Речі, які нам набриднуть.Чому українські дизайнерки перешивають секонд

Ресурси обмежені, клімат змінюється, споживання росте, а ринок звідусіль кричить «купи ще» — це одні з ключових причин, чому бути «еко» стає трендом. Коли йдеться про дбайливі до довкілля бренди одягу, вони часто теж прагнуть того, аби люди купували більше їхньої продукції. Відтак і споживання продовжує рости. Журналістка Заборони Альона Вишницька поговорила з українськими дизайнерками, які шиють одяг із перероблених тканин, і розпитала їх про екологічність, етичність та чесність модного бізнесу.

Перешивання як традиція

Ольга завжди шила. У дев’яності це було чи не єдиним способом мати притомний одяг: грошей особливо не було. А потім, розповідає її донька Анна, це просто стало звичкою. Мама регулярно знаходила якісь старі речі та перешивала — і виходило щось зовсім інше, оригінальне та нове. 

Шиття ніколи не було для мами роботою: вона шила для себе та своїх. Основним її заняттям була хореографія. Ольга була балериною, а потім стала вчити дітей танцювати — спершу в Донецьку, а з 2014 року у Костянтинівці, куди довелося виїхати з початком війни.

«Але мама продовжувала шити. Для неї перероблення речей завжди було чимось органічним. У Костянтинівці вона йшла на секонд, купувала великий одяг із натуральних матеріалів або постіль — і перешивала. Не тому, що в неї була якась екосвідомість. Просто на секонді можна було знайти класні за якістю дешеві тканини», — розповідає донька.

Час від часу щось надсилала доньці в Київ.

«Це були класні задизайновані речі, і одного разу два роки тому я ляпнула: «Ну мам, зший якусь кількість одягу — а я магазинчик зроблю». Я про це сказала й забула. Не дуже відповідально з мого боку», — розповідає Анна. 

Згадала, що коли приїхала до мами, та розклала перед нею цілу коробку одягу: сукні, штани, сорочки. Усі з натуральних матеріалів і всі перешиті з секонду. 

«Починався карантин. Я ходила навколо цієї коробки та розуміла, що мені треба щось із цим зробити. Але у всіх стрес, нікому немає діла до одягу. Я думала про концепцію — це все було з вторинних матеріалів та все вільне, оверсайзне», — каже Анна.

5 травня 2020 року народився бренд — магазин жіночого одягу «Ніде не тисне». Тільки бавовна й льон, тільки апсайклінг. Мама шиє — донька адмініструє.

Майстерня працює в режимі онлайн. Ольга щомісяця надсилає з Костянтинівки коробку з десятком речей, а Анна менеджерить сторінку у фейсбуці. Якщо люди хочуть приміряти, запрошує їх додому. 

«Я по собі бачу, що на мене тисне реклама. Я хочу купити якусь сумку, яка мені нафіг не треба. Ця залежність від споживання неприємна. І я знаю, як робиться більшість речей: люди працюють за копійки, на одні джинси йде купа літрів води й так далі. Я не хочу все це підтримувати. Зараз у мене таке правило: я купую лише те, що моя мама не може пошити. А речі від мами — я знаю, як їх створювали, з чого вони зроблені. І людина, яка їх шила, робила це з власного бажання», — розповідає Анна.

Люди, які купують одяг в «Ніде не тисне», каже Анна, часто купують саме ідею: їм приємно, що це вторинні натуральні матеріали, вони щонайменше бачать людину, яка створювала цю річ, і можуть собі візуалізувати ланцюжок, як ця річ до них потрапила. 

Розширювати виробництво не планують.

«Бо це в якомусь сенсі знову про споживання. Знову про те, що ти рвеш собі дупу і створюєш сотні речей або продаєш вироби за десятки тисяч гривень», — каже Анна. 

Спонтанність

 Речі з перероблених тканин — це переважно про неповторюваність. Якщо купити на секонді сорочку та перешити її, то другої такої може не вийти ніколи, бо матеріал для нової буде вже іншим.

«Люди бояться отримати те, чого не знають. У цьому велика заслуга мас-маркету: у брендів є ресурси на такий собі дохідливий маркетинг, який постійно спонукає тебе оновлювати гардероб, щоби бути схожим на якийсь еталон, й от, кажуть вони, у нас ти можеш купити ці уніфіковані речі, які зроблять тебе таким. Тому людині часто буває важко піти на експромт та експеримент», — розповідає дизайнерка Яся Хоменко.

Десять років тому Яся вперше почала працювати з переробленими матеріалами — бо, каже, апсайклінг завжди ускладнює завдання, а це найцікавіше.

«Я із дитинства одягалася на секонді, і для мене речі з секонду були зрозумілим патерном. Тобто я розуміла, що мені легше розпороти річ і з неї пошити щось нове, ніж купити шматок тканини і з цього шматка фантазувати», — каже дизайнерка.

Її називають однією з ключових апсайкл-дизайнерок в українській моді, але сама Яся це активно заперечує. Каже: речей із перероблених матеріалів у неї загалом не більше десяти відсотків, і це переважно сорочки. Решта — ні.

«І навіть ці десять відсотків я не можу проговорювати відкрито. Для покупця це моветон — речі, створені з ужитого одягу, який уже майже неліквідний. Я створила технологію жатих сорочок спеціально для того, щоби речі з дірками, затертостями і плямами могли знаходити утилізацію. Для мене це цікаво. Одна справа знайти на секонді стокові речі чи майже нові сорочки, а інша — вибрати такі, які можна реінкарнувати», — пояснює Яся.

Тренд

Попри те, що апсайклінг стає популярним, саме через вторинні матеріали речі важко продати. Деякі ритейлери навіть відмовляються від співпраці, коли дізнаються про сировину, хоча можуть водночас сповідувати ідеї екологічного споживання.

«Ми їздили в Париж показувати наші сорочки. Це все рандомна технологія, бо шматки тканини різні. Тому жодна сорочка не повторюється. Ми можемо зробити хоч двісті таких, але всі вони будуть трохи різні. Тоді нам відповіли, що ні, хочемо однакові. Мовляв, ми раді, що ви апсайкл і састейнебл, але зробіть нам однакові. Ми купили тканину і зшили їм сорочки один в один. Я розумію, що так воно і працює: ти робиш для візуалки 5 апсайкл-речей, а потім продаєш усім однакові футболки, пошиті в тій же Бангладеш. Тоді я зрозуміла, що не хочу бігти й не хочу бути в цій системі, бо це якесь дике лицемірство», — каже Яся.

Дизайнерка впевнена, що навіть етично спрямоване, але точкове виробництво одягу не може зупинити кліматичну кризу.

«Зміни треба впроваджувати на глобальному рівні. Єдина річ, яка може змінити суспільство — це свідоме формування гардеробу. А це не вигідно нікому — навіть апсайкл-брендам. Це взагалі суперечить закону капіталізму, в якому ми живемо», — додає дизайнерка.

Зараз вона з командою працює над концепцією своєрідної гри, де людина зможе сама оновлювати власний гардероб. Ті речі, які хотіла раніше викинути, можна буде оновити, адаптувати та зробити іншими, не купуючи нового. Зокрема, Яся планує продавати набори для принтів, які можна комбінувати на власний розсуд.

Набридло

Головна проблема не в тому, що речі псуються. Судячи з того, чим заповнені секонди, дуже багато речей людям просто набридають, каже дизайнерка: «Я теж втомлююсь від речі за один сезон, навіть якщо це базова річ. І цей період скорочується: якщо раніше річ набридала за три місяці, то тепер може за місяць, тиждень», — пояснює Яся Хоменко.

Зараз вона хоче стати чимось на кшталт Діснейленду, але у світі моди: «В Діснейленді теж продається одяг, футболки з Мікі Маусом та інше — але це не головне, за чим прийшли люди. Вони хочуть отримати емоції. Так і я хочу зробити інноваційні розваги для людей, щоби вони почали бачити в старих речах не сміття, а полотно для нового. Хочу дати людям можливість експериментувати».

Апсайклінг для Ясі завжди був методом. Вона наголошує, що ніколи не називала це екологічністю та етичністю. Дизайнерка переконана, що бізнес за замовчуванням не може бути стовідсотково етичним, бо пов’язаний із грошима. 

За словами дизайнерки, людина просто має вийти із серйозності споживання: «Я щодня дивлюсь у дзеркало й думаю, що маю докупити ще три засоби для зволоження шкіри, піти до косметолога й заплатити йому десять тисяч, і тоді виглядатиму краще. І я дійсно йду, плачу — але нічого не міняється. І тоді я думаю, що треба піти до іншого косметолога, а не що сама система — гімно. Ми будемо витрачати всі гроші світу на косметологію чи шмотки, бо людина — така істота, яка вірить, що іншого шляху немає. Потрібно оцю важливість себе і всього цього — величезну енергію та ресурс — переспрямувати в інше русло».

Важливо пам’ятати, що апсайклінг не значить автоматично, що одяг етичний та менш шкідливий для довкілля, наголошує вона.

«Яка різниця: купити 20 нових сорочок чи 20 апсайкл-сорочок? Це однаково множення одягу, — каже Яся. — І навіть коли я вибираю класну сорочку на секонді та перешиваю її, це теж означає, що цю сорочку могла купити інша людина й роками носити на роботу. Тому я не вірю у святість ідеї. Ми не рятуємо планету».