Окупанти руйнують архітектуру промислових міст. Ось як крізь роки виглядає Кременчук, який на війні знищують вже вдруге

До початку повномасштабної війни Росії проти України дослідник архітектури Семен Широчин спеціально для Заборони розповідав про архітектурні багатства промислових міст України, які стереотипно не сприймали як туристичні. Сьогодні ці міста опинилися в епіцентрі бойових дій: у Шостці росіяни обстріляли підприємства з багатовіковою історією, Нова Каховка тимчасово окупована, а Маріуполь понад три місяці був в облозі, після чого його захопили окупанти — тепер місто виглядає так. Герой нового матеріалу — Кременчук, де 30 червня 2022 року росіяни поцілили ракетою у повний людей торговельний центр «Амстор».

Кременчук складається з двох міст: власне Кременчука, розташованого на лівому березі Дніпра, і правобережного міста Крюків, що стало районом Кременчука лише в 1975 році. Датою заснування Кременчука вважається 1571 рік. 1638-го тут заснували однойменну фортецю, а 1802-го Кременчук став повітовим містом Полтавської губернії. Крюків, своєю чергою, відомий з 1676 року.

Лівобережна частина міста домінує: Автозаводський район налічує 144 тисячі мешканців. Переважно правобережний Крюківський район, що також включає примостові частини лівого берега, має 93 тисячі мешканців.

Ще в середині XX століття розвиток ліво- та правобережної частин міста регулювали окремі документи. Наприклад, Генплан Кременчука 1934 року повністю ігнорував правобережну частину, оскільки на той момент Крюків вважався окремим містом.

Історія архітектурної спадщини Кременчука була розділена Другою світовою на «до» та «після». Війна знищила близько 80% житлового фонду міста, а відбудову почали вже наприкінці 1940-х. Активний розвиток міста припав на 1970-ті. Найбільш поширеними у будівництві тоді були будинки з силікатної цегли та панелей, які виробляли на Кременчуцькому домобудівному комбінаті. 

Водночас архітектори приділяли увагу і монументально-декоративній складовій: інтер’єри та фасади громадських споруд прикрашали витвори мистецтва, зокрема мозаїчні панно, які збереглися і в XXI столітті.

Історичний центр

Історичний центр Кременчука розташований на лівому березі Дніпра. Зростання цієї частини міста наприкінці ХІХ — початку XX століть було пов’язане з утворенням нових промислових підприємств. Тут виникли механічний завод Андера, фабрика хутряного взуття Хазановича, канатні заводи Вігліна та Суркова, типографія Діковського тощо. 

Історична частина Кременчука має регулярну міську забудову з прямокутною квартальною структурою. Та вже на початку XX століття одноповерхова садибна забудова поступилася багатоповерховій суцільній — розриви між садибами зникали, з’являлися будинки на 3–4 поверхи.

Значну частину центру Кременчука 1943 року зруйнували нацисти перед тим, як відступати з міста. Дослідники підрахували, що в місті залишилось лише 22 будинки, споруджені до Другої світової війни.

Однією з найболючіших втрат стало руйнування міської управи на вулиці Соборній, де зараз розташований сучасний будинок торгівлі. Міську управу зводили у 1801–1803 роках за проєктом архітектора Антона Карташевського. Класицистична споруда мала терасу з колонадою на бічному фронтоні, а вісь головного фасаду прикрашав портик з фронтоном. По центральній вісі будинок завершувався баштою з годинником. Разом з баштою монументальна споруда була заввишки в п’ять поверхів.

Сьогодні ж найстаріша споруда міста — це вежа ансамблю Новоросійських губернських присутственних місць, споруджена до 1787 року (Гоголя, 2). До цінної історичної забудови також належать споруджений до 1877 року будинок Кременчуцького повітового земства (Коцюбинського, 2), побудований наприкінці ХІХ століття будинок фабриканта Рабіновича (Софіївська, 73), споруджений на початку XX століття в стилі провінційного декоративного модерну будинок поліцмейстера Казачека (Ігоря Сердюка, 10/25) та споруджений у 1900–1903 роках будинок Державного Банку (Перемоги, 9). 

Поза історичним центром також збереглося кілька історичних споруд, як-от Залізничне технічне училище на Леонова, 14 (за різними джерелами, або 1889-й або 1903-й рік побудови) та Народне Семикомплексне початкове училище 1914 року побудови (Чкалова, 3а).

Через Другу світову війну центральна частина міста багато де втратила цілісне історичне архітектурне середовище. Старовинні будинки сьогодні перемішані зі значно пізнішими, що мають інший масштаб та контекст. На цьому фоні виділяється забудова початку 1950-х, що утворювала важливі ансамблеві вузли.

1950 року на Софіївській, 38/19 зʼявився чотириповерховий житловий будинок з наріжним фронтоном. 1953 року на розі Соборної й Академіка Маслова — триповерховий будинок № 5/9 з наріжною чотириповерховою прямокутною баштою, увінчаною обелісками та балюстрадою. У XXI столітті на їхньому місці спорудили мансарду, стилізовану під купол. По діагоналі від цього будинку — пʼятиповерховий будинок № 8/18, що використовує проєкт авторства архітекторів Книжника, Малиновського та Мілецького. Інший наріжний будинок цього ж кварталу — на Соборній, 10/7 — має пʼятиповерхову башту за загальної висоти 4 поверхи. 

Своєрідними пропілеями центральної частини вулиці Соборної стали два будинки № 24/4 і 9/16, розташовані по різні боки вулиці біля початку парку. Зведені 1955 року, вони відзеркалюють один одного. Обидва чотириповерхові будинки мають пʼятиповерхові наріжні секції, прикрашені балконами, фронтонами та декораціями.

Ймовірно, найцікавіший будинок Кременчука 1950-х розташований на Соборній, 32/29 — він займає цілий квартал вздовж вулиці Гагаріна. На розі з провулком Челюскінців будівля скошена, а глуха частина стіни вздовж вулиці Гагаріна прикрашена картушем. Фасад вздовж вулиці Гагаріна оздоблюють барокові фронтони, серед яких особливо вишуканий центральний, з роком побудови. Ріг з вулицею Соборною оформлений наріжною баштою, що має пʼять поверхів замість чотирьох і завершується додатковою башточкою зі шпилем.

Будинок торгівлі на вулиці Соборній — останній в місті, споруджений у стилі неокласицизму. Його здали 9 липня 1961-го — майже через 6 років після початку боротьби з надмірностями. Такі випадки нечисленні і, як правило, пов’язані з громадським будівництвом, що затягується з проєктних та фінансових причин (деякі неокласичні громадські споруди належать навіть до другої половини 1960-х). Фасад споруди прикрашають вісім масивних напівколон з капітелями модифікованого єгипетського ордера, декоративним карнизом, а також композицією з емблемою міністерства торгівлі на щиті.

Подальша забудова центру Кременчука була вже модерністською. Вона складалася переважно з типових проєктів житлових будинків. В цьому шарі спадщини на особливу увагу заслуговує міський будинок культури на бульварі Пушкіна, 2. Його спорудили у 1966–1972 роках за типовим проєктом 2С-06-6 архітекторів Бубнова, Давиденка, Билінкіна, Горлишкова, Шебаліна та Рогачова. Проєкт став масовим, його застосовували понад 40 разів — зокрема у місті Лозова на Харківщині, де він став основою палацу культури. 20 травня 2022 року будівлю зруйнувала російська ракета.

Попри типовий проєкт, Кременчуцький палац культури має індивідуальне рішення декоративного оформлення і оздоблення з використанням мармуру, туфу, цінних порід дерева тощо. Інтер’єр палацу прикрашає вітраж «Наша пісня — наша слава» авторства Івана Задорожного, який також є автором рельєфу «Весільне святкування» на боковому фасаді палацу. 

Серед палаців культури також вартий уваги ПК «Кредмаш», споруджений 1971 року на проспекті Свободи, 2. Майже всю площу його головного фасаду прикрашає мозаїка авторства того ж Івана Задорожного.

Крюків

Місто Крюків на правому березі Дніпра спочатку існувало як звичайне поселення. Пізніше воно стало містечком, посадом і, нарешті, містом. Районом Кременчука Крюків став 1975 року, хоча наказ про з’єднання міст ще 1796 року видав російський імператор Павло I. Але фактичному об’єднанню заважала географія, а саме розташування міст по різні боки Дніпра та відсутність мостів. 

З другої половини ХІХ століття Крюків активно розвивався завдяки появі залізниці (1869), моста (1872) та залізничних майстерень (1874), які в майбутньому розвинулися в Крюківський вагонобудівний завод. Тоді ж активно почало зростати населення — з 4 тисяч осіб у 1859-му до майже 100 тисяч вже у XXI столітті.

Активний розвиток та об’єднання Кременчука і Крюкова були б неможливими без мостового сполучення через Дніпро. 1869 року Південна залізниця дійшла до Крюкова з боку Єлисаветграда (сучасного Кропивницького), розділивши місто навпіл. Наступного року залізниця підійшла до Кременчука з боку Харкова. 

1872 року за проєктом інженера Аманда Струве побудували Крюківський міст, що з’єднав Кременчук з Крюковом залізничним сполученням. Міст став найбільшим з усіх споруджених Струве. Він складався з 12 залізних ферм і мав загальну довжину 962 метри. Окрім залізничних колій, міст мав дощатий настил для гужового транспорту. В грудні 1917 року міст підірвали денікінці, але його вдалося відбудувати, щоб зруйнувати вдруге вже під час Другої світової війни.

1946 року через Дніпро почали будувати новий міст, використовуючи опори моста Струве, що збереглися без тріщин та пошкоджень. Споруджували міст двоярусним: нижній ярус призначався для залізниці, верхній — для автомобілів. Для пропуску кораблів у центрі моста облаштували піднімну частину, елементи якої замовляли в Чехословаччині. Металічні ферми виготовляли на підприємствах Дніпра. Відкрили міст 21 грудня 1949 року — на 70-річчя Сталіна.

Міст мав усі риси важливої архітектурної споруди. Його початок та кінець оформили урочистими гранітними декорованими пропілеями, що вінчали чаші-флагштоки. Частина ліхтарів мала бетонні опори, а балюстрада мала секції з декоративним чавунним литтям. 

1987 року в Кременчуці вирішили спорудити ще один міст — суто автомобільний. Проте розпочати будівництво вдалося лише наприкінці 2021 року. Спорудженням вантового мосту займається турецька компанія. Очікується, що міст буде готовий за 3–4 роки.

Головна магістраль Крюкова — вулиця Приходька, колишня Карла Лібкнехта. Саме тут розташована одна з найстаріших споруд Крюкова — пасажирський вокзал 2-го класу залізничної станції Крюків-на-Дніпрі, відкритий у 1875 році. Будівля пережила пожежу, але була відбудована.На вулиці Приходька збереглася і низка одно-двоповерхових будинків кінця ХІХ — початку XX століть, що є характерними представниками провінційної архітектури своєї доби. Найцікавіші з них — будинки на Приходька, 43 і 44. Одно-двоповерховий будинок № 43, споруджений у 1902 році купцем Чуркіним, став одним з найцікавіших прикладів садибної забудови. Асиметричний в плані, він зберіг оригінальну наріжну башту. Фасад будинку виконаний в еклектиці: елементи необароко тут поєднані з неоренесансом. Розташований майже навпроти двоповерховий будинок № 44 має симетричний фасад, виконаний у стилі неоренесансу.

Забудова Крюкова має надзвичайно цінну архітектурну пам’ятку українського модерну — клуб імені І. Ф. Котлова (Приходька, 100). Побудований у 1925–1927 роках за рішенням робітників Крюківських вагоноремонтних майстерень, він став одним з перших робітничих клубів в Україні. Назвали його на честь кременчуцького революціонера Івана Федоровича Котлова, який працював малярем у Крюківських вагоноремонтних майстернях.

Архітектором проєкту був уродженець Кременчука Федір Мазуленко. Він побудував клуб у стилі українського модерну з використанням елементів народної архітектури. Фасад споруди має архівольт, виконаний у характерній для українського модерну формі трапеції. Прикрашають його геометризований орнамент, картуші, портрет Котлова, а також візерунчасті вази в трапецієподібних нішах. Розписи стін і стелі клубу також виконані в українському національному стилі. Клуб має зал для глядачів на 800 місць, приміщення з кімнатами для гуртків, бібліотеку на 8 тисяч томів з читальним залом тощо.

У 1962 році у Крюкові запускають ливарний завод (зараз — Кременчуцький сталеливарний завод). Його відкриття збільшує потребу в житлі, тож на сході від підприємства, частково вздовж Дніпра, для робітників створюють новий житловий район — Раківку.

Північні райони

Після Другої світової війни Кременчук активно розростався в північному напрямку, що, як і всюди, було пов’язано з утворенням нових промислових підприємств.

1945 року в Кременчуці зʼявилися механічний і мостовий заводи. Останній 1956 року реорганізували в комбайновий — там почали випускати сільгосптехніку. 1958 року сюди ж з Ярославського автомобільного заводу перевели виробництво важких вантажівок — так виник Кременчуцький автомобільний завод (КрАЗ). У 1956 році неподалік побудували Кременчуцький м’ясокомбінат. Разом із КрАЗом ці два підприємства притягнули до себе і нову житлову та громадську забудову, містобудівною віссю якої став проспект Свободи.

Забудова північних районів розпочалася на межі 1940-х і 1950-х. Найцікавіші представники цієї доби зосереджені у місцевості «Житлове містечко» — це кілька кварталів вздовж проспекту Свободи, між вулицями Маяковського та Толстого. Тут можна побачити симетричне з усіх сторін оформлення кварталів, канонічне для тієї доби, у забудові якого використовували типові двоповерхові проєкти. Натомість південно-східну частину місцевості забудовано пізніше, вже використовуючи хрущовські 4–5-поверхові проєкти.

Західна сторона кварталів, що виходить на проспект Свободи, має більше значення в ієрархії простору, тож замість двоповерхових будинків тут споруджували триповерхові, більш парадні. Зокрема, у забудові кварталу між вулицями Маяковського і Бойка у 1952–1953 роках використовували проєкт Анатолія Добровольського — головного на той час архітектора Києва. Фасади цих будинків прикрашають барокові фронтони, вхідні групи виділяються колонами, деінде скульптурно оплетеними виноградом — це особливість саме української архітектури кінця 1940-х. Будинки також мали декоровані карнизи і барельєфи з рогами достатку на наріжних кутах.

До ансамблів кварталів належить і громадська забудова. Так, 1954 року по вісі кварталу на проспекті Свободи, 104 звели школу № 27. Симетрично до неї в тому ж кварталі (Свободи, 106) побудували корпус сучасного інституту Нобеля.

Громадська забудова місцевості також представлена палацом культури на проспекті Свободи, 58/2. Його побудували 1952 року за типовим проєктом архітектора Барташевича для заводу КрАЗ. Сьогодні ж палац належить ВАТ «Кременчукм’ясо».

Серед громадських споруд цієї частини міста варта уваги пожежна частина на проспекті Свободи, 12, побудована 1950 року. В тиловій частині садиби звели оглядову вежу, яка за своїм силуетом нагадує чи то мінарети північної Африки, чи то ратушні вежі європейських міст.

Починаючи з 1960-х місто і далі зростало на північ, і причина цьому — новий нафтопереробний завод (1966). Для забезпечення потреб заводу в електроенергії поруч з ним спорудили Кременчуцьку ТЕЦ (1965). Завод був одним з найпотужніших нафтопереробних підприємств України, але 2 квітня 2022 року його було знищено ракетною атакою Росії.

На північ від основної міської забудови Кременчука та заводу КрАЗ зʼявився район «Молодіжний», що і сьогодні відокремлений від решти міста залишками сільської забудови. Головною містобудівною віссю району став проспект Лесі Українки, що поєднує район з містом та нафтопереробним заводом.

«Молодіжний» складається з трьох умовних частин. Найстарша — «Дальній Молодіжний», північна частина району, що складається з двох мікрорайонів, забудованих переважно пʼятиповерхівками. Північно-західна частина району має цікаву двоповерхову забудову (вулиці Княгині Ольги і Довженка), що, наче приватний сектор, розташована у другій лінії забудови. Натомість на магістралях забудова пʼятиповерхова, що створює суцільний фронт.

Центральна частина «Молодіжного» між вулицями Тараса Бульби і Героїв України має змішану 5–9-поверхову забудову. Тут розташований парк та палац культури «Нафтохімік», що є композиційним центром усього району. Палац на 700 місць звели 1979 року на замовлення нафтопереробного заводу. Той самий проєкт також використали в Енергодарі. Фасад будинку прикрашає барельєф авторства Миколи Анісімова, заслуженого художника України. Крім концертного залу «Нафтохімік» має чотири хореографічні зали, хорові класи і бібліотеку. 2007 року тут відкрили музей історії нафтопереробного заводу, 2009-го — кінотеатр.

На замовлення нафтопереробного заводу в місті зʼявлялася і спортивна інфраструктура. 1995 року в Кременчуці побудували басейн олімпійського типу «Дельфін», який вважають найкращим у Полтавській області. 

Південну частину «Молодіжного» споруджували останньою. Вона має девʼятиповерхову забудову з двома 14-поверховими акцентами на головній магістралі. Будинки зводили з силікатної цегли за тим самим проєктом, що й аналогічні будинки у Крюкові.