Пробач нас, Павле Шеремет

Русская версия – ниже/ English below/ Блорусская версія – ніжэй

Павло Шеремет, білоруський, російський і український журналiст, який народився у Білорусі, був убитий у своїй машині в центрі Києва рівно два роки тому – 20 липня 2016 року. Автомобіль, в якому він їхав на роботу на ранковий ефір радіо «Вести», вибухнув о 7:30 ранку, коли на вулиці було багато містян. Він помер майже відразу. З того моменту почалася зовсім нова епоха в житті української журналістики.

Незадовго до вбивства Павла сайт «Миротворець», створений за підтримки народного депутата від «Народного фронту», тодішнього радника міністра внутрішніх справ Антона Геращенко, опублікував список з 4,5 тисячі журналістів з усього світу, які отримували акредитації у так званій «Донецькій Народній Республіці» (акредитація була єдиним способом працювати на окупованій території без загрози потрапити в полон, як часто в той час відбувалося з кореспондентами). «Миротворець» зробив гучну заяву і назвав цих журналістів «посібниками терористів». Публікація списку, в якому були і особисті дані, отримала неймовірний резонанс у світовій пресі (для західного світу подібні публікації – великий скандал), а в українській пресі та соцмережах журналістів зі списку почали таврувати «зрадниками», багатьом розсилали погрози. За цим фактом поліція завела кримінальну справу, але досить скоро розслідування було зупинено. Журналістська спільнота стала наляканою і роз’єднаною: ті колеги, які ніколи не їздили на окуповану територію і вважали, що висвітлювати життя «там» не можна, тому що це грає на руку Кремлю, звинувачували тих, хто їздив і розповідав, наприклад, про тортури українських військовополонених у бойовиків, про те, як влаштовані воєнізовані угруповання ЛДНР, про те, що відбувалося, коли був збитий Боїнг МН-17. Саму професію почали масово дискредитувати, посилаючись на те, що під час війни треба тримати рот закритим і бути «солдатом інформаційного фронту».

А потім убили Пашу. І це не було просто вбивством. Це був теракт з метою залякати журналістів. Сьогодні, два роки потому, ми з жалем констатуємо, що це вдалося.

У слідства досі немає жодного підозрюваного. Сотні допитів, які провели співробітники поліції і СБУ, не дали результатів. Ми маємо лише мізерні дані про те, що кілька телефонних номерів, власники яких потенційно могли бути причетні до вбивства, реєструвалися в мережі в районах Донецької області, де розташовуються бази Нацгвардії і полку «Азов», але навіть ці дані були видалені з публічного доступу реєстру судових рішень. Колеги Павла з проекту Слiдство.iнфо спробували розслідувати його вбивство, але все, що вдалося дізнатися, – що в ніч перед убивством під будинком Павла постійно перебував чи то колишній, чи то діючий співробітник Одеського СБУ, а також те, що записи з декількох камер зовнішнього спостереження в районі місця злочину були знищені спецслужбою.

Сьогодні навіть про це мало хто згадує. На початку 2017 року Міністерство внутрішніх справ засекретило розслідування вбивства, а голова відомства заявив, що не коментуватиме хід слідства, незважаючи на суспільний резонанс і вимоги сім’ї журналіста. З того моменту у нас уже немає ніяких нових даних про те, чи рухається взагалі це розслідування.

Президент Петро Порошенко заявляв, що розкрити вбивство – справа честі для нього, але за рік він говорив уже інше: що він не може впливати на слідство і його результати. Якщо вже глава держави говорить подібне, то розраховувати на результати безглуздо.

Питання першим особам держави про розслідування вбивства ставлять вже зовсім рідко, і навіть ті, хто їх задає, не добиваються відповіді так, як мають це робити журналісти, колегу яких жорстоко вбили в центрі столиці.

Міжнародні організації неодноразово робили заяви про необхідність відкритого розслідування, високопоставлені чиновники з усього світу регулярно нагадують українцям про те, що це слідство має показати результати, в іншому випадку свобода слова в нашій країні продовжує перебувати під загрозою.

Але сьогодні очевидно, що за ці два роки – після публікації «Миротворця», після вбивства Шеремета – українські високопоставлені чиновники зробили набагато більше для дискредитації журналістів і самого поняття свободи слова, ніж будь-хто раніше. Голова держави, міністри, керівники відомств дозволяють собі називати незалежних журналістів ворогами країни, «п’ятою колоною», беручи приклад з авторитарних політиків, один з яких розв’язав війну з Україною.

Вищі чиновники відмовляють журналістам у наданні інформації, яка повинна бути публічною, обмежують доступ туди, куди він ще два роки тому був відкритий, намагаються продавлювати закони, цензурують інтернет.

Багато колег вважають за краще про це мовчати, не «розпалювати», щоб, не дай бог, не «зіграти на руку Кремлю». Багато хто боїться опинитися викинутими громадською думкою на узбіччя. Багато хто боїться озвучувати незручні факти.

Сьогодні, за два роки після теракту проти нашої професії, ми можемо сказати тільки одне: пробач нас, Павле Шеремет. Ми не впоралися.

Прости нас, Павел Шеремет

Павел Шеремет, белорусский, российский и украинский журналист, который родился в Беларуси, был убит в своей машине в центре Киева ровно два года назад, 20 июля 2016 года. Автомобиль, в котором он ехал на работу на утренний эфир радио «Вести», взорвался в 7:30 утра, когда на улице было много горожан. Он умер почти сразу. С того момента началась совершенно новая эпоха в жизни украинской журналистики. 

Незадолго до убийства Павла сайт «Миротворец», созданный при поддержке народного депутата от «Народного фронта», тогдашнего советника министра внутренних дел Антона Геращенко, опубликовал список из 4,5 тысяч журналистов со всего мира, получавших аккредитации в так называемой «Донецкой Народной Республике» (аккредитация была единственным способом работать на оккупированной территории без угрозы попасть в плен, как часто в то время происходило с корреспондентами). «Миротворец» сделал громкое заявление и назвал этих журналистов «пособниками террористов». Публикация списка, в котором содержались и личные данные, получила невероятный резонанс в мировой прессе (для западного мира подобные публикации – большой скандал), а в украинской прессе и соцсетях журналистов из списка начали клеймить «предателями», многим рассылали угрозы. По этому факту полиция завела уголовное дело, но довольно скоро оно было остановлено. Журналисткое сообщество оказалось напугано и разобщено: те коллеги, которые никогда не ездили на оккупированную территорию и считали, что освещать жизнь «там» нельзя, потому что это играет на руку Кремлю, обвиняли тех, кто ездил и рассказывал, например, о пытках украинских военнопленных у боевиков, о том, как устроены военизированные группировки ЛДНР, о том, что происходило, когда был сбит Боинг МН-17. Саму профессию начали массово дискредитировать, ссылаясь на то, что во время войны надо держать рот закрытым и быть «солдатом информационного фронта».

А потом убили Пашу. И это не было просто убийством. Это был теракт с целью запугать журналистов. Сегодня, спустя два года, мы с сожалением констатируем, что это удалось.

У следствия до сих пор нет ни одного подозреваемого. Сотни допросов, которые провели сотрудники полиции и СБУ, не дали результатов. Мы имеем лишь скудные данные о том, что несколько телефонных номеров, владельцы которых потенциально могли быть причастны к убийству, регистрировались в сети в районах Донецкой области, где располагаются базы Нацгвардии и полка «Азов», но даже эти данные были удалены из публичного доступа, реестра судебных решений. Коллеги Павла из проекта Слiдство.iнфо попытались расследовать его убийство, но все, что удалось узнать, – что в ночь перед убийством под домом Павла постоянно находился то ли бывший, то ли действующий сотрудник Одесского СБУ, а также то, что записи с нескольких камер внешнего наблюдения в районе места преступления были уничтожены спецслужбой.

Сегодня даже об этом мало кто вспоминает. В начале 2017 года министерство внутренних дел засекретило расследование убийства, а глава ведомства заявил, что не будет комментировать ход следствия, несмотря на общественный резонанс и требования семьи журналиста. С того момента у нас никаких новых данных о том, двигается ли вообще это расследование.

Президент Петр Порошенко заявлял, что раскрыть убийство – дело чести для него, но спустя год он говорил уже другое: что он не может влиять на следствие и его результаты. Раз уж глава государства говорит подобное, то рассчитывать на результаты бессмысленно.

Вопросы первым лицам государства о расследовании убийства задают уже совсем редко, и даже те, кто их задает, не добиваются ответа так, как должно журналистам, коллегу которых жестоко убили в центре столицы.

Международные организации неоднократно делали заявления о необходимости открытого расследования, высокопоставленные чиновники со всего мира регулярно напоминают украинским о том, что это следствие должно показать результаты, в противном случае свобода слова в нашей стране продолжает находиться под угрозой.

Но сегодня очевидно, что за эти два года – после публикации «Миротворца», после убийства Шеремета – украинские высокопоставленные чиновники сделали гораздо больше для дискредитации журналистов и самого понятия свободы слова, чем кто-либо раньше. Глава государства, министры, руководители ведомств позволяют себе называть независимых журналистов врагами страны, «пятой колонной», беря пример с авторитарных политиков, один из которых развязал войну с Украиной.

Высшие чиновники отказывают журналистам в предоставлении информации, которая должна быть публичной, ограничивают доступ туда, куда он еще два года назад был открыт, пытаются продавливать законы, цензурирующие интернет.

Многие коллеги предпочитают об этом молчать, не «разжигать», чтобы, не дай бог, не «сыграть на руку Кремлю». Многие боятся оказаться выброшенными общественным мнением на обочину. Многие боятся озвучивать неудобные факты. 

Сегодня, спустя два года после теракта против нашей профессии, мы можем сказать только: прости нас, Павел Шеремет. Мы не справились.

Pavlo Sheremet, Forgive Us

It has been two years since Pavlo Sheremet, a Belarus-born Ukrainian and Russian journalist, was killed in his car in the centre of Kyiv on July 20, 2016. The car he was driving to a morning show at Radio Vesti exploded at 7.30 AM, when streets were full of people. He died almost immediately. Since that moment, a new era began for Ukrainian journalism.

Not long before Pavlo’s assassination, the Myrotvorets website, created with the support of Anton Herashchenko, a People’s Front deputy and then-adviser to Ukrainian Interior Minister, published a list of 4.5 thousand Ukrainian and international journalists who were accredited by the so-called ‘Donetsk People’s Republic’ (accreditation was the only way to work on the occupied territories without the risk of being captured, as was often the case with reporters at the time). Myrotvorets made a loud statement and called these journalists ‘terrorist accomplices.’ Publication of the list containing personal data of journalists has been widely mediatized in international press (in the western world, similar publications usually cause big scandal), while in the Ukrainian press and social media, journalists from the list were labelled as ‘traitors’ and started receiving threats. A criminal case was opened by the police on the matter, but the investigation stopped soon after. The journalist community got scared and disconnected: those who never went to the occupied territories and thought that covering events ‘from out there’ was playing into the Kremlin’s hand blamed those who did and reported, among other things, torture of Ukrainian prisoners of war by the DPR fighters; internal structure of the LPR and DPR’s paramilitary groups; and the events surrounding the MH17 downing. The profession itself was massively discredited by the public claiming that in times of war, a journalist should keep their mouth shut and become an ‘information war soldier.’

And then, Pavlo was killed. It was more than an assassination; it was a terrorist attack aimed at spreading fear among journalists. Today, two years after, we must sadly admit that it was successful.

To this moment, the official investigation has not found a single suspect. Hundreds of interrogations carried by the police and SBU have brought zero results. The little that is known is that, several telephone numbers whose owners may have potentially been involved in the murder, were registered in the areas of the Donetsk region where bases of the National Guard of Ukraine and Azov Battalion are located; however, even this data has been deleted from the public register of court decisions. Pavlo’s colleagues from Slidstvo.info have tried to investigate his murder on their own, but all they have managed to find out was that, the night before the assassination, a former or current Odesa SBU officer kept vigil of Pavlo’s house, and that the CCTV footage from several cameras near the crime scene was erased by the Security Service.

Today, few would remember even this bit. In early 2017, the Ministry of Internal Affairs classified the investigation of the murder, and the Head of the office said he would not comment on the course of investigation, despite the public attention and requests on behalf of the journalist’s family. Since then, we don’t know if the investigation is going anywhere at all.

President Petro Poroshenko initially declared that solving the murder was a matter of honour for him; however, one year after, he said something different: he cannot influence the investigation and its results. When a head of state says something like this, it makes little sense expecting any results.

This country’s top officials are seldom asked about the investigation of the murder, and even those who ask them do not elicit a reply the way one would expect from journalists whose colleague was brutally murdered in the centre of the capital.

International organizations have made multiple statements about the necessity of an open investigation; top officials from all over the world regularly remind Ukrainians that the investigation must bring results, otherwise the freedom of speech in our country remains under threat.

But today, it is evident that in these two years—after the Myrotvorets publication and Sheremet’s assassination—Ukrainian top politicians have done much more to discredit journalists and the very notion of freedom of speech than anyone before them. President, ministers, heads of departments allow themselves to call independent journalists enemies of state and a ‘fifth column,’ following an example of authoritarian rulers, one of whom has waged war against Ukraine.

Top officials deny journalists access to information that has to be public, limit access to resources that were open two years ago, try lobbying the web censorship laws.

Many fellow journalists prefer to remain silent and not ‘provoke’ anyone in order to avoid, by all means, ‘playing into the Kremlin’s hand.’ Many of them are afraid to challenge their reputation by confronting public opinion. Many are reluctant to voice uncomfortable facts.

Today, two years after a terrorist attack against our profession, all we can say is this: Pavlo Sheremet, forgive us, for we have failed.

Прабач нас, Павел Шарамет

Павел Шарамет, украінскі, беларускі і расійскі журналіст, быў забіты ў сваім аўтамабілі ў цэнтры Кіева роўна два гады таму — 20 ліпеня 2016 года. Аўтамабіль, у каторым ён ехаў на працу на ранішні эфір радыё «Вести», выбухнуў а 7:30, калі на вуліцы было шмат мясцовых жыхароў. Ён памёр амаль адразу. З таго моманту пачалася зусім новая эпоха ў жыцці ўкраінскай журналістыкі.

Незадоўга да забойства Паўла сайт «Миротворець», створаны пры падтрымцы народного дэпутата ад «Народнага фронту», які тады быў дарадцам міністра унутраных справаў Антона Гярашчанкі, апублікаваў спіс з 4,5 тысячаў журналістаў з усяго свету, якія атрымлівалі акрэдытацыі ў гэтак званай Данецкай народнай рэспубліцы (акрэдытацыя была адзіным спосабам працаваць на акупаванай тэрыторыі без пагрозы патрапіць у палон, як часта тады адбывалася з карэспандэнтамі). «Миротворець» зрабіў гучную заяву і назваў гэтых журналістаў «памагатымі тэрарыстаў». Публікацыя спісу, у якім былі і асабістыя дадзеныя, атрымала неймаверны рэзананс у сусветнай прэсе (для Захаду падобныя публікацыі — вялікі скандал), а ва ўкраінскай прэсе ды сац.сетках журналістаў са спісу пачали клеймаваць «здраднікамі», шмат каму рассылалі пагрозы. Паводле гэтага факта паліцыя завяла крымінальную справу, але досыць хутка расследаванне прыпынілі. Журналісцкая супольнасць напужалася і раз’ядналася: тыя калегі, якія ніколі не ездзілі на акупаваную тэрыторыю, бо лічылі, што пісаць пра  жыццё «там» нельга, бо гэта спрыяе Крамлю, абвінавацілі тых, хто ездзілі і распавядалі, напрыклад, пра катаванні ўкраінскіх ваеннапалонных у баявікоў, тое, як уладкаваныя ваенізаваныя групоўкі ЛДНР, тое, што адбывалася, калі збілі Боінг МН-17. Саму прафесію пачалі масава дыскрадытаваць, са спасылкай на тое, што падчас вайны трэба трымаць рот закрытым і быць «жаўнерам інфармацыйнага фронту».

А потым забілі Пашу. І гэта было не проста забойствам. Гэта быў тэракт з мэтаю напужаць журналістаў. Сёння, праз два гады, мы з жалем канстатуем, што гэта ўдалося.

Следства дагэтуль не мае ніводнага падазраванага. Сотні допытаў, якія правялі супрацоўнікі паліцыі і Службы Бязьпекі Украіны, не далі вынікаў. Мы маем толькі мізэрныя звесткі пра тое, што некалькі тэлефонных нумароў, уласнікі якіх маглі мець дачыненне да забойства, рэгістраваліся ў сяці ў раёнах Данецкай вобласці, дзе размяшчаюцца базы Нацгвардыі і полка «Азоў», але нават тыя дадзеныя былі выдаленыя з публічнага доступу рэестру судовых рашэнняў. Калегі Паўла з праекту «Слiдство.iнфо» паспрабавалі расследваць яго забойства, але ўсё, што ўдалося даведацца, — што ўначы перад забойствам пад будынкам жытла Паўла пастаянна знаходзіўся ці то былы, ці то дзейны супрацоўнік Адэскай СБУ, а таксама тое, што запісы з некалькіх камер знешняга назірання ў раёне месца злачынства былі знішчаныя спецслужбамі.

Сёння нават пра гэта мала хто згадвае. На пачатку 2017 года Міністэрства унутраных справаў засакрэціла расследаванне забойства, а глава ведамства заявіў, што не будзе каментаваць ход следства, негледзячы на грамадскі рэзананс і патрабаванні сям’і журналіста. З таго моманту мы ўжо не маем ніякіх новых дадзеных пра тое, ці рухаецца ўвогуле гэтае расследванне.
Прэзідэнт Пятро Парашэнка заяўляў, што раскрыць забойства — справа гонару для яго, але праз год ён гаварыў ужо іншае: што ён не можа уплываць на следства і ягоныя вынікі. Калі ўжо галава дзяржавы гаварыць падобнае, то разлічваць на вынікі — марна.

Запытваюць першых асобаў дзяржавы пра расследванне забойства ўжо зусім рэдка, і нават тыя, хто іх запытваюць, не патрабуць адказаў гэтак, як належна рабіць журналістам, калегу якіх жорстка забілі ў цэнтры сталіцы.

Міжнародныя арганізацыі неаднойчы рабілі заявы пра неабходнасць адкрытага расследвання, а высокапастаўленыя чыноўнікі з усяго свету рэгулярна нагадваюць украінцам і ўкраінкам пра тое, што гэта следства павінна паказаць вынікі, інакш свабода слова ў нашай краіне працягвае быць пад пагрозою.

Але сёння відавочна, што за гэтыя два гады — пасля публікацыі «Миротворця», пасля забойства Шарамета — украінскае высокапастаўленае чыноўніцтва зрабіла нашмат болей для дыскрэдытацыі журналістаў і самога паняцця свабоды слова, чым хтосьці раней. Глава дзяржавы, міністры, кіраўнікі ведамстваў дазваляюць сабе называць незалежных журналістаў ворагами краіны, «пятаю калонай», бо бяруць прыклад з аўтарытарных палітыкаў, адзін з якіх распачаў вайну супраць Украіны.

Вышэйшыя чыноўнікі адмаўляюць журналістам у прадастаўленні інфармацыі, якая павінна быць публічнаю, абмяжоўваюць доступ туды, куды ён шчэ два гады таму быў адкрытым, імкнуцца прадаўліваць законы, цанзураваць сеціва.
Шмат калегаў лічаць, што лепш пра гэта маўчаць, не «распальваць», каб, не дай бог, не «паспрыяць Крамлю». Шмат хто баіцца апынуцца выкінутымі грамадзкаю думкаю на абочыну. Шмат хто баіцца агучваць няёмкія факты.

Сёння, праз два гады пасля тэракту супраць нашай прафесіі, мы можам сказаць толькі адно: даруй нам, Паша Шарамет. Мы не здолелі.