Читаєте зараз
Не говорять ані в кіно, ані в книжках: що відомо про казахську традицію віддавати дітей на виховання родичам «Бауирина салу»

Не говорять ані в кіно, ані в книжках: що відомо про казахську традицію віддавати дітей на виховання родичам «Бауирина салу»

Автор:

«Бауирина салу», «немере алу» [усиновлення] — казахська традиція, за якою молоді батьки віддають свого первістка на виховання бабусі та дідусеві чи іншим, зазвичай, бездітним, родичам. Зазвичай дитину відлучають від сім’ї у віці пів року, а то й раніше. Іноді після досягнення певного віку дитині дається право вибору — продовжувати жити з бабусею та дідусем або повернутися до батьків. Але буває і так, що діти дізнаються про те, що їх усиновили, вже дорослими.

Стрічка Асхата Кучинчерекова «Бауирина салу» 2025 року номінована на Оскар як «Кращий фільм іноземною мовою». Картина, в якій розповідається історія хлопчика, який пройшов через таке усиновлення, викликала гарячу дискусію. Журналісти Республіки дослідили, з чим була пов’язана поява цієї традиції у казахів і чи потрібна вона зараз.

«Цей біль зі мною назавжди». Історія Асхата Кучинчерекова

Режисер фільму «Бауирина салу» Асхат Кучинчереков сам виховувався бабусею та дідусем з півтора року. Тож стрічка заснована на особистій історії.

Про традицію, яка вплинула на його життя, він вирішив розповісти у 2015 році. «Я навчався на режисера. Зрозумів, що про цю традицію ніхто нічого не розповідає. Виходить, вона є у кожній казахській сім’ї, але про це немає ні літератури, ні фільму. Багато хто так виріс, у кожній родині це є, незалежно від соціального рівня. Я сам так виріс, і я хотів розповісти цю історію очима дитини. Що ця дитина відчуває, що її переповнює», — пояснює Асхат.

Асхат Кучинчереков. Кадр із відео «Республіки»

«Мама була вагітна другою дитиною. І вона мене відправила до своїх батьків. Мені було тоді 2-2,5 роки, коли за мною приїхав батько. І разом із дідусем мене відвезли до батьків. І я добре пам’ятаю: коли дідусь йшов до туалету, я збирав усі його речі та сидів на них. Була зима, і я знав, що без речей він не піде. Я боявся, що він залишить мене. Я не хотів залишатися, і в результаті дідусь відвіз мене назад», — згадує Асхат.

Він усвідомлює, що у нього є мама, але справжньою матір’ю все ж таки вважає свою бабусю. На батьків образи немає, але відвертої розмови в нього з ними не було жодного разу. Він не питав, чому його віддали. Це питання він ставить у фільмі через головного героя.

«У фільмі показано те, що в мене залишилося всередині, те, що я не промовив. Я не звинувачую батьків, бо від бабусі багато одержав. Але, попри це, я все життя почуваюся самотнім. Це лишається у тебе як зерно. Знаєте, воно засіло… Якщо ви разом не жили якийсь час… у вас немає спільних моментів, які можна було б згадати», — розповів режисер.

«Моя дочка мене так і не пробачила». Історія Жумакуль-апай

73-річна Жумакуль Єсенбаєва добре знайома з традицією «Бауирина салу»: вона випробувала її на собі, причому двічі.

У дитинстві мати залишила її бабусі, бо розлучилася після першого шлюбу та вийшла заміж удруге. «Так, я виросла у нагаши-апа [тут — мамина мама]. Спочатку бабуся хотіла просто допомогти моїй матері, щоб виходити мене… Потім у матері щось трапилося, вона пішла з тієї родини, куди вийшла заміж. Моя мати думала: не чужі люди, свої батьки — залишила мене, коли мені було два місяці… Пізніше моя мати знову вийшла заміж, у неї народилися інші діти», — розповідає Жумакуль-апай.

Жумакуль Єсенбаєва. Кадр із відео «Республіки»

За її словами, у неї були образи на матір, але вона її вибачила. «Моя мати всім говорила, що я її молодша сестра. Та й зведені брати, сестри сприймають мене так усе життя. І моє прізвище було як у дідуся, я була записана як його дочка. Мати вже в літньому віці просила вибачення у мене, говорила, що була молода, народила мене в 19 років. Така доля випала, я вибачила», — запевняє жінка.

Та коли Жумакуль-апай створила свою сім’ю, їй самій довелося віддати одного з своїх дітей бездітній дальній родичці.   

«Я була молода, у 20 років одружилася, через півтора року народила першу дочку, потім через рік народилася друга. І її змусили віддати… Вони, свекруха зі свояченицею, обдурили мене, сказали: це тимчасово, тобі допоможуть виростити її. Звичайно, це моя помилка, — зізнається Жумакуль-апай. — Потім я намагалася забрати дочку, але не вийшло, були образи, сварки через це з родичами. Вони ще й просили дитину записати на них, але на це я вже не погодилася».  

Віддана на виховання дівчинка виросла, зараз їй уже майже 50 років, вона сама мама, але образа на батьків залишилася: «Скільки їй говорила, пояснювала, як усе вийшло, але вона мені не пробачила… Вона мені завжди при нагоді каже всякі слова, звинувачує. Але я її прощаю. Шкода, бо вона й так виросла без батька й матері».

Бауирина салу: думка вчителя

Айстерхан Сарсенбаєва — заслужена педагогиня, вона багато знає про казахські традиції і зазвичай їх пропагує.

Традиція «Бауирина салу», за її словами, з’явилася у казахів за старих часів, щоб бездітні родичі могли брати на виховання чи усиновлювати дітей у своїх близьких. Особливо це було важливо, коли в сім’ї не було сина — для продовження роду всиновлювали хлопчиків.

Зазвичай рішення віддавати дитину приймали старші у родині. У цьому дотримувалися ритуалів.

Айстерхан Сарсенбаєва  Кадр із відео «Республіки»

«Якщо віддавали дитину, то віддавали і весь її одяг. Вважалося, що якщо щось вдома залишиться, то дитина весь час захоче повертатися додому. Коли брали зовсім маленьку новонароджену дитину, то майбутня прийомна мати клала її у свій поділ, символізуючи, що вона народила її. Це була хороша, добра традиція», — вважає Айстерхан-апай.

Вона підтверджує, що традиція поширена в Казахстані досі. У її оточенні багато тих, хто, слідуючи їй, узяв дитину на виховання або, навпаки, сам віддав родичам. «Часто онуків беруть на виховання. У мене є близькі родичі, у яких не було сина. Вони взяли сина дочки, що народила без чоловіка, виховали його, дали йому своє прізвище», — розповіла вона.

Цей хлопчик лише у 20 років дізнався, що люди, яких він вважав своїми батьками, насправді його бабуся та дідусь. Він завжди вважав свою рідну матір старшою сестрою і так не зміг визнати її мамою.

«Коли ти вирішуєш чиюсь долю, потрібна велика відповідальність. Добре, якщо у дитини все складеться, а якщо ні? Всі по-різному сприймають. Хтось отримує стрес, хтось приймає, хтось ні. Але скільки б не було тій дитині років, питання будуть завжди», — підкреслює Сарсенбаєва. Але традицію «Бауирина салу», вважає вона, не можна забувати чи відкидати убік як непотрібну, хоч і треба думати про наслідки. 

«Я б свою дитину не віддала». Розповідь етнографка

Основою традиції послужила кочова культура, розповідає етнографка, експерта з казахської культури Айгерим Муссагажинова.

«Старше покоління допомагало молодим виховувати дітей. Це зв’язок поколінь і нічого поганого в цьому немає, коли дитину виховують твої батьки, — зазначає вона. — Традиція унікальна тим, що таким чином зберігалася наступність поколінь, передавалися знання та навички… Наприклад, два брати — в одного п’ятеро-сім дітей, а інший взагалі не може мати дітей. І тоді, наприклад, старшого сина могли віддати братові й прізвища змінювалися».

Айгерим Мусагажінова. Кадр із відео «Республіки»

Айгерим сама виховувалась у бабусі з дідусем: «Я росла у них до першого класу. Пам’ятаю, у шкільному щоденнику написала по батькові не ім’я свого тата, а дідуся. І я вдячна своїй бабусі, що вона заклала в мене любов, нашу культуру, традиції та звичаї, вона багато чому навчила мене».

Водночас жінка визнає, що не все в неї було добре у стосунках із сім’єю. «Звичайно, є такі моменти. Тебе віддають на виховання бабусі, і ти начебто відходиш від основної своєї сім’ї, почуваєшся окремо. Моментами було таке відчуття, наче трохи чужа в цій сім’ї, — згадує Айгерим. — Я не маю образи, що мене віддали. Навпаки, мені здається, я більше любові отримала, ніж мої сестри».

Втім, власний позитивний досвід, за словами етнографки, зовсім не означає, що у всіх так вдало складеться. Які наслідки це може мати для дитини та сім’ї, залежить, на її думку, від виховання. Водночас вона не готова віддати своїх дітей будь-кому.

«Це, звісно, ​​індивідуально, це рішення кожної сім’ї. Але, наприклад, я свою дитину б не віддала. Є, звичайно, і зараз сім’ї, які можуть дозволити собі по п’ятьох дітей мати. А тут, у тебе двоє-троє, і ти їх бережеш, плекаєш. Раніше якось у цьому плані було легше, але зараз часи змінилися», — резюмувала Айгерім Мусагажінова.

Програма прихільності

Ниючий біль, який заважає людині будувати своє щасливе життя — так психологиня Світлана Богатирьова описує почуття, які відчуває людина, віддана батьками відповідно до традиції «Бауирина салу».

Світлана Богатирьова спеціалізується на дитячо-батьківських відносинах та попередженні підліткового суїциду та булінгу. «У психіці є така програма: якщо в тебе є якийсь дорослий поряд, тоді ти виживеш; якщо його немає, це програма смерті. Тобто на такому глибокому рівні питання життя і смерті у психіці зароджується програма прихильності», — каже експертка.

Світлана Богатирьова. Кадр із відео «Республіки»

Дитина, за словами Світлани Богатирьової, завжди прив’язана до того дорослого, який його доглядає з самого початку. Потім він\вона стає близьким, може ділитися своїми емоціями, переживаннями тощо. І саме завдяки тому, що є така програма уподобання, наша психіка розвивається гармонійно.

Своєю чергою травма прихильності настає під час розлучення з тим, до кого сформувалася прихильність. І ця травма, за словами психологині, відбивається на розвитку та внутрішньому світі людини.

«Коли дитина повертається до батьків, у неї виникає багато внутрішніх проблем та конфліктів, тому що програма прихильності дуже сильна, потужна, про життя та смерть, і вона сформувалася до інших абсолютно людей. А до цих людей, куди він повернувся, має багато запитань. Тут виникає злам, виникає великий конфлікт усередині особистості, який багато людей не можуть вирішити дуже довго», — пояснила Світлана Богатирьова.

Причому якого роду буде ця травма прихильності, залежить ще від віку, в якому дитину віддали на виховання: «Чим старша дитина, тим більше вона може на той момент усвідомити, що мене віддають, тобто рвуть цю прихильність до мене. Ну а якщо маленький, то травматичне потім повернення до тих, хто, власне, це робив».

Проблема налагодження комунікації з батьками не є єдиною. Людина на свідомому рівні розуміє, що батьки — найрідніші та найближчі на світі люди, але в душі вона переживає — чому вони так вчинили і чому віддали саме її?  І тут, за словами психологині, неважливо, чому його віддали — відповідно до традиції чи були інші об’єктивні причини, наприклад, фінансового характеру.

«Все одно йде внутрішня незгода та нерозуміння, відчуття цього саме як глобальної зради. І, звісно, ​​вирішити цей конфлікт, обговорити, чому так було, журитися — це велика внутрішня робота, яку роблять далеко не всі. Але якщо її не зробити, то виходить таке замкнене коло, яким людина ходить весь час», — пояснює фахівчиня.

Розвиток травми в дорослому віці

Світлана Богатирьова зауважує, що травма може мати кілька сценаріїв розвитку.

Перший сценарій — тривожна прихильність, коли людина дуже боїться втратити дорослих, яких вона прив’язана. «Вона готова себе відсунути на 25-й план, виконувати чиїсь примхи, але щоб її не кинули. Це досвід покинутості, досвід невибраності, коли ‘мене не оцінили в цьому житті’, — пояснює психологиня. — Відповідно, ця модель переноситься і на стосунки у шлюбі, і на стосунки з друзями. Коли людина дуже тривожна, і вона шукає цю любов, вона готова виконувати чужі бажання, аби тільки не залишатися на самоті».

Другий сценарій — уникаюча прихильність, коли людина каже: «Не вибрали, та й годі. Щоб не поранитися, я не буду ні до кого прив’язуватися». «Люди стають відстороненими. У відносинах це відчувається як стіна. Ти намагаєшся туди пробитися, а там немає жодного контакту. Начебто людина хоче відкритися, піти назустріч, поділитися чимось, але не може, бо там дуже сильний страх, що знову покинуть, знову зрадять. Такі люди часто не можуть побудувати сім’ю, бо то зближуються, то закриваються. І це важко у відносинах, і це часто буває», — зазначає Богатирьова.  

Третій сценарій — дезорганізована прихильність, коли людину розриває між тривожною прихильністю та уникаючою.

Це, за словами фахівчині, найскладніший варіант, коли людина не вміє встановити нормальний соціальний зв’язок.

Вона зазначає, що нездорова прихильність може розвинутись і у дітей, яких не віддавали, але це відбувається набагато рідше.  

Публікацію підготовлено за підтримки Медіамережі

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій