«Мені подобався мій стан під наркотиками». Редакторка Заборони провела тиждень з пацієнтами реабілітаційного центру

Випускова редакторка Заборони Катерина Гладка тиждень жила в реабілітаційному центрі «Назарет», спостерігаючи, як жінки повертаються з наркотичного пекла до нового життя. Ось її репортаж. 

Реабілітація посеред колишньої ракетної бази

Довга смуга лісу зі щільними деревами наче одразу готує до попадання в інший світ. Це світ людей, які шукають зцілення і вчаться жити наново. Асфальтна дорога веде крізь просіку до головного входу — великих воріт, де охоронець розпитує, хто я і до кого йду. Він за звичкою мав би перевірити мою сумку — чи нема там наркотичних речовин або алкоголю. Це рутинна для нього процедура: далі, за цими воротами, перебувають узалежнені. Моє прибуття було узгоджено заздалегідь, тому він вірить на слово. Мені вкажуть на адміністративну частину — саме там вирішують, в якій кімнаті я житиму тиждень.

У 1950-х роках в околицях Дрогобича на цьому місці дислокувалася військова база, яка діяла до 1980-х. З того часу база обросла легендами про експерименти над людьми та розміщені тут ядерні відходи. Але це не все: тепер місцеві пліткують про закриту спільноту «Назарету». Це центр з реабілітації, і, кажучи чесно, його співробітники нічого не приховують, але піклуються про конфіденційність, пов’язану виключно з тими людьми, які тут лікуються.

З 2004 року за ініціативи отця Ігоря Козанкевича на місці бази заснували центр для лікування залежностей «Назарет». Наразі він є складовою структури міжнародної організації «Карітас» та її представництва в Україні. На території комплексу діють 5 корпусів. Коли проходиш головні ворота, спочатку здається, що ти у таборі для дорослих — старі дерева, корпуси, трапезна, майданчики, поле для футболу, затишні місця для відпочинку та навіть своя церква. Але тут перебувають люди, які опинялися на межі між життям і смертю.

Мене поселяють в одному з чоловічих корпусів. На подвір’ї чатують два великих пси, чекають на свою порцію їжі й не надто привітно реагують на чужинців. Приміщення корпусу має кілька поверхів, з головного входу одразу потрапляєш до їдальні. Там вже кипить робота: кілька хлопців ліплять вареники. Кожна зміна закріплена за кимось з узалежнених. Зі мною хором вітаються й уважно спостерігають, куди поселиться «новоприбула».

Комплексний підхід до зцілення залежних

Програма реабілітації від нарко-, алко- та ігрової залежності, яку пропонує «Назарет», поєднує різні методики: терапевтичну спільноту, індивідуальну терапію, духовний супровід, елементи програми «12 кроків», групи з відмови від паління і навчання активного та тверезого відпочинку.

«Взагалі програма Дванадцяти Кроків духовна, а не релігійна. Ми не змушуємо людей молитися, але вони знаходять Бога так, як вони його розуміють. Наприклад, раніше Бог для них був страшним далеким дідом, а тепер вони розуміють його по-іншому», — розповідає психологиня та консультантка з питань узалежнених Мар’яна Нискогуз.

Зі слів Мар’яни, до центру рідко коли приходять самі пацієнти — переважно їх приводять родичі або соціальні служби. Один з таких випадків став для «Назарету» стимулом відкрити жіночу програму — першу в Україні реабілітацію виключно для жінок. «Колись була спроба відкрити й жіночу частину, але це не дуже схвалювалося, бо пацієнтки могли мати стосунки з чоловіками та не проходити реабілітацію, тож ідею відкинули, — розповідає Мар’яна. — Але одного разу соціальні служби сказали, що є жінка з 3 дітьми, і так вийшло, що вона вже приїхала». Потім в центр прибула ще одна жінка, хоча там не було відповідної інфраструктури та умов — тоді «Назарет» ризикнув і зробив новий корпус, і так виникла програма жіночої реабілітації.

Як пояснює психологиня, жіноче лікування залежностей переважно триває довше — найчастіше викликано зруйнованими стосунками з дітьми та більшою емоційною включеністю пацієнток в залежність. Зараз в «Назареті» живуть і лікуються 14 жінок і 6 дітей.

Ангел Лариса

На поверсі, де я житиму, мене зустрічає Лариса, рудоволоса жінка з яскравими очима та магнетичною усмішкою. «Добрий день, я Лариса, — вітається вона. — Буду вашим ангелом». Одразу після цього, ніби вона ще й мій менеджер з безпекових питань, вона попереджає, щоб я не залишала особисті речі в номері, завжди закривала двері та пильнувала гаманець і телефон. Я маю ставитися до цього з розумінням: багато пацієнтів на перших етапах лікування шукають телефони чи гроші.

Ангелами в «Назареті» називають супровідників — переважно це випускники або без п’яти хвилин колишні пацієнти, — які допомагають новачкам. Лариса Сліпченко — колишня узалежнена, хоча, як кажуть працівники, це скоріше людина в ремісії. Вона пройшла програму двічі та після випуску з центру залишилась там як волонтерка, а згодом — як повноцінна працівниця. Її талант — це готування. Жінка робить торти, тістечка, натуральні джеми та працює на невеличкій пасіці, має своє господарство.

Лариса живе на першому поверсі, з нею поруч здебільшого родини. Кожна деталь в її номері обжита, наповнена її енергією: ікони біля ліжка, окрема шафка з книгами, свічки, килимки та квіти, а ще кішка.

«Я не вживаю алкоголю 2 роки і 7 місяців», — гордо говорить вона мені.

«Кожен день після роботи казала — ще один викреслений день життя»

Лариса стикнулася з алкогольною залежністю, коли поїхала до Чехії з рідного Ходорова. 1995 рік, більшість шукали заробітку. «В Чехії я пробула 20 років, там познайомилася з чоловіком. Як тільки туди приїхала, то працювала на чорній роботі, — каже вона. — Мила унітази і плакала, бо почувалася приниженою. Всі мої відмінні оцінки, гарне навчання в університеті були непотрібні. А потім стали проявлятися проблеми з чоловіком — ми не знаходили порозуміння. Починала я з хорошого вина. Літр, два літри, а далі мене вже не вставляло і я пила горілку».

Згодом вона працювала як мала підприємиця в Чехії, займаючись клінінгом. Але алкоголь та проблеми з чоловіком не закінчувалися, і вона повернулася до Ходорова. «Я працювала на виробництві, сільськогосподарська сфера. Там пили всі, бо просто неможливо витримувати такий режим. Це важка фізична праця — тягаєш мішки з зерном, працюєш здебільшого без вихідних. Я приходила додому після чергової зміни і казала: ще один викреслений день життя. В Україні я розуміла, що без алкоголю не можу. В мене була одна думка — де його дістати. Сестра дуже переймалася за мене. В той самий час у неї знайшли рак, потрібні були кошти на лікування — і я пила ще більше».

«Я дзвонила друзям і казала, що не знаю, хто я і де я є»

Ранок починається зі сніданку на першому поверсі, де збираються усі, хто живе в корпусі. Раціон складається з молочної каші, хліба з маслом, солодкого чаю (ніби справді в дитячому таборі), сиру та яєць. Далі за розкладом жіноча ранкова сесія. Аби потрапити на неї, треба пройти в іншу частину комплексу, до жіночого корпусу. 

Велика кімната з диванами, книжковими полицями, столами, іграшками та панорамними вікнами. В ній відбуваються всі терапевтичні сесії, спільні заходи та святкування. Дівчата та жінки — від 19 до 60 років — сідають у коло та діляться зізнаннями: що відчувають, чи були чесними під час минулих зустрічей, і якщо ні, то в чому не були. Щоденники — важлива складова програми. Кожна жінка пише кілька нотаток, починаючи від зауважень до себе і закінчуючи хронологією змін: в поведінці, емоціях, взаєминах протягом програми.

Марина (ім’я змінене в цілях конфіденційності) — наймолодша учасниця в групі. Вона говорить з трохи діаспорянським акцентом. Їй 19 років, з 5 років вона живе з батьками в Іспанії. До центру її привів дядько зі згоди батьків. «В 14 років я почала курити, потім перейшла на “план”, — каже вона. — Згодом моя залежність прогресувала — я вживала алкоголь та екстазі. Я тут, бо все це вилилось у серйозні наслідки — я мала панічні атаки, провали в пам’яті, я дзвонила друзям і не розуміла, хто я і де я. Хтось викликав швидку, я опинилась у лікарні». 

Спочатку всі, хто прибуває в «Назарет», потрапляють на огляд до лікаря, складають тест на ступінь залежності, а потім пацієнту призначається особистий психолог, який супроводжує його протягом всього лікування. Як розповідає мені Нискогуз після сесії, програма має 4 етапи. Перший етап — заперечення: пацієнти не розуміють, чому вони тут. Працівники не вдаються до глибоких психологічних теорій. Тут все просто: пацієнти проходять через інтоксикацію. На цій стадії їм не дозволяється мати телефон та гроші.

Занепад залежної людини відбувається в кількох сферах: біохімічна, фізіологічна, психологічна і соціальна. Біохімічна сфера зачіпляє мозок — порушується центр контролю та задоволення. Фізіологічно після інтоксикації проявляються болі — такі сильні, що пацієнтам здається, що раніше, під час передозування речовинами, їм було набагато краще. Але анестезії тепер немає.

На другому етапі залежні вчаться, як це називають співробітники, «бути в сухості», розуміти, чому тут перебувають. За ними закріплюється робота: прибирання, готування їжі, контроль виконання завдань чи написання щоденників. На третьому етапі узалежнений стає більш самостійним — він має право користуватись телефоном і навіть виїжджати в місто. Останній етап — це підготовка до випуску. Людина шукає, де буде надалі жити, де працюватиме, як дотримуватиметься рамок поведінки, шукає спонсора, а може планувати подальшу участь у житті центру.

«Мені подобався мій стан під наркотиками»

Щодня учасниці збираються на вечірню групу. Там узалежнені діляться зауваженнями до себе, а всі присутні пропонують санкції та голосують за них. Серед пропонованих заходів може бути написання есею на тему, яку порушила людина. Вкрала щось — пишеш про шкідливість крадіжки. 

Олі (ім’я змінене) 44 роки, вона тендітна невисока жінка з білявим волоссям та чіпким поглядом. В ній відчувалася чутливість і водночас сила, надламана вживанням метадону. Вона приїхала з Одеси. Весь тиждень жінка приходила на групу в кардинально різних станах: то геть розбита, то усміхнена та жартівлива. «В центр мене привів чоловік, він такий самий наркозалежний, як і я, — розповідає вона. — Він вилікувався, і через це в нас почалися скандали, бо я не хотіла йти від цього. Мені подобався мій стан під наркотиками».

На сесії одна з учасниць висловлює зауваження до Олі. Остання різко змінює настрій, підвищує голос, сперечається, а потім кидає зошит на диван і покидає спільну кімнату. На мить група замовкає. Консультантка спостерігає за реакцією. «Може, хтось піде за нею?» — пропонує одна зі старших учасниць групи. І зрештою йде сама. За 10 хвилин обидві повертаються. Видно, що Оля плакала.

На момент мого відвідування одеситка була в центрі менш як місяць. Вона перебуває на першому етапі лікування. В її випадку інтоксикація ще триває, і, ймовірно, триватиме довше через важкість наркотику. Дізнавшись, що я з Києва, Ольга підходить до мене після сесії. «А можна я тебе обійму? Відчуваю якесь таке тепло від тебе», — каже вона. Ми обіймаємось, і я відчуваю, що боюся щось пошкодити в цьому тонкому тілі, виснаженому наркотиком. 

Дорога в місто

За тиждень перебування в центрі прив’язуєшся до дівчат. А Лариса ще й балувала своїми десертами ледь не щодня. З тиші, лісу та простору зцілення виходиш на зупинку. Довкола поле, і, здається, цивілізація далеко. Та з-за пагорба вигулькує жовта маршрутка. Дорога з «Назарету» до Дрогобича займає близько 20 хвилин, але тут встигають обговорити всі новини. Вільне місце є лише біля водія. 

«А ви з отого центру їдете? “Назарет”?» — запитує мене водій.

«Саме так», — відповідаю я.

«А розкажіть, що там вони взагалі роблять?» — зі змовницькою посмішкою продовжує він. 

«Експерименти над людьми там не проводять».