«Сонце, де ми нужні? Я краще у своєму [підвалі] залишуся». Репортаж Заборони з Лимана, де мешканці півтора року живуть під землею

Лиман розташований за 15 кілометрів від лінії фронту. Місто пережило чотири місяці окупації та було звільнене в жовтні 2022 року. Його регулярно обстрілюють ракетами й снарядами. Натомість тут лишаються цивільні — їх у Лимані близько 5 тисяч. Багато з них оселилися в підвалах ще півтора року тому. Журналістка Заборони Поліна Вернигор побувала в місті й розповідає, як голуби заполонили напівзруйновані квартири, а місцеві поселилися під землею.

І знову привіт, Лиман

Уперше я побувала в Лимані в середині жовтня 2022 року — за кілька тижнів після звільнення від російської окупації. Ми їхали туди з Харкова через повністю знищені села, в яких, здавалося, вже не лишилося людей, бо майже кожна хата там була або повністю, або наполовину зруйнована. Після масових обстрілів і боїв за місто дороги всіяли уламки снарядів та будівель, вулицями бродили худі собаки з переляканими очима, а в повітрі відчувався запах гару. 

Щоправда, цей запах не міг конкурувати зі смородом від ексгумації вбитих і загиблих за чотири місяці окупації. Тоді зі щонайменше 25 місць стихійних поховань дістали тіла 146 українців і українок — закатованих росіянами українських військових, убитих снарядами та кулями місцевих, серед яких щонайменше пʼятеро дітей.

У жовтні минулого року записати історії місцевих про окупацію нам не вдалося. Кілька чоловіків із черги по соцвиплати агресивно відреагували на мої звернення українською мовою та погрожували побити оператора, якщо ми не заберемося геть.

Проте поїхати з міста того дня ми так і не змогли. Мости через Сіверський Донець, що вели до Краматорська, були підірвані, понтонну переправу побудувати ще не встигли, машини з одного берега на інший перевозив пором, який працював рівно до 18-ї години — ми не очікували черги на переправу, тож не встигли й ночували в машині.

 

У серпні 2023-го ми прямуємо в Лиман із Краматорська. Тепер через річку можна перебратися понтоном. Здається, по дорозі нічого не змінилося: на узбіччях трапляються уламки підбитої техніки та спалені автівки, вздовж залізничних колій звисають обірвані дроти, а під колесами рипить викатаний важкою технікою асфальт.

На вʼїзді бачимо приватний сектор. За 10 місяців після звільнення мешканці багатьох будинків тут встигли залатати дірки від снарядів у стінах і дахах, а також позабивати вікна. Чого не скажеш про іншу частину міста. 

На одному з перехресть ми заходимо в тутешній продуктовий магазин «Апетит». Цінників тут ніде немає. Місцеві кажуть, що це спеціальний прийом, щоби продавати військовим продукти втридорога. Я купляю морозиво за 36 гривень — певно, побачили напис PRESS на моїй сумці та вирішили не задирати ціну про всяк випадок. Термінал є, але не працює. Продавчиня пропонує скинути гроші на картку, номер якої надруковано на листочку, що висить на прилавку.

Життя серед руїн

Щонайменше 85% житлового фонду Лимана пошкоджено, знищено більшу частину інфраструктури. В деяких багатоповерхівках тепер ніхто не живе, а деінде мешканців залишилося по кілька осіб на будинок. Серед моторошної тиші у дворах безлюдних висоток час від часу чується гуркіт. Уява малює привидів убитих ракетами мешканців, фантоми яких не покинули власних домівок як за життя, так і після смерті. Однак, якщо прислухатися, джерело звуків — це птахи, які оселилися в покинутих помешканнях із вибитими вікнами. Лиманські голуби — найзаможніші у світі птахи, у них тепер є свої квартири.

Біля однієї з пʼятиповерхівок на вулиці Матросова зустрічаємо 69-річну Валентину Перекрестову з двома онуками. Вона — квартальна: так у Лимані називають людину, яка представляє громаду певного кварталу міста. До обовʼязків Валентини входить комунікація з волонтерами й місцевою владою, розподіл гуманітарки серед мешканців і поширення важливих новин.

Сьогодні Валентина наводить лад на своєму подвірʼї: жінка ламає та зносить докупи гілки, які посипалися після кількох прильотів, а 14-річні Соня та Федя підмітають біля підʼїзду. Вікон у квартирі Валентини немає, тому зимувати, ймовірно, доведеться в підвалі з буржуйкою. Гора гілок, яка назбиралася біля будинку, слугуватиме запасом дров. 

«Нам видали тарпаулін, щоб забити вікна. Поки що нічого, від дощу рятує. А от на зиму, мабуть, буде холодно. Ми написали заяву на дрова, але ще не привезли, тому хоч якийсь запас буде», — пояснює Валентина.

Друге народження Феді

13 лютого надворі сніжило. Валентина із сусідками готувала їжу в підвалі, а Федя піднявся нагору у квартиру — ловити інтернет.

«У мене була перерва між уроками, я сів попити чаю. Тої миті за вікном на парашуті прилетів снаряд і розірвався в повітрі. Я почув, як вивалилася віконна рама, вибіг у підʼїзд. Тоді зрозумів, що позаду щось не так. Приклав руку до потилиці, глянув — уся долоня в крові», — згадує Федір.

На поміч одразу приїхали солдати. Вони надали Феді першу допомогу, а потім повезли до лікарні, де йому зашили рану. Як сказали лікарі, хлопцю дуже пощастило, що уламки скла не пройшли в череп. 

«Думаю, його врятувала товста штора, яка утримала багато вибитого скла. Так би йому дісталося більше. Лікар, який зашивав рану, сказав потім, що можемо святкувати другий день народження», — розповідає Валентина.

Федя та Соня — двоюрідні брат і сестра. Мати Феді живе разом з ними, сьогодні вона на роботі. Її сестру, маму Соні, поранило в шию та груди за два дні до окупації Лимана, коли в подвірʼя прилетів снаряд. Жінку вивезли в Дніпро на лікування, вона досі проходить реабілітацію. Через місяць після цього батько дівчини помер у підвалі від інсульту. Софія переїхала до бабусі.  

Федя зазначає, що нині обстрілів стало куди менше, ніж іще кілька місяців тому. Хоча, каже Валентина, сьогодні вранці чули якийсь вибух неподалік. Попри те, що вода й світло у квартирі є, сімейство намагається не затримуватися там і більшість часу проводити або на вулиці, або в підвалі. 

«У квартиру заскочити, взяти щось необхідне — і назад. Страшно. Четвертий поверх — далеко летіти, якщо щось станеться. Та і взагалі невідомо, чи встигнеш вискочити. Воно ж у будь-який момент може прилетіти», — говорить пенсіонерка.

І буде музика

Сімʼї Валентини пропонували переїхати до іншої частини міста, в покинутий приватний будинок. Але жінка зізнається, що душа її тут, на вулиці Матросова. Тут усі друзі та знайомі, а звідти пішки ніяк не сюди дійти — далеко. Сусіди залишили на Валентину ключі від своїх квартир. Якщо поїде, каже квартальна, підведе людей. 

«Ми вже дуже звикли, організували життя і в таких умовах. Із сіл приїжджають фермери, привозять молоко на продаж. Коли молоко скисає, я збираю вершки — Федя тішиться: буде сметана. Якось живемо, гріх скаржитися», — каже Валентина й кличе Федю показати гостям з Києва свої таланти.

Федір зникає за дверима підʼїзду та за кілька хвилин виходить із баяном напереваги. Хлопець сідає на лавочку під будинком і починає грати. Спочатку коронний номер — гімн України. Його Федір сам підібрав на інструменті та відрепетирував. Знайома мелодія відбивається луною в напівзакритому висотками подвірʼї, від побитих уламками стін, та злітає в небо. Концерт продовжується композицією «Ніч яка місячна», далі лунає якийсь старий вальс.

Коли почалася повномасштабна війна, уроки музики припинилися. Після деокупації, коли в Лимані зʼявився інтернет, Федя почав займатися зі своєю вчителькою онлайн. 

Вибух, який поранив Федю, забрав у нього і баян — уламки та вибухова хвиля зробили інструмент непридатним до ремонту. Тоді викладачка музики знайшла чоловіка, який погодився дати на якийсь час свій старий баян. Тепер хлопець мріє про власний інструмент.

Своя місцинка

Валентина телефоном повідомила жінку, що приїхали журналісти з Києва, хочуть на екскурсію підвалом. Отож, коли підходимо до напівзруйнованої чотириповерхівки, нас зустрічає приємна жінка зі світлим, зібраним у пучок волоссям, одягнена в лосини з накладними кишенями та приталену трикотажну футболку. Це Любов Суржан, їй 67 років.

Любов — одна з трьох мешканок будинку. Снаряд прилетів прямісінько в її квартиру на останньому поверсі, тому вона вимушена жити в підвалі. Щойно спускаємося під землю, дихати стає важко — тут дуже спекотно, волого й немає свіжого повітря. В загальному приміщенні жінки готують їжу на електроплитці. У сусідній кімнаті — склад і полиця для шиншили Міші. Клітка з Мішею завішана ковдрою.

Вузенький коридор веде до кімнати, в якій живе сама Любов. Щоправда, назвати це кімнатою дуже важко. У приміщенні розміром приблизно два на два метри стоїть ліжко. Довго перебувати в цій кімнаті кільком людям дуже важко: повітря закінчується, на скронях виступає гарячий піт. Любов живе так півтора року.

Сусідка Любові Ніна — єдина з трьох мешканок будинку, квартира якої вціліла. Вікна в її «хоромах» забиті дошками, а на стінах видно вмʼятини від уламків снарядів. Але є вода і світло — сюди жінки ходять митися.

«Ми вже звикли до своєї місцинки. Ми разом — весь наш квартал, де кожен знає одне одного, можна до когось звернутися, якщо що. Я у своєму житті була і в Дніпрі, і місяць в Італії — ніде ми нікому не потрібні, так само як і у вашому Києві. Як тільки дізнаються, що ми з Донбасу, навіть балакати не хочуть. Тож я знаю, яке до нас ставлення, дівчинко. Я оце тут краще у своєму [підвалі] залишуся», — відповідає жінка на моє вже традиційне для інтервʼю у прифронтових містах запитання «чому не виїжджаєте?».

Жінкам привозять чимало гуманітарки. Її, каже Ніна, накопичилося вже стільки, що зайве вони відправляють більш нужденним — наприклад, у Полтавську область, «бо там маленькі зарплати». Ніна помічає моє здивування й додає: «У мене моль жере, а люди будуть голодати? Хай інші їдять. Ми ділимося».

Усе згоріло

25 травня 2022 року вулицю, на якій розташований будинок Любові, обстріляли мінами. Одна з них влучила у квартиру жінки. Наступного дня Лиман опинився під повною окупацією. Росіяни продовжували стріляти запалювальними снарядами по цивільних будинках. Один із них залетів на третій поверх, почалася пожежа. 

Під час обстрілів мешканці були в підвалі — це їх і врятувало. Проте всі речі, що були у квартирі Любові, згоріли. Їй навіть довелося просити у волонтерів змінну спідню білизну — не залишилося нічого. 

Підіймаємося на четвертий поверх. Починаючи з третього, сходи закидані уламками стін та стелі, видно сліди пожежі. Між прольотами стоять відра й тазики — туди стікає дощова вода, яка потрапляє в підʼїзд через пробитий наскрізь дах. На останньому поверсі чотири квартири — по дві на кожен бік. Усі двері вибиті й понівечені. Щоб забратися у квартиру Любові, потрібно перелізти через гору цегли та штукатурки.

Усередині — самісінькі руїни. Від квартири лишилися стіни, і то напівзруйновані. Підлоги не видно через шар скла й уламків. Біля великої діри, де колись були вікна, стоїть згоріла газова плита, поруч — обгорілий холодильник. У кутку поряд стоять баняки. Тут була кухня.

На очах у жінки виступають сльози: вона любила цю квартиру. Іноді, каже Любов, досі здається, що це все — лише поганий сон, вона от-от прокинеться у своєму ліжку, піде на кухню заварювати каву та вмоститься біля підвіконня з виглядом на ліс почитати книжку.

У цій квартирі було три кімнати й окремий санвузол. В одній з кімнат була велика бібліотека — понад 200 книжок. Любов збирала їх усе життя, а тепер вимушена просити в сусідів, які виїхали, почитати романи, що залишилися у вцілілих квартирах.

«Сонце, де ми нужні? Ладно, якби я була така молоденька, як ти, то, може б, на роботу пішла. А я на пенсії, кому така потрібна? За квартиру заплати, поїсти купи. Ну живемо тут. Дають гуманітарку? Дають. Що пенсію отримали й купимо-докупимо, чого немає», — пояснює вона.

Боротьба проти води й ЖЕКу

Любов Павлюченко — старша за будинком, що розташований на провулку Привокзальному. Її квартира вціліла, але снарядами сильно пошкоджений дах. Відтак квартиру її сусідів на четвертому поверсі регулярно заливає. Вода тече сходами вниз, стікає по стінах аж до першого поверху, де і живе Любов.

«І в ЖЕК, і у виконком, і куди ми тільки не писали. Постійно годують обіцянками, що нам перекриють дах — тимчасово, але хоч щось. От нещодавно сказали, щоб приїжджали по матеріали — у сусіда машина, він поїхав. Однак там йому раптом сказали, що заяву на матеріали мають писати хазяї тої квартири. А вони ж поїхали. У них розбило квартиру — де їм жити?» — з порога починає свою розповідь жінка.

За її словами, їхній будинок ніби й стоїть на обліку, але руки в комунальників до ремонту даху досі не доходять, хоча в сусідньому будинку аналогічну проблему вирішили.  

Дах посікло уламками ракети навесні 2022 року. Від вибухової хвилі посипалися вікна. Сходи в підʼїзді майже повністю заставлені відрами, тазиками, банками та каструлями. Нещодавно кілька днів дощило — Любов не встигала виносити надвір усі ці посудини, щоб вилити. 

У квартирі на останньому поверсі жила пара лікарів старшого віку, їхня донька та дворічний онук. Восени сімʼя не витримала холоду від вибитих шибок і поїхала в безпечніший регіон. 

Тепер усередині повний хаос: зі стелі попадала штукатурка, обвалилися шматки плит, зі стін звисають шпалери, що відклеїлися від сирості. Усюди чорні плями плісняви та грибку. Підлога заставлена посудинами різного розміру.

«Ну дивіться, куди їм сюди їхати? В ЖЕКу ніби не розуміють, що людині банально нема де ночувати, щоб приїжджати й ходити писати заяви, а потім усе це лагодити. У хазяйки чоловік з інвалідністю, донька та онук — ну як вона їх покине?» — каже Любов. 

Жінка регулярно тягає воду з верхніх поверхів, так її квартиру вдається врятувати від потопу. Загальна сирість усередині будинку все ж дає про себе знати: Любов уже виводила грибок зі стелі, а одна з планок, що оздоблюють стіну, відмокла та почала відпадати. 

Цілих вікон у квартирі Любові, як і в помешканнях більшості лиманців, не лишилося. Проте після вибухів жінка з допомогою сусідів назад вставляє пластикову раму, а замість скла — ДСП. «У людей, — каже вона, — буває і гірше».