Зберегти у пам’яті родинне дерево значить дуже багато для сім’ї Павла Яремака, який родом з Івано-Франківщини. Для відтворення спогадів він звертається до архівних сімейних фотографій. У серії колажів автор зібрав своїх родичів та зіставив важливі події далекого і нещодавнього минулого родини. Чому блакитний колір став родинним оберегом і чому його бабуся досі відмовляється фотографуватись, Павло розповів спеціально для Заборони.
Моя бабуся Агафія народилася у 1943 році в польському селі Святі. У червні 1946 року вони разом з її мамою Анастасією потрапили під чергову хвилю депортації українців із Закерзоння. Так вони оселились у селі Оболоння Івано-Франківської області.
«У той день в Анастасії не було квітів, тож я вирішив подарувати їй. Микола загинув під час Другої світової війни у Латвії». Заручини прабабці Анастасії й прадіда Миколи у селі Свять, Польща, 1936 рік
На новому місці Агафію з родиною зустріли покинуті польські будинки. «Помешкання ми не вибирали. Нам сказали, де є пусті хати. Ми ходили дивитися та й зайшли сюди, на Бабієву Гору. Дали нам тут стару хату, вкриту бляхою. Були кімната, кухня, великі сіни, комора, тому можна було жити. А в Польщі ми все полишали, всі ті хати…», — згадує Агафія. Тут вони згодом почали будувати власний дім.
«Після депортації нещасний випадок забрав у бабусі можливість повноцінно бачити на одне око. Відколи у неї опустилася повіка, вона відмовляється фотографуватися». Портрет Агафії 1957 року із підписом зі зворотної сторони
Землеробство було чи не єдиною можливістю для родини Агафії вижити на новому місці. «Ми тримали господарку… Мали своє поле, пізніше мама купила корову, продавали молоко на базарі. Радянська влада роздала тут людям землю, яку ми обробляли. Садили картоплю, сіяли пшеницю, жито, кукурудзу. Далі жали, мололи, пекли хліб. З того і жили», — пригадує бабця Агафія.
Мій тато на колінах у моєї прабабці Анастасії, 1967 рік (зліва) і мій тато підкидає мене перед будинком бабусі Агафії, 2002 рік (справа)
«Мама найменше любила робити стежки після заметілі та найбільше хотіла новий будинок. Стара глиняна мазанка, в якій до нас жили поляки, навіювала їй тугу». Моя мама і я, село Оболоння, 2004 рік
В Оболонні згодом народився мій батько, там пройшло і моє з сестрами дитинство. Блакитний колір став оберегом нашого дому. Сотні метрів паркану доводилося щоразу перемальовувати всією сім’єю, коли він чорнів. «Чому блакитний?» — цікавився я у батьків. «Довкола було і так надто багато зеленого», — відповідали вони. Влітку наш будинок біля лісу буквально проковтувала природа.
Моя мама і сестра розмальовують паркан у традиційний блакитний колір (зліва), я з сестрою і мамою (справа). Село Оболоння, 2001 та 2003 роки
«Двоюрідна сестра моєї бабці (зліва) загинула в молодому віці через нещасливе кохання. Вона його не любила, а він її через це вбив». Мої сестри і мама (справа) в сезон збирання яблук
Сьогодні її рідного села Свять у Польщі вже нема на карті. «Я ні разу там не була після того. Читала, що тепер там бур’яни, повалені дерева і тільки квіточки барвінку на горбочках — засвідчують, що в цих місцях були колись хати і вирувало життя», — розповідає Агафія.
Бабця Агафія у 2024 році (зліва), я і моя родина у 2002 році перед будинком в селі Оболоння (по центру), моя родина до депортації з Польщі в 1940-х роках (справа)
