Попри об’єднавчу риторику парламент України здається дефрагментованим. Заборона опитала свої джерела у Верховній Раді й дізналася, як домовляються парламентарі

Нинішнє, дев’яте скликання Верховної Ради (ВР) України було обрано 2019 року на позачергових виборах. Визначальним стало здобуття депутатами пропрезидентської фракції «Слуга народу» (СН) більшості та створення коаліції без сторонніх фракцій. Таким чином парламент опинився в руках президента. 

Під час війни парламент майже зник з інформаційного простору і, на думку джерел Заборони, перестав функціонувати як суб’єкт політики. Чи це справді так? Що нині відбувається у ВР та наскільки вона розколота — редакція дізналася в самих депутатів.

Сьогодні «Слуга народу» має більшість голосів у Раді. І все ж таки партії не вдається просувати всі законопроєкти. Чому?

«Війна внесла зміни в політичні розподіли, — розказує Забороні на умовах анонімності один з депутатів ВР. — Є окремі питання, які об’єднують Верховну Раду (це понад 300 голосів), як-от національна безпека й засудження дій армії РФ. Близько до цього — законопроєкти щодо євроінтеграції чи Міжнародного валютного фонду».

Попри злагодженість щодо законопроєктів, пов’язаних з війною чи інтеграцією в ЄС, є низка рішень, ухвалення яких ускладнено через нестачу голосів — це насамперед пов’язують з конфліктом інтересів партій. Проблемні для Верховної Ради законопроєкти найчастіше стосуються бюджету, кадрових призначень та лобіювання інтересів керівної партії. 

«Пріоритетну роль у формуванні порядку денного відіграє Офіс президента України. Він може акумулювати від 150 до 200 голосів, — розповідає Забороні один з депутатів на умовах анонімності. — Математично “Слугам народу” [СН] вистачає голосів [для лобіювання політичних проєктів], фізично — ні. Стандартно, з відрядженнями й хворобами депутатів, чітке число, на яке може розраховувати СН, — 170–180 голосів».

Нестачу голосів «Слуг народу» для однопартійного ухвалення рішення Забороні підтвердило джерело з провладної партії: «У СН приблизно 240 голосів, але постійно хтось у відрядженні, хтось хворий. 226 голосів [необхідних для ухвалення законів, постанов і інших актів] треба мати фізично — в парламенті просто не вистачає депутатів, які можуть натиснути на кнопку».

Найбільше проблем зумовлюють непопулярні законопроєкти, які критикують медіа чи активістська спільнота — наприклад, законопроєкт № 8271 ​​про посилення відповідальності військовослужбовців, за який проголосувало лише 194 депутати від “Слуги народу”. Отож керівній партії, якщо питання не стосується обороноздатності чи євроінтеграційних законів, часто не вистачає голосів.

Судячи з усього, пропрезидентській партії доводиться звертатися до депутатів з інших фракцій та груп, аби разом набрати необхідну кількість голосів. Інколи ситуація буває настільки критичною, що забраклі голоси добирають від осколків тепер забороненої ОПЗЖ. 

Як виглядає розподіл сил у парламенті? Спойлер: доволі складно

Після повномасштабного вторгнення в парламенті відбулося чимало змін, що призвели до перерозподілу політичного впливу різних груп. На це вплинуло кілька чинників: частина депутатів виїхала за межі України, частина депутатів від ОПЗЖ склала мандати, а залишки проросійської партії створили окремі групи (про них пізніше).

Найближчі соратники пропрезидентської фракції в парламенті (зокрема до повномасштабного вторгнення) — група «Довіра», створена 2019 року із 17 позафракційних депутатів-мажоритарників, яку очолив Олег Кулініч. 

«Партія голосує за все, що й “Слуга народу”, — пояснює одне з джерел Заборони. — Це невелика група, і якщо хтось поїхав за кордон чи тікає від НАБУ, як [депутат Сергій] Шахов [якого звинувачують у внесенні недостовірних відомостей у майнову декларацію], то 226 голосів суто “Довірі” та “Слузі народу” не вистачає».

Ще одними донорами голосів президентської фракції називають «Платформу за життя та мир» і «Відновлення України» — групи, що складаються, зокрема, з колишніх депутатів ОПЗЖ.

«”Відновлення України” поводиться як “Довіра” — фактично не має власного порядку денного. “Платформа” тяжіє до спадщини [Віктора] Медведчука. Відповідно, “Слузі народу” не завжди хочеться їх підтягати [для лобіювання певних проєктів]», — пояснює Забороні один з депутатів.

«Платформу за життя та мир» називають спадкоємицею ОПЗЖ — депутатську групу очолює один з лідерів забороненої ОПЗЖ Юрій Бойко. Її контролює інший відомий політичний діяч — ексголова Адміністрації президента (2010–2014 років), власник телеканалу «Інтер» та колишній член ОПЗЖ Сергій Льовочкін. Наявність цих прізвищ і зумовлює небажання представників СН публічно визнавати співпрацю в рамках парламенту.

Ще одна група — «За майбутнє», яку очолює Ігор Палиця. Цю фракцію пов’язують з Ігорем Коломойським. Протягом 1999–2003 років Палиця виконував обов’язки голови правління нафтопереробного заводу «Нафтохімік Прикарпаття», який тоді контролював Коломойський. З того часу Палиця і Коломойський працювали над великою кількістю спільних проєктів. 

«“За майбутнє” не дуже тісно працює зі СН, — пояснює один зі співрозмовників Заборони з Верховної Ради. — Навпаки, оскільки там серйозні впливи Коломойського, партія разом із залишками представників [олігарха] в “Слузі народу” активно атакує президентську агенду й просуває тему заборони позбавлення мандатів ОПЗЖ. У потрібні моменти щодо дискусійних питань вони можуть не голосувати, щоб не вистачило голосів і проєкт пішов на друге читання [та забуксував]».

Що стосується «Батьківщини», то, за словами співрозмовників Заборони, після 24 лютого партія Юлії Тимошенко втрачає рейтинг, що, своєю чергою, призвело до компромісів з партією влади. Наприклад, «Батьківщина» підтримала пропозицію президентської партії позбавити колишніх членів фракції ОПЗЖ депутатських мандатів, однак блок Юлії Тимошенко відмовився підписувати звернення, пояснюючи це тим, що вони хочуть позбавити колишніх членів ОПЗЖ депутатських мандатів у конституційний спосіб. Своєю чергою, це передбачає вигоду для СН, адже вона може використовувати голоси депутатів колишньої ОПЗЖ, давлячи на них можливим складанням мандатів.

«”Батьківщина”, зважаючи на те, що Юлія Володимирівна втрачає підтримку, схильна підтримувати “Слуг народу”, якщо питання не стосуються конкретно її позиціювання — землі, соціальних видатків. Якщо розгляд стосується цих тем, “Батьківщина” — один з головних блокувальників поправки», — пояснює Забороні один з депутатів.

Єдина партія, яку можна вважати опозиційною (хоча її представники це спростовують), — «Європейська солідарність» Петра Порошенка. Попри те, що на початку війни Порошенко зауважив, що партія не буде займати перпендикулярну владі позицію, багато джерел Заборони у Верховній Раді стверджують, що методика голосування депутатів партії свідчить про її опозиційність. 

«Зауваження “Cолідарності” переходять межі розумного, — розповідає один з депутатів. — Наприклад, під час підготовки одного з бюджетних законопроєктів вони просто ставили правки, які не мали ніякого сенсу. Хоча потім не голосували за ці правки під час підтвердження».

Після 24 лютого політика «Слуг народу» залишається об’єднаною одним курсом? Чи в партії є окремі групи впливу? І як же без олігархів?

Через велику численність «Слуг» одразу після останніх парламентських виборів було ухвалено рішення про дефрагментацію партії на 15 окремих фракцій — аби легше контролювати та протидіяти концентрації неформальних груп олігархів чи близького кола президента. 

Дві з таких груп пов’язували з Ігорем Коломойським (близько 30 депутатів усередині президентської партії) та бізнесменом Іллею Павлюком (30–40 депутатів) — останній набув авторитету в СН через активну допомогу президентській кампанії Володимира Зеленського, а також участь у парламентських виборах. Як зазначає «Українська правда», на парламентських виборах бізнесмен займався пошуком кандидатів на мажоритарні округи, а також пошуком грошей для кампанії цих кандидатів. 

До повномасштабного вторгнення кожна з груп часто йшла проти загальної політики партії. Так, у 2019 році група Павлюка заблокувала ухвалення законопроєкту про ринок електроенергії, який міг послабити монополію ДТЕК на енергетичному ринку. Після цього голосування однопартійці почали звинувачувати Павлюка в роботі на олігарха Ріната Ахметова. Однак, за словами співрозмовників Заборони з Верховної Ради, наразі ці групи не вступають у конфронтацію з магістральним курсом партії.

Ще одну з найбільш упізнаваних та впливових називають групу «Розумна політика» колишнього спікера Верховної Ради Дмитра Разумкова, який створив міжфракційне об’єднання, куди увійшло 19 депутатів від «Слуги народу».

«Група Разумкова намагається зайти на помірковану ліву риторику. Земля — селянам, заводи — працівникам, усім військовим — 30 тисяч, а всім чиновникам прибрати зарплати, — пояснює один з народних депутатів на правах анонімності. — У Юлії Володимирівни з’явився молодий конкурент. Він намагається позиціювати себе ближче до більшості, але знаходити елементи вирізнення». 

До 24 лютого Разумков і депутати його групи позиціювали себе як опозиція до чинної влади. Одна з причин розходження з СН — скандальне звільнення Разумкова з посади спікера Верховної Ради. Наразі, судячи з риторики Разумкова та його колег, можна зробити висновок, що «Розумна політика» не збирається йти в серйозну конфронтацію з Офісом президента, однак систематично демонструє власний курс, не голосуючи за важливі для «Слуг народу» законопроєкти.

Парламент зник з інформаційного простору. Чи це означає, що він став підвладним Офісу президента?

Після 24 лютого 2022 року український парламент зник з інформаційного простору. Головними дійовими особами від держави стали Офіс президента, військові й інші силові структури. Більшість джерел Заборони у ВР вважають зменшення інформаційної присутності парламенту контрпродуктивним, адже Україна принаймні номінально продовжує функціонувати саме як парламентсько-президентська республіка. 

Під час війни законотворча гілка влади суттєво втратила авторитетність порівняно з мирним часом. Якщо до 2022 року парламент був простором дискусій стосовно доцільності ухвалення того чи іншого законопроєкту, у воєнний час Верховна Рада виконує операційні завдання, що ставлять перед нею інші державні структури, — фактично парламент стає інструментом виконання, а не актором політичного процесу.

«[Тепер] парламент не є суб’єктом — скоріше, об’єктом, з яким працює Офіс президента, — стверджує джерело Заборони у ВР. — Парламент є ключовим стримувачем авторитарних тенденцій через свою різноманітність, через те, що треба погоджувати різні інтереси. Але проблема з українським парламентом у тому, що його фактично немає в інформаційному просторі. А якщо і є, то в негативних конотаціях».

Режим роботи парламенту зазнав суттєвих змін. По-перше, Верховна Рада України стала закритим органом: суспільство не знає, що відбувається в парламенті, як проходять обговорення та як ухвалюють рішення. По суті, про ухвалення рішень Верховною Радою суспільство дізнається вже постфактум і, очевидно, не може вплинути на якесь із них. 

Як розповіли Забороні самі депутати, тепер більшість обговорень конкретних законопроєктів відбувається ще до винесення їх на голосування. По суті, головні дебати тривають у комітетах та на погоджувальній нараді, а під купол парламенту намагаються виносити законопроєкти, які точно будуть проголосовані. 

«Головною проблемою ВР є її закритість. Суспільство не розуміє, чи вона взагалі працює. Є усвідомлення, чим займається президент, Генеральний штаб, ЗСУ, а от що роблять Кабінет Міністрів та Верховна Рада — не до кінця зрозуміло», — пояснює Забороні один з народних обранців. 

На низьку довіру до парламенту впливає не тільки інформаційна герметичність внутрішніх процесів у Раді, але й нездатність ухвалити остаточне рішення щодо складу мандатів проросійських депутатів колишньої ОПЗЖ. Останнє соціальне опитування Центру Разумкова вказує, що за коефіцієнтом довіри суспільства до державних інституцій Верховна Рада не потрапила в першу десятку. У Центрі Разумкова повідомили, що, оцінюючи рівень корумпованості соціальних інститутів за шкалою від 1 до 10, найкорумпованішою респонденти назвали саме Верховну Раду з 6,8 бала.

Одна з головних дискусій у Раді — парламентські вибори. Чи дійсно їх проведуть попри воєнний стан?

Проблема, яку обговорюють у ВР і про котру згадали майже всі співрозмовники Заборони, — питання про парламентські вибори. Згідно з законом, наступні вибори мали відбутися 2023 року. Проте, з огляду на воєнний час та характер і тривалість війни, проведення виборів мало б дорівнювати нулю. Однак, як зазначають коментатори Заборони, у великої кількості депутатів на перший план виходить питання перспективи наступної каденції.

Проте під час воєнного стану проведення виборів не передбачене законом (про це детально Заборона писала тут). Крім того, постає низка запитань:

1. Чи вдасться провести успішне голосування на підконтрольній Україні території під час війни? 
2. Чи зможуть консульські представництва України за кордоном прийняти таку кількість виборців з переміщених осіб? Адже йдеться про мільйони.
3. Як неможливість голосування громадян в окупованих регіонах уплине на вибори?

Разом з тим, в самій Верховній Раді, судячи з джерел Заборони, нема консенсусу щодо необхідності виборів. 

«Коли рейтинг Зеленського і “Слуги народу” підіймається, наприклад, як це було після харківського та херсонського контрнаступів, активізуються розмови про необхідність знайти механізми, щоб зупинити воєнний стан і провести вибори, — пояснює один з депутатів. — Як тільки ситуація на фронті набуває негативних рис, усі говорять, що вибори проводити не можна. Технологічно зараз немає можливості їх організувати. Найімовірніший період — це наступні парламентські вибори разом з президентськими».