«Пропала грамота» знову на кіноекранах. Розповідаємо, за що бешкетне козацьке фентезі стало культовою стрічкою серед українського глядача

Український кінематограф XX століття — німий та звуковий, чорно-білий та кольоровий, схвалений цензурою та відкладений до кращих часів, збережений та навічно втрачений — як і будь-який інший національний кінематограф, є неймовірно різнорідним. Спеціально для Заборони кінокритик і артменеджер мережі «Планета Кіно» Станіслав Тарасенко розпочинає оповідь про українські стрічки минулого століття, що так разюче несхожі одна на одну. Перший матеріал присвячений вільній екранізації повісті Миколи Гоголя — комедії Бориса Івченка «Пропала грамота», що за 50 років існування здобула статус культової та просто зараз знову йде в українських кінотеатрах. 

Про що цей фільм?

Двоє відважних і веселих козаків Василь та Андрій отримують від свого гетьмана «нездійсненну місію» — довезти секретну грамоту до самої петербурзької цариці, а також передати їй численні прохання від селян Диканьки. Заважають козакам у цьому завданні вороги-іновірці та, що притаманно Гоголю, всіляка нечиста сила. Звичайно ж, козаки успішно закінчують місію, хоча рівень абсурду й сюрреалізму, з яким вони стикаються на своєму шляху і який активно продукують самі, змушує глядача засумніватися в присутності хоча б якоїсь, принаймні фантастичної логіки в сюжеті. Але в цьому полягає краса стрічки: «Пропала грамота» ні за що не тримається й нічого не наслідує — це «вільне кіно».

Хто працював над стрічкою?

Режисер картини — нині покійний Борис Івченко, який безумовно належить до класиків українського кіно. Його найактивніший період творчості припав на другу половину XX століття. Протягом 1968–1974 років Івченко зняв так звану «драматичну жіночу трилогію» «Анничка», «Олеся», «Марина» — історії про фатальне кохання, що частково продовжують традицію батька режисера Віктора Івченка й отримують схожу критику: за клішоване зображення героїнь, їхню наївність і обовʼязкову трагічну долю.

За сценарій «Пропалої грамоти» відповідав Іван Драч, більш відомий як письменник і політичний діяч, хоча його сценарний доробок налічує такі стрічки, як «Іду до тебе», «Камінний хрест» та «Вечори на хуторі біля Диканьки».

Його робота з екранізацією Гоголя особлива, оскільки Драча поставили в дуже незручні умови. Знімальній команді бракувало коштів на батальні сцени й епізоди з масовкою, і багато чого з гоголівського твору довелося викинути. Драч переписував сценарій знову і знову, аж поки він майже ні в чому не перестав нагадувати оригінальне оповідання. Сам сценарист казав, що запозичував ідеї для «Пропалої грамоти» в таких письменників, як Григорій Квітка-Основ’яненко та Олекса Стороженко.

Чому «Пропала грамота» заробила статус культової стрічки?

Фільм Івченка — це безсюжетне козацьке фентезі, жартівливий бурлескний (псевдо)вестерн, еталонний зразок українського поетичного кінореалізму, хрестоматійний приклад екранізації навкологоголівських літературних творів, що однаково викликає сміх та змушує червоніти.

В основі стрічки традиційна, нехай і десятки разів переписана й додумана Іваном Драчем гоголівщина (козаки, містика-бісовщина, національний колорит, афоризм на афоризмі). У головній ролі — Іван Миколайчук, який у XXI столітті вже беззаперечно сприймається як найупізнаваніше обличчя українського акторства; Миколайчук утілив у своєму персонажі — козаку Василеві — канонічний образ «старозавітного українця-ковбоя»: сміливого, завзятого, гострого на язик і з гострою шаблею напереваги, охочого випити й любителя прикрасити власну вигадку, правовірного християнина та ворога бусурманина, ненависника самого диявола, але головне — до біса волелюбного й незалежного шукача пригод.

Головні герої подорожують зеленими степами й лісами, через які протікають річки — усе це мальовничі пейзажі Полтавщини.

«Пропала грамота» відома також своїм фірмовим абсурдистсько-козацьким гумором у стилі британського «Монті Пайтона» — картину буквально розтягли на цитати: «Гарний тютюнець», «Ти козак?! То не ганьби оселедця!», «Що, сучі діти, мучитесь?», «Андрію, може, покаємось?». Водночас багато сцен у стрічці вийшли невимушеними, легкими та веселими, що нагадує — у хорошому розумінні цих слів — аматорський студентський театр або безтурботні п’яні розіграші.

За що хвалять та критикують фільм Івченка?

Стрічку «Пропала грамота» як поважають, так і не сприймають серйозно за одне й те саме. Ця потішна пригодницька буфонада про доставку цінного документа з Диканьки до Петербурга належить до того типу фільмів, які можна назвати «необов’язковими». Умовно кажучи, «Пропала грамота» — це не фундаментальна філософська драма на кшталт шекспірівського «Макбета», а радше його ж «Сон літньої ночі» — чарівна казка, сповнена фантастичних подій.

Це натуральна козацька байка, легкий жанр, який приваблює до себе й дарує повноцінну розвагу. Романтика «Грамоти», її ліризм та нескінченні жарти-анекдоти створюють настільки приємну та привітну атмосферу, що десятки тисяч українських глядачів, які переглядають фільм навіть сьогодні, почуваються як удома, як у рідних та знайомих пенатах.

З іншого боку, саме за цю легкість стрічку й критикували. Мовляв, картина не має жодної мистецької цінності й побудована на двох-трьох примітивних скетчах, які розбавляються співами народних українських пісень. Напевно, фільм Івченка і справді можна назвати аморфним — його сценарій часто переписували, деякі сцени забракувала цензура, а готову стрічку на багато років заборонили через певною мірою антирадянський зміст. Занадто ці козаки були незалежними й вільнодумними, та й царський Петербург було зображено не без іронії.

Однак «Пропала грамота» не просто так стала обов’язковою частиною українського історико-культурного простору. Цей фільм — наша ідилія та утопія, головна кінопритча й казка. «Гаспидські православні сини, які живуть по Писанію, не водяться з жінками, б’ються з басурманами та захищають віру» — кращого опису для українських казкових героїв-козаків і не придумати (тим більше, що в сказаних словах немає жодної щіпки правди, адже їх у фільмі промовляє нечистий). Головні герої Василь та Андрій — вони ж як стрілець Джо зі спагеті-вестерну «За жменю доларів» і самурай Сандзюро Кувабатаке з японського дзен-бойовика «Охоронець». Таких героїв глядачу забути вкрай важко.