Сьогодні Україна святкує 31 рік незалежності, водночас озираючись на найгірші пів року життя під час війни. Ми пройшли крізь ядерні загрози, окупацію, втрати та, найголовніше, переусвідомлення того, хто ми такі та ким хочемо бути. До цієї дати Заборона звернулася до українських фотографів з проханням спробувати візуалізувати зміни, що відбулись у них самих та в Україні, зробивши лише одну фотографію, диптих або триптих. Ми публікуємо світлини та авторські коментарі про те, який слід у них залишила війна.
Анастасія Антоненко, Луганськ / Київ
Ця світлина зображає, що відчувають українці впродовж усіх днів війни. Рани, які нам приносить ця війна, пропалюють, залишаючи слід. Цей слід залишиться назавжди всередині кожного з нас.
Знімки зроблені у місті Ірпінь, Київська область. Місто, яке було в окупації, зараз потрошку повертається у свій буденний ритм, але наслідки війни спостерігаються тут і досі. Ці жахіття, які відбувалися в місті, неможливо забути. Про все скоєне хочеться говорити, щоб якнайбільше людей побачили правду.
Лі Білецька, Херсон / Київ
Коридор 182
182 дні.
24 серпня буде 182 дні повномасштабної війни.
Уже в перший день війна підійшла до Херсона впритул. Велися бої за Антонівський міст. Це не дуже далеко від нас. Було страшно, і ми переселилися в коридор.
Бої закінчились. Окупація почалась, а життя в коридорі продовжувалося.
Всю окупацію в Херсоні ми проспали на матраці в нашому маленькому коридорі. Не тому, що боялися уламків чи ракет (страшнішими були російські непрохані гості), а тому, що це стало символічно безпечним місцем. Життя стало сповненим нерозуміння, болю, страждання, переживань, страху, тривоги, паніки, втрат. І від цього хочеться сховатись у коридорі, поставити життя на паузу і дочекатись, коли вже закінчиться війна.
Але поки лише літо добігає кінця.
Олена Лемберська, Київ
Дійсно, за ці пів року змінилося все.
Щось зникло назавжди, як, наприклад, відчуття навіть не стабільності — з цим ще можна змиритися… Майже зникла надія — єдине, що залишається навіть у пеклі…
Тому я і обрала фото саме в цьому порядку: від темряви, де я бачу спалах біди, потім це постійне відчуття тривоги та загрози, і краплинка надії у вигляді молодої мами, що несе свою дитину крізь темряву.
Оля Єрємєєва, Київ
Ця серія зображень про прийняття смертності заснована на власних почуттях та комунікації з власним оточенням в Україні. В цій серії йдеться про суспільний фаталізм, породжений війною, а також про особисту готовність (можливість) бути вбитою або покаліченою, лишаючись жити у своєму домі.
Дмитро Толкачов, Київ
Шибениця
Напад росії викликав відчуття тотальної несправедливості. Звична рутина та думки про майбутнє вмить обернулися страхом, тривогою та постійним очікуванням загрози. Пів року тому це породжувало стан беззахисності, а зараз — бажання відплати.
В Ірпені я помітив понівечену сосну. Вона могла б рости ще сотні років, якби не снаряд, який зрубав її крону та залишив тільки кволу гілку. Ця сосна нагадала мені шибеницю. У будь-яких дій є наслідки. Моторошним силуетом сосна ніби натякає: ті, хто випустив снаряд, що перетворив дерево на шибеницю, самі ж підписали собі вирок.
Росіяни повинні колективно відповісти за зло. Імперія має бути зруйнована, військові злочинці — покарані, а причетність до російської держави чи культури — супроводжуватись соромом та виною.
Milla Po, Київ
Триптих «Сезони війни. Зима. Весна. Літо». Автопортрет.
Війна породила багато емоцій. Сильних і багатогранних, як сам колір. І саме за його допомогою я візуалізую те, що відчуваю всередині себе, що переживала і продовжую відчувати. Я рефлексую війну, спостерігаючи за собою, за змінами, що відбуваються в мені і назовні, в суспільстві. Немає лише чорного і білого. Є безліч відтінків і кольорів, і в кожного вони свої. Я закликаю глядача до діалогу, до самопізнання, до проживання різних емоційних станів задля того, щоб усвідомити, що відбувається, і стати сильнішим.
З початком війни я відчула необхідність документувати те, що відбувається зі мною. Майже щодня я себе фотографувала. Увесь час я перебувала і досі перебуваю в Україні, переважно у Києві, де і жила до війни. Майже всі фото я робила під час повітряних тривог. Кожне наступне фото мало чим відрізнялося від попереднього: один і той самий одяг, одна і та ж локація — і лише погляд різний. Триптих «Сезони війни. Зима. Весна. Літо» — це квінтесенція кожного окремого періоду війни, мій особистий підсумок майже за шість її місяців.
Наталі Агризкова, Гамбург / Миколаїв
4 години 51 хвилина — це той час, в який змінилося все наше життя. В одну мить. Я досі пам’ятаю перше почуття жаху, що настигло вночі 24 лютого. І досі це моторошне відчуття тривоги переслідує і накриває з головою. Ця невідворотна година болю, зруйнованості мрій, життя і смерті. Тепер вся Україна, та й узагалі весь світ, стоїть на таймері до кінця цієї кривавої війни.
Павло Луговий, Вознесенськ
Агресор
У березні, коли ворог зламав свій наступ об Миколаїв, він намагався обійти його з півночі та отримати легкий вихід на Одесу. Тоді він впритул підійшов до мого рідного містечка. Вони увірвалися на окраїни міста, намагаючись проникнути туди на своїх бляшанках, та розбіглися по вулицях. Десь у сусідньому провулку, увесь у багнюці, заблукав БТР. Прикрашав його червоний прапор.
Те, що можна було уявити тільки у найгірших снах, тоталітарне минуле, що здавалося назавжди зниклим з нашого життя, почало протискатись у дійсність. П’ять днів тривало протистояння. Увесь цей час невелика частина міста контролювалася цим жахливим сном.
Московська орда досі близько, десь бродить степами, шукаючи нашу слабину.
Коли розвалився СРСР, мені було 18 років — що це за система, я відчув на собі. Мабуть, тому ці події викликали в мені глибокий страх, який і досі не залишає мене. В перші дні після звільнення міста я пішов документувати, але на другий день зрозумів, що роблю це на якомусь хайпі, доповнюючи і без того жахливу стрічку новин. Три місяці я не міг займатись творчістю. Першим, що я зняв, був триптих. Цитата з його опису: «Нарешті я зміг побороти токсичність війни та зригнути з себе хворобливе блювотиння під назвою “Агресор”».
Сюрреальність намагається проникнути в дійсність, неможливе змішується з реальністю.
Олена Морозова, Київ
Сміливість Стійкість Свобода Сміливість Стійкість Свобода
Сміливість Стійкість Свобода
Я вирішила назвати цю серію «Сміливість Стійкість Свобода», тому що вважаю ці риси основними рисами українців. Пишаюся своїми співвітчизниками та щаслива бути українкою.
Цей візуальний ряд символізує народження та становлення України протягом років незалежності. Проходження всіх етапів від зародження до міцної, дружної нації, яка впевнено стоїть на ногах та готова захищати себе, свою самобутність та свободу.
Я впевнена, що багато українців пройшли цю ментальну еволюцію, і тому цей візуальний ряд символізує також і внутрішні зміни в кожному з нас.
Оля Коваль, Чернігів
Наше радянське минуле дало свої плоди. Та руйнівна загроза, з якою ми зіткнулися у вигляді країни-сусіда, є прямим наслідком того, що мілітарно-радянські символи не були переміщені з площини актуального в площину історичного. Травма торкнулася всіх поколінь українців, залишилася надовго, а лікувати її будуть наші діти.
