«Системі потрібні художники для декорацій». Білоруський акціоніст Олексій Кузьмич про протестне мистецтво
Під час президентських виборів у Білорусі протестний художник Олексій Кузьмич позував на виборчій дільниці напівоголеним із малюнком статевого члена на бюлетені, а в перші дні протестів у такому ж вигляді вийшов між ОМОНом і демонстрантами. Силовики намагалися його обстріляти, потім затримали та катували. Художник був змушений тікати з Білорусі в Україну, а після цього — в Польщу. Журналістка Заборони Альона Вишницька поговорила з акціоністом про інстинкт самозбереження, загравання з владою та перспективи сміливого мистецтва в Білорусі.
«Вірую»
На вибори президента Білорусі 2020 року художник Олексій Кузьмич прийшов у зеленому плащі. Він зайшов у мінську школу, де була розташована одна з виборчих дільниць, взяв бюлетень, попрямував до кабінки, а вийшов звідти в пов’язці на стегнах. На грудях у нього висів бюлетень із намальованим статевим членом. На його долонях і ступнях були сліди крові. Він розвів руки в боки, став, імітуючи розп’яття, і простояв так пів хвилини. Потім вийшов, одягнувся та залишив територію школи. Цю акцію художник назвав «Вірую» та пояснив: намалював фалос як символ головної людини країни — президента.
Ввечері того самого дня художник продовжив свою акцію. На мітингу він вийшов перед шерегою ОМОНу і спецтехніки з намальованим на бюлетені пенісом та в образі розп’яття – голий, з пов’язкою на стегнах. Він став обличчям до силовиків, «показавши весь той абсурд, за який вони збираються воювати і вбивати мирних протестувальників, просто людей, які хочуть змінюваності влади».
У відповідь на його дії силовики почали стріляти. Кузьмичу вдалося втекти від куль, але вже о пів на п’яту ранку, наступного дня після акції, до нього в двері подзвонили невідомі в масках. Художник викликав адвоката і разом із ним поїхав у відділок — там на нього склали протокол і затримали. Наступного дня мав бути суд, але так і не відбувся. Майже три доби акціоніста протримали в камері разом з іншими протестувальниками. Над ним знущалися і катували. У камері на 9 м² помістили 30 людей, згадує Олексій. Тому протягом двох діб неможливо було ні присісти, ні прилягти. А повітря майже не було. Крім того, вмикали стробоскоп — це коли різке світло б’є в очі, підвищуючи артеріальний тиск. Потім художника етапували в мінський ізолятор Окрестина — там усіх новоприбулих «проганяли через коридор». Силовики в шерезі по черзі били гумовим кийком кожного, хто проходив повз.
Фалокультура
Олексій Кузьмич — білоруський художник-акціоніст. Йому 32 роки, він син художника-романтика Олексія Кузьмича. Молодший Кузьмич став відомим саме завдяки своїм сміливим мистецьким акціям, до яких він прийшов буквально кілька років тому. У 2019 році, наприклад, Кузьмич вжив таблетку віагри, роздягнувся та начепив на ерегований член копію вивіски Міністерства культури Білорусі, таким чином висловивши власну незгоду з цензурою. На його долонях було написано: «З усім згоден». Цю акцію він назвав «Міністерство фалокультури».
Акціонізм цікавий тим, що художник бере вогонь на себе і впускає співавтором твору ті інститути, почуття яких він зачіпає своєю дією. Те, як люди реагують, стає частиною цього мистецтва. Цим і прекрасний акціонізм. Держава стає співавтором, дає відповідь на мою дію, залишає на моєму тілі своє полотно, намагається сфабрикувати проти мене кримінальну справу. Акція не закінчується.
Олексій Кузьмич
Саме в цій непередбачуваності акціонізм і проявляється повною мірою, каже митець, і саме цим відрізняється від зарегламентованого перформансу. Якщо перформанс обмежений у часі, то акція триває, поки є відповідь системи. «Моя акція на протесті досі в процесі. Мене переслідують на батьківщині, додому до моїх батьків приходять якісь листи і дзвонять якісь люди. Я дізнався, що мене засудили за дрібне хуліганство», — розповідає художник.
Постійна взаємодія з владою чимось схожа на гру — попри те, що ця гра інколи стає гострою та болючою, вона викликає відчуття життя, додає акціоніст: «Коли в мій бік уже летіли гранати, це було ходіння по лезу. Але загалом було гостре відчуття присутності себе в світі. Я розумів, що існую, а не просто пішак і гвинтик у системі. Заняття цим подібне до наркотику».
Мистецтво оформлення
Сміливих художників, які готові поплатитися за свою акцію власною безпекою та свободою, в Білорусі одиниці, додає Кузьмич. Причому вони існували ще до того, як почалися протести та революції в країні. А поява їх під час воєнних дій чи протестів досить контроверсійна — контекст і події приглушують будь-яку художню дію. Однією із найбільш знакових політичних акцій була робота Алеся Пушкіна «Подарунок президенту за п’ятирічну плідну працю» 1999 року. Тоді білоруський акціоніст підкотив до під’їзду президентської адміністрації в центрі Мінська тачку з гноєм, де лежали деноміновані білоруські рублі та плакат із портретом Лукашенка. На площі художник перевернув тачку та увіткнув у купу вила, простромивши портрет президента. За цю акцію його засудили на два роки умовно.
Ще однією з вагомих політичних акцій, за словами Кузьмича, було дійство артгрупи «Липовий цвіт», точніше її лідера Дениса Лимонова. Акція мала назву «Лист прокурору», в якому Лимонов нібито бере на себе відповідальність за теракти в мінському метро 2011 року. Він це зробив, щоб запобігти смертній карі невинно звинувачених у теракті. Юридично цей лист був формальною основою для проведення прокурорської перевірки, тож розстріл звинувачених був би незаконним без допиту самого Лимонова. «Суспільний резонанс тут грає головну роль. Смертна кара — це щось протиприродне для сучасного суспільства, тому ця мінська справа — це спільна справа, треба боротися, чинити опір», — говорив він.
«Основним мотивом наших злочинів проти громадського сумління була деескалація великомасштабного політичного терору в республіці за допомогою планування і проведення локальних вибухів, а також привернення суспільної уваги до проблеми конституційного фашизму в республіці. Артгрупа оголошує свої злочини художнім твором і присвячує їх жертвам кривавої державної машини […] Із презирством, Денис Лимонов», — писав тоді художник генпрокурору Білорусі.
«Я вважаю важливими саме ці дві політичні акції в Білорусі. У випадку з Лимоновим, наприклад, усі учасники артгрупи відхрестилися від нього, він утік до Москви і як художник закінчився. Але ця акція вкрай важлива для мистецтва акціонізму в країні», — пояснює Олексій Кузьмич.
Сам простір стає настільки активним, строкатим і кричущим, що робити мистецтво в ньому може бути дуже складно. Завдання художника – переграти цей простір. А простір настільки активний, що він сам переграє будь-яке художнє висловлювання.
Олексій Кузьмич
Безпосередньо своїми акціями художник намагається намацати межі свободи та дозволеності: «Я намагаюся вийти за межі зручності і показати, що кордони розширені, а ми самі їх утримуємо. Коли я робив акцію «Міністерство фалокультури», мені безліч людей написало: що ти робиш, це божевілля, тебе посадять, тебе з’їсть міністерство. Але водночас у мене було чітке розуміння, що ці люди самі собі намалювали в’язницю і не хочуть за неї виходити».
Проблема білоруського акціонізму, за словами художника, в тому, що артсередовище не намагається дослідити межі дозволеного та табуйовані теми. «Наша артспільнота сидить на зручному порядку денному. Звісно, це пов’язано зі страхом. Але мені здається, що людина, яка обирає професію художника в широкому сенсі цього слова, має намагатися утилізувати тваринно-архаїчний інстинкт самозбереження. Якщо ви боїтеся, стаєте офісним планктоном, йдіть у дизайн малювати картинки, ніхто вас не чіпатиме», — каже митець.
Те, що в Білорусі майже немає сміливого мистецтва, пояснює акціоніст, — це наслідок роботи системи, якій потрібні ремісники, зручні митці та художники для декорацій: «Виростили покоління оформлювачів, і система створює їх досі. У нас купа людей, які теоретизують, роблять прекрасні роботи в концептуальному полі, але у нас абсолютно немає художників, готових на дію».
Хуй ОМОНу
Щоб робити протестне мистецтво, потрібно вміти вимкнути інстинкт самозбереження, пояснює Кузьмич. Так, під час його останньої акції на протесті, коли він вийшов до силовиків, саме інстинкт самозбереження ледь не зірвав цю дію.
«Там уже почали стріляти і вбивати людей. Одна частина в мені говорила: «Загальмуй», а друга: «Треба поекспериментувати і подивитися, що вийде. І взагалі ти себе перестанеш поважати». Це був складний для мене процес. Коли біля тебе стріляють і розриваються гранати, природний інстинкт – бігти. Але в якийсь момент я вимкнув інстинкти і вийшов туди, нічого не відчуваючи», – розповідає митець.
Зараз акціоніст планує поїздити країнами, поспілкуватися з правозахисниками, почитати лекції і розповісти про події в Білорусі. Художником він бачить себе лише на батьківщині: «Але якщо ситуація в Білорусі зміниться в кращий бік, то мені там, у принципі, теж робити нічого. Мені як художнику потрібен конфлікт».
