«Нам пощастило. Ми хоча б знаємо, де дідуся поховали». Шість історій маріупольців, які вижили

За офіційними даними, станом на 28 березня у Маріуполі загинуло щонайменше 5 тисяч людей. Але про реальні масштаби катастрофи в донедавна прифронтовому місті світ дізнається тільки тоді, коли його звільнять від облоги. Сьогодні виїхати з Маріуполя — справа непроста і небезпечна. Тому там досі залишаються десятки тисяч цивільних. Журналістка Заборони Поліна Вернигор понад тиждень провела пліч-о-пліч із тими, кому вдалося вирватися зі справжнього пекла — Маріупольського пекла. Розповідаємо історії цих людей.

Вʼячеслав

Вʼячеслав із дружиною, 16-річною донькою та 15-річним сином жили на вулиці Курчатова у Кальміуському районі (в народі — ЦРУ), розташованому на околиці Маріуполя. Це недалеко від Металургійного комбінату імені Ілліча, де в цеху холодного вальцювання працював Вʼячеслав. 

Про початок війни він дізнався саме на роботі — спочатку всім сказали не панікувати, але згодом керівництво призупинило роботу та законсервувало завод. Робітників відправили додому. 

На той момент місто ще не бомбили, але постійно лунали повітряні тривоги. Коли звуки вибухів стали голоснішими, Вʼячеслав вирішив перевезти сімʼю в центр до тещі з тестем. Сам періодично їздив додому, щоб погодувати собаку та допомогти одинокій сусідці, якій нікуди було виїжджати. 

У тестя і тещі було пічне опалення та газовий балон, тому було не дуже холодно і можна було готувати їжу, коли вимкнули газ і опалення. Сусіди, згадує чоловік, готували на багатті надворі. Воду багато хто набирав у річці, на вулицях у чайнику її кипʼятили та пили.

Одного разу, коли Вʼячеслав був вдома, їхній район почали активно бомбити. Снаряд влучив у сусідній будинок. 

«Це було як гра в рулетку — сидиш і чекаєш, куди прилетить наступна ракета. Коли влучили у сусідній будинок, його просто не стало. Була величезна воронка і уламки — ні даху, ні стін», — згадує чоловік.

Коли почали бомбити правий берег, сімʼя Вʼячеслава вирішила виїжджати з міста. Однак це було неможливо: один раз обвалився стовп і перекрив дорогу, другий раз шлях завалило уламками будинків. Дороги по всьому місту були усипані трупами людей — деінде траплялися людські частини тіла.

23 березня сімʼя Вʼячеслава скооперувалася з сусідами та вирішили виїжджати разом. Їхали колоною в чотири автівки. Разом водії відкидали цеглу на дорозі, намагаючись розгребти собі місце, щоб проїхати. 

«Всі вулиці завалені. Вулиць просто немає, — згадує чоловік. — Ми їхали по уламках, по склу, шматкам снарядів, залишкам металевих конструкцій. Їхали і бачили, як на перехресті лежить людина — видно, чоловік їхав на велосипеді. Лежить мертвий, велосипед трішки далі. Вирвались потім на набережну. Проїхали через центр міста, де йшли бої. Пощастило, що проїхали, що шини вціліли. З набережної приєдналися якимось чином до більшої колони, там машини стояли. Згодом поїхали по Приморському бульвару з міста».

Загалом в машині їхало пʼятеро людей: Вʼячеслав, дружина, двоє дітей та сусідка. Батьки не захотіли виїжджати. Сказали, що Маріуполь — їхній дім, і вони його не полишать. Та все ж Вʼячеслав не полишає надії, що старих якось можна буде витягти звідти.

Колона їхала понад морем — так доїхали до Мангуша. З Мангуша вишикувалась черга на блокпостах, які поставили окупанти. Звідти вже потрапили до Бердянська — дорога зайняла цілий день. Сімейство кілька днів перечекало в Бердянську та рушило до Запоріжжя. 

Вʼячеслав говорить, що досі не знає про долю кількох своїх друзів та рідних, однак вже відомо, що щонайменше четверо його колег, які жили в різних районах міста, загинули. Декого з його родичів проти волі вивезли у так звану «ДНР», ще когось повезли прямісінько на територію Росії.

Чоловік згадує, що їм знадобилося кілька днів, щоб бодай заснути нормально. Коли почалися обстріли, у доньки Вʼячеслава сіпалося око, а потім кілька разів сталася істерика. Обидві його дитини під кінець просто не могли спати.

Влад

21-річний Влад проживав у сусідньому з Вʼячеславом мікрорайоні — Пентагоні, який також вважається окраїною Маріуполя. Коли Маріуполь почали бомбити, Влад був у бабусі на Волонтерівці — це селище під Маріуполем, недалеко від Пентагону. Коли повертався від неї, на його очах розбомбили 30-ту загальноосвітню школу. Від неї залишився лише підвал, де дивом вціліли ті, хто там ховався.

Того ж дня Влад вирішив йти до сховища у Маріупольському металургійному комбінаті імені Ілліча — усього там було близько 200 людей. У бункері він просидів 19 днів. За ці дні, говорить хлопець, місто рознесли вщент. З їжею людям в бункері допомагали військові з «Азову». Там був дизельний генератор, тому якесь освітлення та можливість заряджати телефони була, однак не було звʼязку. Коли Влад виїжджав із Маріуполя, в цьому укритті залишалися ще близько 150 людей — що з ними зараз, хлопець не знає. Води та їжі там залишалося лише на пару днів.

За день до виїзду Влад ходив додому забирати документи. Його район був весь розгромлений. У двір скинули бомбу, а потім обстріляли будинки «Градами», від чого зайнялися пожежі. Перший пологовий будинок та школу неподалік також розгромили. Але місцеві, яким вдалося вцілити, залишалися там — жили переважно у підʼїздах, готували, як і всі, на подвір’ї.

Рідні Влада живуть у Німеччині. Але в Маріуполі у хлопця було багато друзів — одного з них контузило від вибуху, другий, Юрій Кондрахін, служив у «Азові» і героїчно загинув. Бабуся з дідусем Влада залишилися в Маріуполі — виїжджати не хочуть.

Родина Влада має будинок, де живуть бабуся з дідусем, та дві квартири — обидві згоріли вщент. Ще у Влада був автосервіс — він також згорів.

Якось знайома попросила Влада роздобути дитяче харчування для її дитини. Він знайшов і пішов відносити. Раптом почали стріляти. Влад у цей час був на мосту — він ліг на землю і якраз над головою пролетіли уламки «Градів». 

«Я подумав: «Оце я вчасно ліг». Потім воно почало ще гатити і я подумав, що бігти далі вже нікуди. Якось до бункера таки добіг, — згадує хлопець. — Ще один момент, який я запамʼятав, мабуть, на все життя — це коли цехи комбінату складалися від літаків. Я думав, що «Гради» страшні, але нічого страшнішого за літак немає». 

Виїжджав хлопець на своїй машині із сусідами по бункеру. За день до цього вони разом їздили дізнатися, чи вільні зараз дороги. Все було вільне, але наступного дня, коли кілька автомобілів намагалися вирватися з Маріуполя, дороги вже були перекриті. 

«З богом виїхали з Маріуполя. Приїхали в Бердянськ, посиділи там 5 днів. Згодом вирішили рушати до Запоріжжя, — говорить Влад. — На шляху від Бердянська було щонайменше 15 блокпостів. Нас на одному зупинили, сказали, що від 15:00 комендантська година, хоча була насправді з 18:00. Тому ми залишилися спати прямо там, в машині».

Дмитро

Дмитро із 83-річною мамою сиділи в квартирі на проспекті Миру в центрі Маріуполя ще місяць після того, як місто почали обстрілювати. Чоловік згадує, що чув вибухи вже з першого дня війни, але вони були десь далеко. На третій день почав зникати інтернет, потім вимкнули електроенергію, ще за кілька днів — мобільний звʼязок. Вибухи ставали дедалі ближче. 

«Спочатку бомбили той бік, де завод (комбінат імені Ілліча). Потім почали інтенсивніше, ближче та ближче просуватися до центру. Якось снаряд влучив десь дуже близько, аж будинок затріщав. Ми вирішили піти на дачу, посиділи там кілька днів, зрозуміли, що там також літає і вирішили повертатися додому. Вдома вже шибки були вибиті, у дворі була підірвана машина. У мене на 11 поверсі квартира. Мені знесло балкон і всі вікна повністю вилетіли. Я зібрав речі та перебрався до мами — вона жила на 5 поверсі того ж будинку», — розповідає Дмитро.

Згодом вибухів ставало більше, снаряди розривалися під вікном. Іти було нема куди. На щастя, у Дмитра та його мами були запаси води та якихось продуктів — готували спочатку вдома, а потім 6 березня у місті відключили газ, щоб будинки не вибухали, коли в них потрапляє снаряд. Спочатку Дмитро готував їжу разом із сусідами на подвірʼї. Коли обстріли стали інтенсивнішими, готували в під’їзді.

Бомбосховище було у сусідньому будинку, але сам будинок згорів ще до того, як Дмитро із мамою повернулися додому.

«У сусіда була кутова квартира, у мене внутрішня, до нього залетіло. Він мені показував уламки. Вони пішли до бомбосховища, більше ми їх не бачили. Вдруге я бачив його квартиру, коли нам винесло двері тамбуру і ми зрозуміли, що його квартира згоріла вщент», — говорить Дмитро.

Його старенька мати не хотіла покидати дім до останнього. Вважала, що рано чи пізно все одно війна закінчиться. Хоча, каже чоловік, і виїжджати можливості не було — навколо все палало та вибухало, йшли обстріли. У двадцятих числах березня містом почали їздити танки з літерами «Z». Окупанти зайняли школу поблизу двору, де мешкав Дмитро. Якось вранці танк заїхав у двір та почав гатити по сусідній 12-поверхівці. Дмитро із сусідами вискочили та хотіли бігти кудись ховатися, але пройти було неможливо: весь двір був у руїнах. 

«Коли ми пішли з дому, я не розумів, що будинок згорить повністю. Потім вже ми побачили, що було кілька точкових ударів, щоб його підпалити. Я не знаю, що з сусідами, ми їх більше не бачили. Але я жив там з дитинства, 95% людей знав на прізвище та ім’я, знав, як звуть їхніх собак. Там не було терористів. Вони його спалили. Коли повернулися додому, зрозуміли, що підлога у санвузлі провалена і звідти видно четвертий поверх. Я взяв сумку, в якій були залишки консервів, якісь речі, свічки, сірники. Ми взяли кота і пішли в нікуди», — згадує чоловік.

Наступні три дні Дмитро із мамою просиділи у підвалі приватного будинку неподалік. Потім вирішили тікати з міста. Йшли під обстрілами, пригиналися. Дмитро згадує, що бачив окупантів у військовій формі з шевронами «ДНР» — вони, каже чоловік, почувалися як вдома. Коли вони з мамою відійшли десь на три кілометри від будинку, де провели останні дні, побачили звідти густий чорний дим. Горів не один будинок, а цілий квартал.

Так Дмитро з мамою дійшли до купки людей, які також збиралися евакуюватися. Була колона автомобілів, які вивозили маріупольців з міста. Людям пропонували виїжджати на територію окупованого Донецька або одразу до Росії, на Ростов. Дмитро знайшов водія, якому заплатив дві тисячі гривень, щоб той довіз їх з мамою до Розівки під Запоріжжям.

Там вони зустріли молоду пару із собакою, які прямували до Запоріжжя. Першу ніч Дмитро не міг заснути — йому постійно здавалося, що от-от прилетить снаряд.

«Я щасливий, що в мене залишилося життя, що матері життя зберіг. І я безмежно радий, що ми опинилися на підконтрольні Україні території, — говорить Дмитро. — Я чудово знаю погляди людей, які потрапили до Росії, це коло мого спілкування. Дуже багато людей обдурили. Матеріальне для мене не має значення. Головне — які люди поруч. Хай мені дадуть п’ять квартир і скажуть жити з тими нелюдьми — я ніколи там не житиму. Це просто варвари».

Надія Миколаївна

77-річна Надія Миколаївна також провела перший місяць війни у своїй квартирі в 17 мікрорайоні — це центр міста. Жила з 79-річним хворим чоловіком. Перший день, згадує жінка, майже нічого не відбувалося, хіба що лунали сирени. Наступного дня десь о 4-й ранку снаряди почали падати недалеко від будинку. Згодом влучило в сусідній підʼїзд. 

Ховалося подружжя у коморі, бо спускатися в укриття вони не могли: чоловік Надії Миколаївни погано ходив, вона не могла його покинути. Їхня квартира була розташована на першому поверсі. Від вибухів тієї ночі повилітали шибки.

«Сиділи там до ранку. Вранці вже дивимось — виходять люди. У сусідньому підʼїзді людей позасипало, так і лежать. А хто їх відкопає? Ніхто не відкопає, це ж треба краном. Потім ще кілька таких вибухів зовсім поруч було. Щоразу хтось гинув», — говорить жінка.

Згодом прийшли окупанти і сказали, що всіх евакуюють до лікарні №2, що була розташована поблизу. Чоловіка Надії Миколаївни допоміг дотягнути туди сусід. Пробули в лікарні два дні — там було дуже холодно і їжі було обмаль. Вирішили йти додому. Сусід допоміг забити вікна, щоб було не так холодно. На цей момент у будинку залишалися лише пʼять сімей: хтось загинув, хтось поїхав. Припаси закінчувалися. 

«Коли був сніг, ми його збирали та топили на багатті. Щось роздавали військові, але я якось пішла, вистояла чергу і отримала лише маленьку булочку для хотдогів. Але якраз перед початком бомбардування я спекла нам велику хлібину, їли по маленькій скибочці, дуже берегли буханку. Тому майже до останнього дня у мене був хліб. Щоранку ми вставали, кип’ятили надворі чайник, пили чай-каву, сусіди зі зруйнованих магазинів приносили їжу, котлети заморожені, печінку, пельмені, йогурти — я дідусю годувала. А морози закінчилися — воно стало все швидко пропадати», — говорить жінка. 

У ніч на 24 березня Надія Миколаївна посварилася зі своїм чоловіком. Вона вкрила його ковдрою, а він ту ковдру скинув на підлогу. Вона почала лаяти його за те, що він розкривається. Вранці сумки були зібрані — старі чекали на сина, який вже їхав за ними з підконтрольної Україні території. 

«Я заходжу до його кімнати — діда нема. У сусідки, яка у нас жила, питаю: «Поліно, чи нема в залі діда?». Каже, нема. А він, як Ісус, сидить на моєму ліжку, за ковдрою сховався там. Я говорю: «Ти хочеш на моєму ліжку полежати?». Він мені — «Так». Я говорю: «Ну, лежи». За кілька хвилин я повернулася до кімнати, почала його гукати, а він не відгукується. Помер», — говорить жінка.

Пару годин його тіло не чіпали. Потім Надія Миколаївна покликала сусідку, в якої днями померла мати. Родичі цієї сусідки вирили на подвірʼї яму і поховали обидва тіла в одній могилі. 

«Нам ще пощастило. Ми хоча б знаємо, де його поховали. У знайомого сина померла бабуся. Її забрали з середини міста кудись і поховали у спільній могилі. Ми обовʼязково його перепоховаємо, коли все закінчиться. Дід вже не дуже, можливо, розумів, що відбувається, але постійно говорив: «Я їм помщуся за все це». Досі постійно крутяться ті його слова в голові», — розповідає Надія Миколаївна. 

Потім сусід зголосився відвезти Надію Миколаївну до селища Нікольське на Донеччині [раніше — Володарське]. Там її поселили на ніч до місцевої хати. Господарі одразу нагодували її. Жінка згадує, як вперше побачила борщ і розплакалася — так давно хотілося борщу. Вранці приїхав її син, зайшов до хати і сказав: «Мамочко, вставай, нам швидко треба».

«Ми на кожному блокпості тремтіли. Страшно було бодай щось сказати. Мовчали як риби — ні слова, — згадує жінка. — А коли побачили наш прапор, відлягло від серця. Ми в безпеці. Нарешті». 

Даниїл Немирівський

Даниїл Немирівський до війни працював викладачем у Маріупольській філії Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури. Він дізнався про початок війни, коли о шостій ранку йому подзвонили батьки. Хлопець спочатку не повірив — він до цього читав про те, що Росія визнала незалежність так званих «ЛДНР», але опозиційні російські ЗМІ, яким він довіряв, говорили про те, що війни не буде.

«Це був єдиний раз за час війни, коли я заплакав. Навіть не від самого факту, що вторгнення, а що це як якесь телешоу, що демонструється десь на екрані. І що це вже не просто розмови про ймовірну війну, а я в епіцентрі цього всього, я як її учасник. Від цього стало дуже гірко», — згадує він.

Далі йому зателефонувала директорка академії і сказала, що занять не буде. Попросила обдзвонити студентів, у яких він був куратором, і дізнатися, як у них справи. Більшість студентів були налаштовані оптимістично, хтось вирішив виїжджати з Маріуполя у перший же день. Але сам Даниїл вважав, що евакуюватися з міста має молодь — мовляв, їм потрібніше. 

«Маріуполь був прифронтовим містом, і за ці півтора року, що я тут живу, жодних ексцесів не було. Тому, мабуть, я навіть не розглядав можливість поїхати. Тим паче перші два дні були дуже спокійними», — згадує він.

У перші дні Даниїл накупив продуктів та поїхав до дідуся з бабусею, які жили у приватному секторі на Курчатова. В деяких місцях хліб продавали по 100 гривень за буханець. За пару днів Даниїл вирішив знову привезти старим продуктів і саме того дня по району вдарили ракети — руйнували приватні будинки. 

Тоді він запропонував бабусі з дідусем евакуюватися в центр міста, але вони відмовилися. Бабуся Даниїла інсулінозалежна, а дідусь не міг сам пересуватися. Тому чоловік доглядав за ними. Він заклеїв вікна, щоби не розтрощило, знайшов в будинку найбезпечнішу кімнату та наказав своїм сидіти в ній. 

За кілька днів він знову спробував приїхати до бабусі з дідусем, але транспорт ходив лише годину на добу. Даниїл вирішив іти пішки — аж тут почався мінометний обстріл. Чоловік пішов до бомбосховища, де прожив два дні. Більше бабусю із дідусем він не бачив. Коли вже виїхав, дізнався, що в будинок влучили уламки ракети і бабусю доправили до лікарні.

На той час мобільні мережі вже не ловили, інтернет не працював. Єдине, що можна було налаштувати на програвачі, — радіо «Новороссия», ефір якого транслювали з окупованих територій. Проте, каже Даниїл, його ніхто не слухав.

«Район, де я був — Іллічівський або Канівський — до останнього контролювали і контролюють українські військові. Жодної офіційної інформації про евакуацію або гуманітарну підтримку ми ні від кого не чули», — говорить він.

Попри це, проросійських настроїв ані в своїх знайомих, ані в сусідів по бункеру чоловік ніколи не помічав. Усі до останнього вірили, що українська сторона врятує і допоможе їм. 

За водою Даниїл ходив на криничку неподалік. Одного дня в криничку влучив снаряд, там розірвало кількох хлопців. Далі воду набирали в басейні у фізкультурно-оздоровчому центрі. В бункері у кожного була своя задача. На третій тиждень мешканці бункера провели електрику в укриття. Готували їжу на всіх одразу — якісь запаси привозили військові.

«Одного разу ми отримали ящики з замороженою ковбасою, на якій не було ані етикеток, ані терміну придатності, якусь рибу заморожену, морепродукти, морозиво. На цьому трималися три тижні. Крупи були у людей, що жили біля бомбосховища — вони також приносили свої запаси», — говорить Даниїл.

Згодом один із сусідів по бункеру знайшов ділянку на височині, де трохи ловив звʼязок — вдалося відправити і отримати кілька смс-ок. Так 22 березня у бункері дізналися про те, що нарешті сторони домовилися про зелені коридори для евакуації. Зібралася група десь з 17 людей і всі вони вирушили пішки до пункту евакуації. Звідти автобусами доїхали до Нікольського, а далі у Запоріжжя.

«Проїжджали повз чотири блокпости поспіль. Думаю, що два з них були від так званих «ЛДНР», два від Росії. Я так подумав, бо кожен із них слухав різну пропаганду. Хтось шукав обколоті вени, а хтось — мозолі на руках від зброї. Блокпости між Володарським [нині — селище Нікольське], яке зараз під «ДНР», і до Бердянська, який зараз під російською окупацією, були набагато зліші, ніж між Запоріжжям та Бердянськом», — згадує чоловік. 

Даніїл каже, що у кожному мікрорайоні міста є сліди влучення снарядів. Він бачив, як людей ховають — зав’язують очі і просто на подвір’ї закопують. Чоловік досі достеменно не знає, хто зі знайомих загинув, бо там досі немає стабільного звʼязку.

Людмила

Людмила працювала вчителькою в спеціалізованій загальноосвітній школі №8. 24 лютого, згадує жінка, знайомі пропонували виїхати з країни, але їй здавалося, що в цьому немає потреби. Зрештою Людмила переїхала до свого брата, який жив у 23-му мікрорайоні у центрі міста.

Ніхто не вірив, що війна прийде під їхній будинок. 25 лютого Людмила вже не змогла купити хліб. Тоді ще було світло, тому хліб вона пекла сама. Коли почалися обстріли, жінка із сімʼєю спустилися в підвал. Він складався із восьми відсіків, усього там жило 25 людей. Газ вдома був, але готувати було важко через обстріли. 

Перші бомби впали на східну частину міста 25 лютого. Далі снаряди влучали по всьому місту. Один із них впав у двір, де жила Людмила з сімʼєю. У квартирах повилітали вікна, в будинку зникли світло, вода і газ. Готували на подвірʼї, але нечасто — боялися обстрілів, які не вщухали і з кожним днем ставали інтенсивнішими. Люди намагалися не виходити зайвий раз із підвалу. 

Снаряд, що прилетів у подвір’я Людмили, розірвав кількох сусідів: двоє загинули, в одного відірвало руку і ногу. Вони бігали періодично із підвалу допомагати тим, хто не міг спуститися в укриття.

16 березня брату Людмили вдалося знайти звʼязок у двадцятиповерхівці неподалік. Їм зателефонувала родичка з Польщі. Вона прочитала десь про штурм, який готували російські війська на території Маріуполя, і радила якомога скоріше виїжджати. Тільки тоді сімʼя Людмили вийшла з укриття і одразу ж вирішила їхати з міста. Їхали трьома автомобілями — вивозили сусідів, мінімум речей і домашніх тварин.

«Лише 17 числа, коли ми виїжджали, я побачила, що зробили авіабомби: наше місто згоріло вщент. Це жахливо. Дуже страшно. Досі мені здається, що це якийсь сон, що він закінчиться і я прокинуся, повернуся додому і все буде як і раніше», — говорить жінка.

Бомба впала на школу прямо над класом, де вона викладала. У місті було всього три бомбосховища і одне було розташоване у тій школі. Коли почалися авіанальоти, половина жителів, які не встигли виїхати, спускалися туди. Потім їх кудись евакуювали, згадує Людмила.

Звʼязку із кількома учнями з класу Людмили досі немає. Жінка говорить, що вони були в укритті, яке розбомбили. Є й такі, кого разом із сімʼєю відвезли до так званої «ДНР». 

«Ми молимося, щоб у Запоріжжя це не прийшло, щоб люди навіть не побачили і не почули цього, і не зрозуміли, що це таке. Цього не можна передати словами, — говорить Людмила. — Ми сподіваємося, що повернемося додому, що там вже буде Україна, а не «ДНР». Зараз у наших будинках у Сартані (селище під Маріуполем) живуть днрівці і чеченці. Ми маємо надію, що наш будинок зберігся».