НЕрайдужні перспективи: хто і як порушує права ЛГБТ+ людей

Соціологи вважають, що українське суспільство стало більш толерантним та відкритим до ЛГБТ+. Проте недавнє опитування соціологічної групи «Рейтинг» показало, що майже половина українців негативно ставляться до представників спільноти. Це призводить до систематичних порушень прав ЛГБТ+ в Україні в галузях охорони здоров’я, освіти, зайнятості тощо — як із боку звичайних громадян, так і з боку держави. Журналістка Наталія Вавилонська поговорила з тими, хто зіткнувся з дискримінацією, та з’ясувала, чи можна вплинути на ситуацію.

Конституція України гарантує кожному громадянинові рівні права та свободи, але на практиці ситуація дещо інакша. У вересні 2021 року в Києві пройшов восьмий Марш Рівності — цього разу масштабна ЛГБТ-подія в Україні вперше закінчилася без жертв та насильства.

Втім, загальна кількість випадків переслідувань та нападів на ґрунті гомофобії в Україні за рік не зменшилася — тим більше, що під час пандемії дані про такі інциденти збирати складніше. 2020 року правозахисники зафіксували 188 випадків порушень прав ЛГБТ+ в Україні, 2019 року — 331 такий випадок, 2018-го — 365 випадків. За даними правозахисного ЛГБТ-центру «Наш світ», за перші сім місяців 2021 року зафіксували 81 випадок злочинів на ґрунті гомофобії/трансфобії та інших порушень прав ЛГБТ+ в Україні. Почастішали й випадки переслідування ЛГБТ-активістів та правозахисників.

«Кожна людина має право на життя, свободу та недоторканність»

Кінець червня 2019 року. Олег та його друзі сходили в кіно та зайшли в продуктовий. Вони навіть не встигли відійти від магазину, коли на них напали троє невідомих із перцевими балончиками. Хлопці кинулися хто куди, й Олегові навіть здалося, що він відірвався від переслідувачів. Але врешті-решт його наздогнали, повалили на асфальт і штовхали ногами. Олег кричав, але перехожі не поспішали втручатися. Найкраще хлопець запам’ятав сірі кросівки одного з нападників, які раз за разом завдавали ударів по його тілу. Можливо, саме цей нападник і крикнув: «Ну що, подобається в дупу?»

Нападники втекли. Потім приїхала поліція — її викликали перехожі. Поліцейські не стали оформляти заяву й лише записали паспортні дані Олега. Швидку допомогу хлопцеві довелося викликати самому — медики приїхали за годину після другого дзвінка. Лікарка провела мінімальний огляд, а потім майже не звертала на Олега увагу. Уже в лікарні хлопця оглядав хірург, але коли почув абревіатуру ЛГБТ+, то змінився в поводженні й більше практично не розмовляв із ним.

Черговий лікар, за словами Олега, свідомо звертався до нього на «ти», вимагав самостійно роздягатися, хоча в хлопця боліло все тіло і йому було непросто це зробити. На прохання продезінфікувати рани працівники лікарні лише сміялися. У поліції все ж завели кримінальну справу, але нападників так і не знайшли.

За словами адвокатки Оксани Гузь, ЛГБТ-персони, які отримують погрози на ґрунті ненависті або постраждали від фізичного насильства, не хочуть подавати заяву в поліцію, оскільки бояться повторних нападів та того, що їхній ЛГБТ-статус відкриється. «Хоча за останні кілька років кількість скарг значно побільшала. Схоже, люди відчули впевненість у собі та можливість відстоювати свої права», — каже вона Забороні.

Згідно з дослідженням правозахисного центру «Наш світ», у 2018 році потерпілі зверталися до поліції в 61 із 365 задокументованих випадків порушень прав ЛГБТ+; у 2019 році — у 64 з 331 випадку; у 2020-му — у 70 з 186.

Гузь зазначає, що поліція часто не реєструє подані заяви і не вносить їх до реєстру досудових розслідувань — а, отже, не розслідує. І так відбувається у 38 % випадків. Якщо заяву зареєстрували, то виникає нова проблема — кваліфікація. Зазвичай такі напади розцінюють як хуліганство чи нанесення тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості. Це призводить до того, що реальна кількість злочинів на ґрунті ненависті втрачається.

Крім цього, на ситуацію впливає гомофобія та трансфобія самих поліціянтів. За словами адвокатки, в органах не розуміють необхідності реєструвати та коректно кваліфікувати такі справи. Поліцейські звикли, що є злочини [наприклад, вбивство, грабіж, зґвалтування тощо], за якими дають більш жорсткі терміни та розслідують їх швидше. Проте у справах, пов’язаних із ЛГБТ+, довести що-небудь складніше, тому часто їх закривають та кваліфікують як звичайне хуліганство.

За результатами дослідження НГО «Наш світ», за останні 3 роки у 38% випадків поліція не розпочинала розслідування злочинів на ґрунті гомо/трансфобії. Лише в 3,3% випадків такі злочини розслідували за статтею про порушення рівноправності, але прокуратура ніколи не висувала офіційних звинувачень підозрюваним. При цьому працівники та керівництво поліції та прокуратури, згідно з даними дослідження, звертають увагу на ці проблеми та підтримують законопроєкт № 5488, який спростив би розкриття кримінальних справ про дискримінацію.

Адвокатка пояснює, що потерпілі є заручниками системи. Якщо вони наполягають на гомо/трансфобному мотиві злочину й надають докази, то зазвичай у досудовому розслідуванні це до уваги не беруть. У кращому разі такі докази не враховуватимуть, у гіршому — підозрюваного виправдають. Виходить, якщо людина скоїла злочин на ґрунті ненависті, а її звинувачують за іншою статтею без зазначення цього мотиву, то кваліфікація невірна й суд може виправдати порушника. Тому потерпілі часто погоджуються на ту кваліфікацію, яку вказує слідство та підтримує прокурор. Однак у деяких випадках усе ж виходить знайти компроміс. Тоді мотив злочину вказують у реєстрі — завдяки цьому можна вести хоча б якусь статистику.

Гузь наводить як приклад львівську справу, коли поета Сергія Савина та музиканта Максима Вербу побили на ґрунті ненависті. «Там були кваліфікації «хуліганство» та «розбій». Однак у матеріалах справи вказали, що напад скоєно через те, що Максима та Сергія [нападники] вважали гомосексуалами», — каже вона. Уперше правозахисники домоглися реального терміну за насильство на ґрунті гомофобії. Ця справа увійде до реєстру судових рішень та буде врахована у статистиці гомофобних злочинів.

«Кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі та сприятливі умови праці та на захист від безробіття»

Максимові 26 років і шість із них він активно шукає роботу. Родом він зі Слов’янська Донецької області, але зараз живе та навчається в магістратурі Харкова. Максим має вищу освіту — ще в рідному місті він вивчився на живописця, а потім закінчив професійний ліцей швейного виробництва, де освоїв професію візажиста. Після відучився на майстра виробничого навчання та менеджера в технікумі. А зараз проходить магістратуру.

Максим — трансгендерний чоловік та гей. За особистою оцінкою, одягається він не крикливо, але, попри це, під час пошуку роботи щоразу отримує відмову. Сценарій найчастіше однаковий: у телефонному інтерв’ю всіх усе влаштовує, але щойно доходить до співбесіди тет-а-тет, роботодавці відмовляють.

«Нещодавно вкотре спробував влаштуватися прибиральником у заклад громадського харчування. Співбесіду проводила адміністраторка, і все йшло добре. Але в процесі повз проходив директор закладу та заглянув до нас. Зирнувши на мене, він плюнув на підлогу й пішов. Приблизно за годину адміністраторка написала та повідомила, що мене не взяли», — каже він Забороні.

Причину відмови зазвичай не озвучують.

Хлопець зазначає, що жінки найчастіше всім виглядом намагаються не показувати ворожість, проте вона відчувається. У ситуаціях із чоловіками бувало й таке, що наприкінці співбесіди потенційний роботодавець запитував: «Ти що, підор?» Або ж «Ти по хлопчиках, так?» Максим у подібних випадках нічого не відповідає, а просто йде.

За 6 років Максима взяли на роботу лише двічі: прибиральником у бар та таємним покупцем [який під виглядом звичайного клієнта відвідує заклади та оцінює рівень обслуговування]. Щоби заробити життя, він пройшов курси візажу. До пандемії клієнтів на макіяж і корекцію брів вистачало, але зараз їх майже немає. Щоби якось перебитися, Максим створює різні прикраси для інтер’єру, але поки що їх не дуже купують.

Історія Максима далеко не поодинока. Наприклад, у грудні 2019 року під час влаштування на роботу на телеканал «Інтер» журналісту Володимиру Новаку висунули умову: видалити із соцмереж «гейські фото» зі своїми партнерами. Він відмовився.

Іноді гомофобне ставлення проявляється вже після працевлаштування. ЛГБТ-людям спеціально створюють нестерпні умови роботи, щоби ті звільнилися за власним бажанням. Якщо не виходить, їх звільняють із надуманих причин. Через це багато ЛГБТ-персон воліють приховувати свою орієнтацію на роботі.

Водночас закон тут на боці дискримінованих: Кодекс законів про працю України забороняє будь-яку дискримінацію у галузі праці, зокрема через гендерну ідентичність, сексуальну орієнтацію та інші чинники.

«Кожна людина має право на освіту»

Дискримінацію на ґрунті ненависті в освітній системі обговорюють не так часто й широко, як випадки насильства. Проте останнім часом відбулися одразу дві історії дискримінації та ксенофобії, й обидві — в Українському католицькому університеті.

У 2019 році небінарну персону Кіндер Лімо (вживає щодо себе займенник «вони») фактично змусили піти з університету. У розмові із Забороною вони зазначають, що все почалося з інциденту, коли до них у їдальні підійшли два священники в рясах і змусили їх прибрати ЛГБТ-прапор, що лежав на столі. Потім на них написали скаргу через цю ситуацію та почали викликати в деканат на «виховні бесіди». У результаті Кіндер Лімо вирішили, що потрібна перерва, і написали заяву про відрахування за власним бажанням. Після перепочинку вони хотіли повернутись, оскільки, за їхніми словами, вчитися було максимально комфортно завдяки викладачам та студентам, які в УКУ прогресивні та толерантні.

Проте трохи пізніше одна зі студенток розповіла, що на нараді УКУ обговорювали інцидент і зверху дали команду відрахувати Кіндер Лімо через погану успішність або зробити так, щоби вони особисто написали заяву про відрахування за власним бажанням. Кіндер Лімо до останнього не вірили, що дискримінація така реальна й це сталося з ними.

Пресслужба університету зазначила, що адміністрація вишу мала зауваження до Кіндер Лімо виключно через те, що вони не справлялися з академічною програмою й неприпустимо поводилися в кампусі.

Інша ситуація стосувалася старшої викладачки кафедри соціології УКУ Альони Ляшевої. Вона звільнилася з університету за власним бажанням у жовтні 2020 року. Однією з причин була несумісність її особистих поглядів та гомофобії в університеті.

«Коли ти стаєш частиною спільноти УКУ, ніхто прямо не зобов’язує тебе бути гомофобом. Але відтворюється певна невидима гегемонія. Я була готова терпіти ці неформальні правила й не висловлювати свої погляди голосно та публічно, приховувати свою бісексуальність та поліаморність заради можливості викладати. Мене ніхто не цензурував на парах, і це було для мене основним критерієм допустимості співпраці з вишем», — писала Ляшева в пості про звільнення у Фейсбуці.

У розмові із Забороною Альона Ляшева каже, що університет виправдовує свою гомофобію релігією, що, на її думку, мало співвідноситься з тим, як живуть звичайні парафіяни, зокрема молоді: «Багато вірян, особливо студентів, зовсім не гомофобні — говорю з особистого досвіду спілкування зі студентами-вірянами, які підтримують ЛГБТ+».

В УКУ, коментуючи ситуацію зі звільненням викладачки, наголосили лише на тому, що вона зробила це за власним бажанням. Водночас в університеті сказали, що в питанні ставлення до представників ЛГБТ+-спільноти виш керується офіційним вченням Католицької церкви, «яке закликає поважати людську гідність таких осіб».

«Немає юридичних перешкод для праці чи навчання людей з гомосексуальним нахилом у католицькому університеті. При цьому такі особи повинні усвідомлювати, що католицький заклад освіти не є місцем для пропаганди будь-яких невпорядкованих статевих стосунків, зокрема одностатевих, незалежно, чи цією пропагандою займаються люди з гетеросексуальною чи з гомосексуальною схильністю», — заявляли в університеті раніше.

З іншого боку, Ляшева звертає увагу на те, що УКУ принаймні висловлює свою позицію відкрито. У державних університетах викладачі з консервативними поглядами, користуючись владою, нав’язують студентам своє гомофобне бачення. І лише останнім часом про це стає відомо, бо студенти поступово вчаться чинити опір такому «навчанню», ризикуючи освітою, стипендіями та місцем в гуртожитку. За словами Альони, таке відбувається повсюдно незалежно від спеціальності.

На чиєму боці закон?

У червні 2021 року Верховна рада України представила законопроєкт № 5488, покликаний протидіяти дискримінації, у тому числі на ґрунті сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності. Але його ще не прийнято. Водночас і Шевченко, і Гузь невпевнені в позитивному результаті, оскільки в українському парламенті є велике релігійне та консервативне лобі.

Подібні законопроєкти розглядали й минулого року. Вони не були прийняті.

Як варто було б змінити систему?

Як мінімум — змінити законодавство, вважає адвокатка Оксана Гузь. На її думку, стаття 161 Кримінального кодексу України, яка передбачає покарання за порушення рівноправності на основі раси, релігії та інших ознак, є надто громіздкою. Її складно доводити так, щоби справа встояла в суді. Тому закон, спрямований на протидію дискримінації, просто необхідний. Не менш важливо й правильно кваліфікувати справи, пов’язані з ЛГБТ+. Для цього потрібно навчати слідчих та прокурорів, а також приймати нові інструкції.

У такій ситуації індивідуальні стратегії з захисту прав не працюють. На думку Ляшевої, прогрес можливий завдяки колективним діям, громадській підтримці, висвітленню у медіа.

Текст написаний за підтримки Міжнародної мережі журналіст_ок та правозахисниць, що працюють із ЛГБТК+ темами «Unit»