В Україну в рамках 18 Мандрівного фестивалю Docudays UA приїхала словацька режисерка Майя Мартіняк. Від Одеси і Києва до Дніпра та Івано-Франківська вона возить свій повнометражний дебют — документальну стрічку «Невидимі». Подивитися її можна і в онлайн-кінотеатрі DOCUSPACE. Героїнь фільму (а це саме жінки) об’єднує не тільки те, що вони народили або готуються стати матерями, але й досвід пологової травми — особливого виду насильства, який продукують лікарі та акушерки. Редакторка Заборони Марія Педоренко залишилася під глибоким враженням від фільму Мартіняк і поговорила з режисеркою про те, чому її робота буде зрозуміла жінкам незалежно від країни.
«Ваш фільм мене знищив»
В перші секунди стрічки на екрані білим по чорному з’являється попередження: «Ви самі вирішуєте, чи дивитися цей фільм далі». Фоном звучать нервові струнні, субтитр говорить: «лячна музика». В наступні півтори години лячно буде не раз, однак на екрані не горрор чи трилер, а документальна стрічка про материнство і пологи. Це не натуралістична агітка про жахи абортів і не навчальне кіно, де шокувати може фізіологія народження. Словацька режисерка Майя Мартіняк зняла побут жінок, які пережили насильство в пологових будинках, і це той випадок, коли лякають слова та спогади.
Коли Майя Мартіняк — усміхнена жінка с темним каре та у квітчастій спідниці — з’являється в редакції Заборони, перше, що я кажу їй: «Ваш фільм мене знищив». Робочий обов’язок не дозволив скористатися попередженням на початку фільму та вимкнути його, коли дивитися ставало вкрай боляче. Майя ловить мою репліку з вуст перекладачки та говорить, прикладаючи руку до грудей: «I’m sorry». Цей дисклеймер вона робила насамперед для того, аби її стрічка не стала для глядачів тригером травматичного досвіду. «Люди можуть навіть не знати, що в них десь всередині є спогад, пов’язаний з пологовою травмою», — говорить вона.
І мова тут не лише про жінок, які народили, але й про дітей, які народилися.
Цей травматичний спогад є й у самої Майї. Під час навчання на режисурі вона робила для бакалаврського проєкту короткий фільм ZUNA — про жінок, які хочуть народжувати вдома, тільки аби не потрапляти до лікарні. У процесі роботи вона, зокрема, говорила зі своєю матір’ю, і та вперше за 35 років розповіла, як акушерки намагалися пришвидшити її пологи.
Майя Мартіняк. Фото надано Docudays UA
«Мене з неї видавлювали ліктями. Це називається прийом Кристеллера. Він дуже небезпечний — як для матері, так і для дитини. Цю техніку навіть заборонив ВООЗ [у ВООЗ не рекомендують використовувати цей прийом], але її й досі застосовують у Словаччині. І в Україні теж: про це я дізналася під час поїздки. Потім нас із мамою розділили на 24 години. У нас не було першого контакту», — розповідає режисерка.
Історія матері відкрила Майї очі на власну проблему. Вона й раніше стикалася з наслідками пологової травми: психологічний тиск у звичайному житті та на роботі жінка відчувала на собі фізично, і не могла зрозуміти, звідки росте коріння цього відчуття. Та після розмови з матір’ю Майя все зрозуміла і відчула полегшення.
Збираючи матеріал для того самого фільму про домашні пологи, режисерка почула багато розповідей від жінок, які пережили насильство в пологових будинках. Спочатку вона не могла повірити, що комусь взагалі доводиться з таким стикатися, потім — що проблема настільки масштабна. Сьогодні Майя пригадує, що всередині неї тоді все кричало: цю проблему треба розв’язати, про неї неможливо мовчати! Так декілька років потому з’явилися «Невидимі» — дослідження теми, яку не бачить суспільство, історії жінок, до яких не ставляться як до людей лікарі та акушерки.
Порожня фігура без голови
Світловолоса жінка вносить у кімнату більше за неї полотно. На білому тлі абстрактні лінії: рожеві, тілесні, сині. В одному з кутів — червона пляма, наче кривавий слід від долоні. «Тут рана», — пояснює жінка. Її звати Стела, вона живе у Чехії. В розмові на камеру із Майєю Мартіняк вона каже, що після пологів почувалася наче порожня фігура без голови. Всередині не було жодних емоцій — лише порожнеча.
У процесі народження доньки Стелі робили епізіотомію. Це доволі поширена операція, коли породіллі роблять надрізи промежини та задньої стінки піхви, аби не допустити розривів у жінки і травмування голови в новонародженої дитини. Показанням для цього стають складні пологи, проте Майя пояснює, що операцію не завжди роблять із міркувань безпеки: «Невідомо, яка кількість жінок насправді потребувала таких заходів, а кому робили надрізи, бо це вже така звичка, рутина».
Кадр з фільму «Невидимі»
За її словами, офіційні дані свідчать про те, що в Словаччині епізіотомію раніше робили у 80% випадків, проте в останні роки цей показник знизився до 50%. Натомість у Данії, яку режисерка теж досліджує в «Невидимих», ця цифра в рази нижча — 1,4%. «Звісно, пологові будинки не можуть повністю відмовитися від епізіотомії, бо це може бути небезпечно, можуть бути розриви. Але дуже важливо, аби це перестали робити тільки для того, щоби прискорити народження», — каже вона.
Коли лікарка сказала, що буде різати, Стела закричала: «Я не хочу!» Її партнер Онджей теж кричав: «Ні, не треба! Ми проти!» У той момент, пригадує чоловік, він не розумів, що робити, бо хотів добра для Стели й одночасно вагався: що як лікарі мають рацію й операція вкрай потрібна? Онджей розмірковує: «Не знаю про інші країни, але у Чехії ми живемо в атмосфері постійного страху. З одного боку, народжувати вдома чи деінде незаконно. З іншого — ніхто не хоче йти назустріч жінкам. Це ніби нацистське розпорядження — єдиний можливий спосіб народити. Як на мене, це доволі тоталітарно».
В одній зі сцен фільму Майї Мартіняк практикуюча лікарка пояснює студентам, як робити епізіотомію — де надрізати, де зашивати. «Від того, наскільки вправно усе зашили, залежить доля шлюбу, — говорить вона. — Так навчали мене, а я тепер розповідаю вам». Та Стела говорить, що після пологів біль не вщухав цілий рік. Шов, який залишила по собі операція, відчувався наче відкрита рана. «Лише подумаю про секс — і все болить. Тому я відмовилася від сексу», — зізнається режисерці жінка.
Через кілька років після цієї розмови Майя, вже сидячі в редакції Заборони, розповідає, що пологова травма порушила стосунки Стели й Онджея.
«Коли ми знімали фільм, вони ще жили разом. Та за два роки розійшлися», — говорить Мартіняк.
У насильства обличчя системи
Вільне використання епізіотомії (її теж не рекомендують у ВООЗ) — лише один з багатьох проявів насильства, з яким доводиться стикатися жінкам у пологових будинках. Майя Мартіняк може говорити про них довго й повертається до цієї теми, навіть коли відповідає на інші питання.
Перераховуючи дії, які можуть призвести до пологової травми, Майя починає з «простого» — неуважності акушерок і грубих розмов із породіллею. «Для когось це може нічого не значити, а для інших стане травмою на все життя. Бо люди відчувають по-різному, — пояснює режисерка. Ми не знаємо, з якою історією жінка приходить народжувати, що вона пережила в дитинстві чи дорослою. Може, вона пережила сексуалізоване насильство або насильство в родині, у школі. Або вона просто тонка натура. Але персонал у пологовому може сприймати її як агресивну чи істеричну, хоча треба навпаки бути з такими людьми більш уважними й делікатними, щоби не зашкодити їм і не погіршити їхні психологічні проблеми».
Кадр з фільму «Невидимі»
Інша історія — прояв ієрархії з боку лікарів. У клініці в Данії, де Майя знімала частину фільму, персонал комунікував із породіллями обличчям до обличчя. Та під час знімання у Словаччині режисерка побачила, як лікар говорив із жінкою просто з пальцями у її вагіні. «Таку помилку я спостерігаю дуже часто. Але це нюанс, який дуже легко змінити. Це не потребує фінансів», — зауважує Майя.
Нашкодити може навіть обмеження пози, в якій жінка буде народжувати. За замовчуванням породіллі дозволяють бути лише на спині — лежачи чи напівлежачи. Але найбільш зручна для народження поза, говорить режисерка, — це та, в якій жінка почувається найкраще. Тут Майя раптово встає з місця та присідає навпочіпки.
«Коли жінка сидить чи стоїть, свою роль відіграє гравітація. Вона допомагає процесу. Тож коли жінка народжує дома, можна побачити, що частіше вона обирає позицію сидячи, або стоячи на одному коліні, — пояснює просто на собі режисерка. — Коли дитина народжується вдома, жінка в процесі пологів спонтанно хоче взяти голову дитини. І якщо дитину не витягують з вагіни, можна побачити, що вона сама перевертається і просто вислизає. Але це відбувається тільки у випадках, коли пологи проходять без ускладнень».
Майя перераховує далі: коли жінці не дають їсти чи пити в довготривалому процесі народження («це як піти в похід і не взяти з собою води»), коли прискорюють пологи, коли проколюють жовтковий мішок, коли дають ляпаса аби «заспокоїти», коли розділяють мати й дитину, коли не дають партнеру бути з жінкою під час пологів або вимагають за це гроші, коли вводять замалу дозу анестезії чи навіть зашивають наслідки тієї самої епізіотомії, не дочекавшись, поки подіє наркоз («жінки описують цей досвід як гірший за пологи»).
Для жінок наслідки такого поводження можуть бути зовсім різними. Серед найгірших варіантів — депресія, ПТСР, нічні кошмари, страх лікарень, складні стосунки з дитиною, партнером і навіть із самою собою, чи просто небажання мати більше дітей.
Насильство було завжди й будь-де, пояснює режисерка. І в країнах Вишеградської групи (Чехія, Словаччина, Польща та Угорщина), і в Україні й досі важить авторитет білого халата: як скаже доктор, так і має бути. Натомість жінка не має такої ваги у суспільстві: її слова не завжди беруться до уваги, тож і в пологовому будинку персонал бачить у ній людину, яка не має професійної освіти й не розуміє, що таке пологи.
Майя Мартіняк. Фото надане Docudays UA
В Україні Майя Мартіняк стала амбасадоркою кампанії «Разом — за безпечні пологи!», яку цьогоріч запровадила громадська організація «Докудейз». Вони наводять статистику за підсумками опитування понад 3 тисяч жінок: 11% зіштовхнулись із брутальним ставленням під час пологів, 23% пережили психологічний тиск з боку медичного персоналу. У Словаччині, за словами режисерки, такої статистики наразі немає. Зібрати дані, зокрема, заважає те, що кожна жінка відчуває момент насилля по-різному, і по-різному може про нього говорити. Так, інша героїня «Невидимих», Вероніка зі Словаччини, зрозуміла, що пережила насильство під час пологів, тільки коли народжувала другу дитину та змогла порівняти ці два досвіди.
Майя підкреслює: у насильства нема гендеру. Воно має обличчя системи, коли знання і компетенції стають інструментом влади і використовуються на шкоду людині. Причинами цього можуть бути й перевантаженість, що спричиняє фрустрацію в медиків, і відсутність простору, де вони могли б обговорювати те, що відбувається на роботі, і погані робочі умови, і знецінення їхньої праці. «Дуже складно очікувати від лікарів поваги до породіллі, якщо їх самих не поважають, — пояснює режисерка. — Зміна, що має відбутися, стосується не лише породіллі й дитини. Вона має торкнутися всього персоналу пологових будинків».
Ліки проти вигоряння
Документалістика стала для Майї Мартіняк ліками проти вигоряння. За першою освітою вона — промислова інженерка. Після вишу працювала в рекламних та івент-агенціях, а згодом почала роботу на телебаченні — спочатку не творчу. Та за 10 років Майя зрозуміла, що більше так не може. Сьогодні вона каже, що саме відсутність елементу творчості у щоденній роботі змусила її все кинути. Пів року вона не займалася нічим, та й взагалі не знала, що буде далі. Тоді подруга, яка до цього бачила Майю за роботою, порадила їй піти на режисерський. Мовляв, якщо та вправно допомагає режисерам на телебаченні покращити роботу, то й сама все зможе.
«Я за походженням із дуже простої родини: мама працювала в магазині, батько — на залізниці. У мене не було якогось родинного зв’язку з мистецтвом. Мені навіть на думку не спадало, що я могла б займатися такою роботою. Коли подруга мені це сказала, я подумала — чому би й ні», — каже Майя.
Спочатку думала про ігрове кіно, але був страх не впоратися. Тож Майя пішла вчитися документалістиці й залишилася задоволеною. Менша чисельність команди документалістів, за словами режисерки, дає змогу зберегти інтимність, побудувати глибший зв’язок із героями — особливо в історіях про пологи та материнство. Та і всередині малої знімальної групи стосунки завжди дружні. «Під час роботи над фільмами ми багато спілкуємося, тож є гарне порозуміння. Це і є та сама творчість, якої мені не вистачало. З того часу моя робота наповнена радістю», — усміхається Майя.
І хоча документальне кіно — не та сфера, де є багато грошей, режисерка вірить, що з часом це зміниться. Наразі вона поєднує творчу роботу з фрілансом на телебаченні, що приносить гроші. Крім того, у неї є власна продакшн-студія.
Кадр з фільму «Невидимі»
Жінок у словацькій режисурі сьогодні стає все більше. Майя називає цей процес природним — бо покращується позиція жінки в суспільстві, більше жінок потрапляють на керівні посади.
«Коли я навчалася на режисурі, там було дуже багато жінок. Хтось відійшов від професії, бо стали мамами, проте було чимало режисерок, які закінчили навчання з дуже гарними роботами, і наразі відоміші за чоловіків-режисерів. Якщо подивитися на телебачення, фільми там зазвичай роблять чоловіки. Та в ігровому кіно жінок сьогодні стає дедалі більше. Крім того, вони стають операторками та звукорежисерками», — зауважує Мартіняк.
Та думки про ігрове кіно Майя не відкидає. Каже, що років за 10-15 все ж зробить художній фільм.
«Про що він буде?» — запитую.
«Це будуть казки, — відповідає режисерка. — Для дітей. Я дуже люблю казки».
