«Ти витискаєш із себе, з техніки все, що тільки можливо». Бойовий пілот з позивним «Джус» — про почуття від неперехопленої ракети, літаки F-16 і Привида Києва

Українська авіація однією з перших зі всіх родів військ вступила у повномасштабну війну. Всупереч прогнозам військових експертів, її не було знищено у перші тижні війни — українським льотчикам і сьогодні вдається завдавати втрат армії РФ. Заборона поспілкувалася з одним з бойових пілотів МіГ-29 з позивним «Джус», який з першого дня війни боронить небо — про те, що відчуваєш, коли не можеш перехопити ракету, направлену на цивільні об’єкти, чи зможуть українські пілоти швидко навчитися керувати F-16 та як Україні вдалося зберегти літаки в перші дні війни. 

Перше, передбачуване питання: як ви зустріли війну?

Усі були попереджені, що можливе вторгнення, особовий склад був у такому передтривожному стані. Коли розпочалось вторгнення частина літаків була виведена на інший аеродром, частина — перехоплювала російські ракети. Так вийшло, що тоді вільного літака для мене не було — в будь-якій армії льотчиків завжди більше, ніж літаків. [На виліт у бій] пішли найпідготовленіші пілоти.

Я включився в організацію наземної оборони. Була висока ймовірність штурму аеродрому — за аналогією з Гостомелем готувалося вторгнення з вертольотів, навіть із задіянням транспортних літаків із масованим десантуванням. Звісно, із самого початку була загроза ДРГ. Ніхто не знав, звідки її очікувати, а територія доволі велика. Це доволі нетипова для льотчиків робота — розставляли пости, протитанкові їжаки. [Ось що робили] техніки: прилітає літак, вони чіпляють ракети, літак відлітає в бій, а техніки після цього беруть автомати, стрибають в окопи і стоять на постах. На перших етапах це була комбінована війна, коли доводилося робити все, що вмієш і можеш. 

Яка була атмосфера у частині в перші дні війни? Чи було відчуття хаосу, чи всі знали, що роблять і як потрібно діяти?

Було багато дезінформації. Це були сплановані інформаційні операції: через канали зв’язку нам кидалася деза про те, що там танки йдуть, що тут «Гради» вже біля нас, що нам хана. 

Будь-яка авіаційна частина не є повністю готовою до міського бою — вона готова лише до початкового рівня охоронної оборони. Коли різко й інтенсивно наростає загроза десанту, повноцінного наземного наступу, ти розумієш, що в тебе дуже обмежені сили й засоби: відсутність серйозної вогневої підтримки, легке озброєння, відсутність суперфортифікаційних споруд, щоб зупиняти танки, військові без броні (на жаль, не всі були забезпечені, це факт). Було дуже важко усвідомлювати, що за лічені години в нас може бути такий замєс, як у Гостомелі. 

З іншої сторони, народ мобілізувався, розуміючи, що це вже не жарти, усе серйозно. Біля частини були черги з людей, які хотіли мобілізуватися, хотіли взяти в руки зброю, навіть оминаючи військомат. У результаті через певний час ми вже були вельми готові до будь-яких ускладнень ситуації. Насамперед — морально. Плюс побачили: ага, там спецназ з’явився, там якісь круті чуваки на крутих машинах їздять, там сказали, що артилерія підтягнулася. У сумі це підняло бойовий дух.

Як Україні вдалося зберегти військову авіацію та екіпажі попри масовану атаку росіян по більшості військових аеродромів?

Після розпаду Радянського Союзу в Україні залишилася велика мережа аеродромів. Оперативне прийняття рішення щодо виводу техніки з-під удару дало змогу вчасно все зробити. Це [відбувається] не так, що на один аеродром вивели усі літаки — це постійна міграція. За перший день ти міг облетіти пів України, опинитися взагалі в абсолютно іншій частині. Так тривало декілька тижнів: ти мав тримати із собою зубну пасту й щітку, бо не знав, куди тебе занесе не тільки вдень, але і вночі. 

Найбільш стресова ситуація. Яка вона?

Уявіть: вночі, у складних метеоумовах, ти летиш у хмарах і нічого навколо не бачиш. Летиш виключно по приладах, і раптом у тебе починає розриватися система попередження. Ти ідентифікуєш, що на великих дальностях від кордону тебе опромінює [бачить в радарі як об’єкт у зоні ураження] винищувач. Думаєш: «Або хтось залетів усередину території, або вони можуть дістати тебе настільки далекобійно».

Щоразу дуже напружено і складно усвідомлювати, що коли ти перехоплюєш ракети або «Шахеди» та не можеш цього зробити з технічної точки зору, через це зараз там, на землі, хтось може загинути. Або можуть бути зруйновані черговий об’єкт інфраструктури чи військовий об’єкт. Ти витискаєш із себе, з техніки все, що тільки можливо, вдень чи вночі.

На початку війни склалася легенда про Привида Києва. Як вона виникла та як пілоти до неї ставляться?

Усі, хто літали, були зайняті, не вилазили з кабін. Ми бігали та займалися наземною обороною, тягали ящики з гранатами — і тут присилають інформацію про Привида Києва. Звісно, спочатку було здивування: «Хто це? Хто це?» 

Потім ми зрозуміли, що так охрестили тих, хто в перші години вторгнення піднявся в небо над Києвом та виконував польоти з перехоплення російських ракет, бомбардувальників, штурмовиків, вертольотів, винищувачів. На жаль, у ті дні декого ми втратили в повітряних боях від сил ворожої ППО. Не всі люди в Україні на той момент, на початку вторгнення, розуміли, що в нас є боєздатні повітряні сили й зокрема авіація. А тут вони побачили це наживо. Звісно, це дуже надихнуло цивільне населення, наземні війська. Цей фідбек надихнув і нас: ми ще сильніше відчули себе потрібними.

Чи є в російської авіації перевага над українською не в кількісному плані, а саме в якісному? Якщо так, то в чому саме вона полягає?

Співвідношення — як кількісне, так і якісне, — було не в нашу сторону. Якщо брати саме аспект багатофункціонального винищувача, російська технологічна перевага дуже-дуже значна. За ці 40 років Україна не отримувала нових літаків, крім МіГ-29 і Су-27. У РФ серйозно працювали останні 10–15 років: вони розробили певні технології, поставили їх на потік та довели до розуму.

У нас є лише ракети з напівактивним наведенням. У них ці ракети вже з активним наведенням — це те, що називається «вистрілив і забув». Саме ця технічна перевага дає їм можливість бути в безпеці — після пуску одразу повертатися і не наражатися на наш пуск у відповідь. В протистоянні винищувачів ця перевага дуже-дуже значна, критична. Саме тому ми з самого початку війни кажемо, що нам треба західні винищувачі, щоб не допустити російської переваги в повітрі. Ми утримуємо їх завдяки дуже щільній та якісній системі ППО, сміливості наших льотчиків, які заманюють [ворожі літаки] на нашу територію під вогонь ЗРВ, але треба розуміти, що це постійне протистояння, а не повноцінна перевага в повітрі. Для цього нам потрібні якісні західні винищувачі з відповідними технологіями, які будуть еквівалентними до тих, що зараз застосовують росіяни.

Ще додам: серйозний чинник — наявність у росіян літаків А-50 дальнього радіолокаційного виявлення й управління. Це летючий радар, який не має обмежень по рельєфах місцевості. Зверху він бачить на дуже велику відстань усі повітряні цілі, які знаходяться в районі, він може направляти самі винищувачі, щоб якісніше працювати по наших літаках та вертольотах. Коли ми йдемо на ударну задачу, ми одразу розуміємо, що нас уже бачать. Нашим ударникам доводиться буквально прослизати, щоб їх не зачепило вороже наземне ППО, щоб встигнути, поки винищувач не дійшов до небезпечних дальностей і не пустив по них ракету.

Щоб вирівняти сили у небі, нам необхідні західні літаки. Який саме літак нам потрібен та як він здатен вплинути на хід війни?

Насправді будь-яка з мультифункціональних платформ західного виробництва могла б бути застосована в цій ролі. Ми розглядаємо F-16 як найбільш реалістичний варіант, оскільки він дуже поширений. Його підтримання, обслуговування, забезпечення запчастинами будуть найпростішими.

Як це вплине на хід війни? Оборонна функція — ми хочемо перекрити завдання з перехоплення засобами протиповітряної оборони: у мирних областях — крилатих ракет, «Шахедів»; на передку — російських бомбардувальників, штурмовиків, вертольотів. Навіть маючи 80 % результативності ППО, ми вважаємо, що цього замало. Ми хочемо довести це до умовних 100 %, коли наші громадяни й наземні підрозділи перебуватимуть у максимальній безпеці. Крім того, краще збивати цей металолом десь на підходах, ніж збивати безпосередньо над містами або поблизу міст.

Наступальні дії: західні літаки потрібні для ефективного забезпечення нашої ударної авіації, щоб штурмовики та бомбардувальники відчували себе в безпеці, що над ними кружляють F-ки й не підпускають сюди ті ж самі Су-35 або когось ще. Наші гвинтокрили і всі-всі-всі наші ударні платформи зможуть набагато безпечніше, частіше й ефективніше працювати. 

Наступний крок — це застосування самих цих винищувачів у ударній ролі. Будь-який західний винищувач — це багатофункціональна платформа, яка передбачає ведення розвідки й повітряних боїв, авіаційне ураження, забезпечення підтримки наземних військ. Можна буде застосовувати сучасні бомби і сучасні керовані ракети на великі відстані. Також на західних літаках можна застосовувати протикорабельні «Гарпуни» — весь асортимент сучасного західного озброєння буде доступний. Ця платформа відкриває нам багато дверей для набуття нових і нових бойових спроможностей.

Західні партнери часто виправдовують ненадання літаків іншою філософією польоту та тим, що навчання пілотів займає багато місяців. Наскільки це відповідає дійсності?

Точно сказати можна лише знаючи, який саме це буде літак, яка це версія, з яким обладнанням і озброєнням вона буде надаватися — від цього залежить обсяг тренувального курсу. За нашими спільними із західними партнерами оцінками, він займе від 3 до 6 місяців. Мова йде як про льотний, так і про технічний склад. Наразі немає політичного рішення на літаки, але є домашнє завдання: ми маємо підготуватися до надання літаків.

Зараз практично всі, хто не вчив англійську мову, намагаються її підтягувати. Звісно, вже є підготовлений кістяк — ті люди, які як тільки, так одразу поїдуть навчатися на нових типах літаків. Є люди з досвідом як штабних, так і льотних спеціалізованих західних курсів. Є льотчики, які проходили у США чи Європі курс базової льотної підготовки — вони ознайомлені з їхніми стандартами. 

У нас був відповідний візит у США, де ми спробували літак F-15. Звісно, це не повноцінний курс підготовки, але початкове ознайомлення з їхнім підходом та методиками. По суті, це [перехід від пострадянських на західні літаки] проблема не підготовки, а ознайомлення з системами і тактичними прийомами. У плані пілотування це не проблема взагалі. Грубо кажучи, це питання кількох днів. Пересісти на нього як на платформу — це вже зовсім інша історія.