Ось і завершилися «Останні з нас» — серіал за культовою однойменною грою. Це якісна адаптація, але дещо могло зробити її ще кращою — розповідаємо, що саме

13 березня вийшов останній епізод «Останніх з нас» — серіалу від автора «Чорнобиля» за мотивами однойменної відеогри. Адаптація побила декілька рекордів, зібравши багатомільйонну аудиторію в день прем’єри — отже, другому сезону бути. Після виходу першої серії Заборона писала, що може піти не так — на щастя, більшість побоювань не здійснилася. Але, як вважає випусковий редактор Даниил Леховіцер, серіал міг бути набагато кращим — читайте, чому. 

Стисло нагадуємо сюжет — для тих, хто ще не дивився серіал чи не грав у гру. Якщо це не ви — сміливо пропускайте

У лісах Амазонії є гриб-паразит кордицепс. Його спори потрапляють на хітинову платівку мурах, після чого проростають у мозку комахи — і починають керувати її нервовою системою. Це зомбі-факт зі світу захопливої реальної біології, а у світі серіалу все набагато гірше: кордицепс виявляють у борошні на одному із заводів Південної Азії. Ланцюжок глобальних поставок продукту вже запущено, і невдовзі він потрапить на полиці супермаркетів. За кілька років світ перетвориться на руїни, що кишать поганкоголовими монстрами.

Джоел Міллер (Педро Паскаль) — у минулому не найпорядніший найманець, а тепер контрабандист, — переправляє вантаж через території, поділені між поліцейською хунтою, опозицією, дрібними бандами та, звичайно, клікерами (так називають грибоподібних зомбі). За великий гонорар — автомобільний акумулятор, розкіш у постапокаліптичних США, — Міллеру доручають доставити з Массачусетса до Університету Колорадо особливий «вантаж» — підлітку Еллі (Белла Рамсі), імунну до кордицепса. Отже, порятунок у вигляді вакцини є.

Чому серіал побив рекорди за переглядами?

Декілька епізодів серіалу били рекорди, випередивши «Дім дракона», сиквел «Гри престолів», що зробило новий серіал найпопулярнішим за переглядами в день прем’єри проєктом каналу преміального телебачення HBO. Третю серію взагалі назвали однією з наймайстерніших в історії серіалобудування.

Безумовно, світ серіалу — від дизайну оточень, світла, гриму і до сюжетного каркаса, — створювався під уважним прищуром двох неостанніх людей з розважальної індустрії — сценариста «Чорнобиля» Крейга Мезіна та креативного директора The Last of Us та Uncharted Ніла Дракманна. Обох називають уважними до деталей перфекціоністами, і вони змогли витримати золоту середину: одночасно не відступити від оригіналу (гейм-ком’юніті доволі консервативне і не любить надто вільне авторське бачення) та демократично й поступово розширити серіальний всесвіт. Так, наприклад, Мезін удосконалив еволюцію монстрів, до якої не додумався Дракманн: він зв’язав клікерів єдиним розумом (в природі міцелій дійсно пов’язаний кореневою мережею, яку часто порівнюють з інтернет-комунікацією); характер Еллі повністю переписали, а деякі герої лише частково перетинаються з оригінальною аркою персонажів гри.

«Останніх з нас» складно назвати ліниво зробленою адаптацією: це дуже насичене, сугестивне розширення вже начебто завершеного світу. Водночас, здається, буде неправильним сказати, що фантастичний успіх серіалу — саме його заслуга. Високим рейтингам явно сприяє статус самої гри — досить впливової в культурному плані гри-не-тільки-для-геймерів, що стала відомою поза ігровою спільнотою, навіть якщо ви в неї не грали і не збираєтеся дивитися нарізку на Youtube.

The Last of Us стала частинкою масової культури, з якою необов’язково взаємодіяти безпосередньо. Іншими словами, гра стала частиною канону — культурної ієрархії, побудованої на суспільних домовленостях про те, що вважати великим твором, а що ні. Багато хто чув, що «У пошуках втраченого часу» Марселя Пруста або «Улісс» Джеймса Джойса — великі книги. Щоб це знати, необов’язково їх читати: можна довіритись громадському договору. Щось дуже схоже трапилося і з The Last of Us (та серіалом): одностайна більшість зійшлася на тому, що це видатна гра, а значить, варто ознайомитися і з серіальною адаптацією.

Що допомогло б серіалу стати набагато кращим?

Треба обмовитися: порівнювати ігровий та глядацький досвід — не найпродуктивніша стратегія. У середньому гра займе 14–18 годин, серіал же — близько дев’яти. Гра дозволяє бути не лише спостерігачем, а й актором — якщо перебільшити, бути Джоелом і Еллі. В порівняні з нею серіал беззахисний перед неможливістю емоційного зближення: гравець має набагато більше можливостей відчути і навіть прожити досвід героїв, ніж глядач.

Насамперед наблизитися до серіалу заважає його короткий хронометраж, і розв’язання проблеми полягає в тому, що сьогодні вважається анахронізмом. Золота епоха американського ТБ — «Клан Сопрано», «Божевільні», «Батьківщина», — пресувала серіали у дванадцятисерійні бруски. Нова економіка уваги сучасного глядача настільки крихка, що навіть двохвилинні рекапи минулих серій здаються тягарем. Звідси новий виробничий стандарт: округлі десять епізодів, які згодом замінили на нетфліксівські вісім.

«Останніх з нас» розбито на дев’ять серій — і цього часу зовсім не достатньо. Серіал і справді проводить глядача через найважливіші події оригіналу, але якщо гра нагадувала вдумливе бродіння музеєм, то серіал схожий на поспішний марафон через зали з обов’язковим фотографуванням найпримітнішого. Найголовніше, за серіалом треба додумувати: вигадати ще два-три епізоди самостійно. Втім, у цьому є й плюс: це означає, що з героями не так уже й хочеться розлучатися.