населення острова вважали себе тайванцями, а вже у 2020-му такими себе бачили 64%. Побільшало й тих, хто бажає Тайваню виключно незалежності — й відкидають ідею возз’єднання з КНР.
На перший погляд, різниця дійсно існує: Китай — авторитарний, а Тайвань — демократичний. Тобто мешканці материкової частини і остров’яни точно мають різні політичні ідентичності. Але, з іншого боку, за походженням, мовою і традиціями тайванців важко відрізнити від китайців.
«В принципі, вони [мешканці Тайваню] — китайці, які, до речі, асимілювали корінне населення Тайваню, — каже Олексій Коваль. — Утім, останні 10 років частина суспільства намагається виробити окрему, тайванську ідентичність. Але ця нова ідентичність виникає фактично з нічого. Так, на острові інша політична система, але тайванці більші китайці за тих, кого ми, власне, вважаємо китайцями».
Тайванській демократії тільки 34 роки — до цього там панувала диктатура з репресіями і політичними вбивствами. Десятки років Тайвань переживав такі ж страшні процеси, що й підконтрольна комуністам материкова частина. Гоміндан насаджував місцевим мешканцям, зокрема корінним австронезійським народам та нащадкам японців, китайську мову, культуру і бачення історії.
Рух до демократії розпочався тільки за сина Чан Кайші Цзян Цзінго, який прийшов до влади у 1978 році після смерті батька. Остаточне оформлення нової політичної системи відбулося в 1990-х. Відтоді Тайвань функціонує як багатопартійна ліберальна демократія із сильним захистом цивільних прав.
Президент Джон Кеннеді на зустрічі з генералом Китайської Республіки Цзян Цзін-го, Білий дім, Вашингтон, 11 вересня 1963 рік. Фото: Wikimedia
«Демократія дозволила тайванцям задуматися над питанням: як ми ставимося до «Китаю»? Приєднання до КНР ніколи не вважалося привабливим варіантом, хоча дехто підтримував відновлення правління Китайської Республіки на материку, — каже Забороні професорка Шеллі Ріггер із Девідсонського коледжу, що в Північній Кароліні. — Інші вважали, що Тайвань може стати незалежною державою. Ця можливість викликала паніку в лідерів КНР, які побудували свою легітимність на обіцянці об’єднати Тайвань із КНР. США підтримали демократичний Тайвань і допомогли йому протистояти примусу Пекіна».
Усі диктатори схожі
Теперішній очільник КНР Сі Цзіньпін накопичив більше влади, ніж будь-який інший лідер ще з часів самого Мао Цзедуна. Аби виправдати узурпацію влади, Сі Цзіньпін вибудував імідж захисника національних інтересів Китаю: він обіцяє об’єднати всіх китайців, зокрема і тих, що населяють Тайвань.
Торгова війна, нав’язана адміністрацією Дональда Трампа, та пандемія коронавірусу боляче вдарила по китайській економіці. Ці проблеми можуть зробити Тайвань особливо привабливою мішенню для Сі Цзіньпіна: захопивши острів, він може зміцнити його репутацію націоналіста і владні позиції всередині країни.
«Тайвань прийшов до своєї нинішньої автономії і процвітання зовсім іншим шляхом, але його близькість до скривдженого великого і могутнього сусіда наводила деяких зовнішньополітичних спостерігачів на думку про порівняння з Україною, — говорить Забороні професор Гарварду і віцепрезидент Фонду Карнегі Дуглас Паал. — Більш того, декому здавалося, що, якщо Москва і Пекін зможуть діяти проти своїх сусідів одночасно, увага і можливості Заходу можуть ослабнути, збільшуючи шанси на успіх за допомогою військових дій».
Дуглас Паал
Важко переоцінити стратегічне значення Тайваню як для Вашингтона, так і для Пекіна. Якщо Тайвань буде частиною «великого» Китаю, той миттєво стане могутньою тихоокеанською державою, що контролюватиме деякі з найбільш передових технологій у світі, а також отримає можливість блокувати постачання нафти у проамериканську Японію та Південну Корею. А це вже важіль впливу, завдяки якому Пекін може вимагати ліквідувати американські військові бази в обох державах.
Чи буде війна?
У січні цього року представник Міністерства оборони КНР У Цянь пригрозив Тайваню війною, якщо той буде прагнути до незалежності. Але цей конфлікт триває більше ніж 70 років, а ще жорсткіші заяви лунали і раніше. Чому ж Тайванська протока раптово стала найнебезпечнішим місцем на Землі? Професорка Шеллі Ріггер каже, що на це питання є кілька відповідей.
Перша: Тайбей відштовхує Пекін, а той брязкає зброєю. Старий прийом, але небезпека серйозної конфронтації посилюється через зростання могутності Китаю і безперервне суперництво між Вашингтоном і Пекіном.
Тайбей, 2020. Фото: Someus Christopher / Unsplash
Інша відповідь: Тайвань не є небезпечним, але перебуває під загрозою зникнення. Це правда, що нинішній президент Тайваню відмовився підкорятися вимозі Пекіна використовувати формулювання, які вказують на возз’єднання як політичну мету. Але тиск Пекіна непропорційний: Тайвань не рухається до незалежності, а КНР тільки посилює військовий, економічний і політичний тиск.
«Тайвань може опинитися в епіцентрі чимраз вищої напруженості між США і КНР. Але це не робить його небезпечним — просто вимираючим», — підсумувала американська експертка.
За словами кандидата історичних наук Макара Тарана, Росія уважно спостерігає за ситуацією навколо Тайваню, підігруючи Китаю і загалом змушуючи США значною мірою розтягувати свій стратегічний воєнний ресурс.
Він також зазначив, що війна з Тайванем матиме руйнівні наслідки для регіону і насамперед самого Китаю: військовий конфлікт суттєво звузить базу технологічного й економічного поступу Пекіна, не кажучи вже про реальні людські жертви.
«Крім того, воєнні дії можуть спровокувати активізацію Японії, яка й так хоч майже непомітно, але вже «виростає з коротких штанів молодшого воєнного партнера США». А що собою являв японський мілітаризм і наступальність під час Другої світової війни, пам’ятають і у Вашингтоні, і в Пекіні», — розповів експерт.
Тайбей, 2020. Фото: Markus Winkler / Unsplash
У війну не вірить і китаєзнавець Олексій Коваль. Він нагадав, що КНР не воювала з 1979 року. Остання військова авантюра Пекіна щодо В’єтнаму закінчилася провалом.
«Китай прагне до мирного возз’єднання і сподівається, що тайванці зрозуміють, що є частиною однієї великої нації, і, так чи інакше, вирішать приєднатися. Пекін не стане йти шляхом військового конфлікту. Як на мене, політика КНР щодо цього стабільна», — каже Коваль.
Зрештою, Пекіну повністю зруйнований острів не потрібен, каже Макар Таран. Тайвань, хоч усе менше, проте залишається важливим інвестиційним та технологічним ланцюжком китайської модернізації.
Тому Китай може наважитися на воєнний сценарій лише за умов повної деактивації союзників Тайваню і нездатності острова тримати оборону тривалий час. Чого навіть у середньостроковій перспективі не передбачається.
За підготовку тексту дякуємо Ромео Кокряцькому.
