«Серед номінантів Букерівської премії забагато жінок, темношкірих чи квірів». А нам норм! Редактори Заборони розповідають, чому вони люблять романи премії

1 серпня журі літературної Букерівської премії оголосило лонг-лист претендентів. Редактори Заборони Марія Педоренко та Даниил Леховіцер, для яких букерівські романи дуже часто складають читацьку програму на рік, розповідають, за що неоконсерватори критикують премію — і захищають нехитру думку: те, що серед номінантів все більше жінок, представників ЛГБТ-спільноти чи темношкірих авторів, тільки урізноманітнить літературну карту світу. 

Критика Букерівської премії — така ж щорічна (і вже буденна) подія, як Різдво чи Formula-1. Букер ніколи не був суто книжковою премію, що оцінювала б тільки літературні якості роману, а, скоріше, виступав флюгером настроїв чи машиною передбачень — панель журі премії настільки вдало зонує сучасні тренди, що по романах 2017 року можна було передбачити, чи дійсно Британія вийде з ЄС. 

В різні роки премія набувала різних політичних забарвлень. Критика зліва: у 2000-х Букер сварили за ізоляціонізм та елітизм — премію могли виграти тільки англомовні автори з Британії, Ірландії та колишніх колоній і домініонів. Критика справа: у другій половині 2010-х Букеру вже прилітало за надто широко розпростерті обійми — у 2014 році брати участь дозволили американцям; водночас журі намагалося відповідати сучасним трендам: постколоніалізму, ЛГБТК+, поколінню мілленіалів та феміністичній літературі. 

Найрадикальніші критики Букера кажуть, що є рецепт, як гарантовано отримати премію: зробити героя представником ЛГБТК-спільноти, вбити його близьких у війни чи геноциді, нагородити його травмою, а в сам текст додати вкраплення роздумів про покоління, гендер, расизм, фемінізм. Особисто ми не бачимо в подібній літературі нічого поганого, і були б не проти, щоби все це було в Букері. Однак подібний розклад сил не завжди був притаманний премії.

Постколоніалізм

Щороку нова панель журі любить наголошувати: якщо Букер і вміє щось робити, то це приголомшувати. Ймовірно, типовий англомовний бібліофіл з цим не погодився б ще декілька років тому: певний час у лонг- і шорт-листах премії опинялися давно знайомі прізвища авторів, в яких регалій більше, ніж крихт солі у сільниці: Джуліан Барнс, Салман Рушді, Гіларі Ментел чи Антонія Баєтт — письменники, чиї романи майже завжди складають в пірамідки в книжкових крамницях. Те саме стосується й американських авторів, з яких у букерівський список, скоріш за все, потрапить уже відомий письменник, якого представляє велике видавництво. 

В якийсь момент Букер став звертати увагу на так звану глобальну літературу — по суті, на нову географію. До списку почали потрапляти, наприклад, шріланкійці, нігерійці, малазійці та пакистанці, які пишуть англійською. Хоча все одно галасу від неоконсерваторів більше, ніж присутності авторів з цих країн у зазначених списках. Букер залишається спонсорованою премією, і тому серед відібраних романів, як правило, опиняються тексти великих видавництв на кшталт Faber & Faber та Penguin Random House — за нашими приблизними підрахунками, серед номінантів лише 35% представляють незалежні видання. Все це, знову ж таки, не дуже допомагає диверсифікації — як з економічної, так і з етнічної точки зору. Умовному автору з Барбадосу буде важче презентувати себе на великому книжковому ринку, аніж ірландцю.

Найчастіше Букер дотримується золотої середини — підігрує шотландцям та ірландцям, які давно думають про незалежність, дає голос австралійцям, новозеландцям, канадцям та пакистанцям, які у своїх романах пригадують кривавий поступ британського колоніалізму. Чи англомовним нігерійським та зімбабвійським авторам, які добре володіють мовою та яких легше представляти видавництвам. 

Расизм

Скажімо, філолог-академік або читач, якого захоплює експериментальна література та постмодернізм, можуть критикувати відібрані Букером твори як занадто мейнстримні та розраховані на широкий загал. Подібну думку, тільки забарвлену расистськими коментарями, можна почути й останні 5–7 років — мовляв, задля того, щоб відповідати модним у твіттері гештегам про Black Lives Matter, журі віддасть приз чорношкірому автору, навіть якщо його роман занадто простий і поступається якістю іншим претендентам.

Саме так було з романом «Підземна залізниця» Колсона Вайтхеда про таємні шляхи, якими африканських рабів-утікачів з південних американських плантацій доставляли в більш ліберальну Канаду, та з «Запроданцем» Пола Бейті — романом, який більше нагадує стенд-ап та реп-флоу про системність американського расизму. Вайтхед взагалі отримав одразу Національну книжкову премію США та Пулітцера — це ще більше підкріпило думку про те, що премії здобуті не завдяки потужності висловлювання, а через колір шкіри (автори статті прочитали обидва романи і вважають їх дуже якісно написаними).

В якомусь сенсі Букер виступає не тільки голосом расової інклюзії (хоч і далеко не ідеальної та неповної), а ще й мостиком до мультикультурності. Поціновувачі художньої літератури, які, наприклад, не люблять нон-фікшн чи документальний кінематограф, відкривають для себе історію расової сегрегації чи сучасного системного расизму та несправедливої соціальної політики — через хронікерів цих явищ чи непрямих свідків травматичної історії, яка, скоріше за все, циркулювала в родині цих авторів. І цей карибсько-африканський скептицизм навряд чи зробить купівельний кошик читача більш різноманітним.

Фемінізм

Критикувати Букера за данину «моді на фемінізм» — справа невдячна. Серед лауреатів премії від самого її заснування у 1969-му було чимало жінок — вже на другий рік нагороду отримала валлійська письменниця Берніс Рубенс. Щоправда, її роман «Обраний», який вийшов у розпал другої хвилі фемінізму, не має точок перетину з темою гендеру — це історія про амфетамінозалежного юриста, який втратив усе, а тепер прагне відновити стосунки з батьком.

Не сказати, що відверто кон’юнктурних творів про боротьбу за права жінок побільшало і з новою хвилею. Найближчим до цього опису можна назвати фаворита Букера-2019 «Заповіти», яким письменниця Маргарет Етвуд продовжує свою ж «Оповідь служниці» (роман був фіналістом Букера-1986). Перший том вийшов друком майже 40 років тому, і появу другого можна легко пояснити екранізацією: однойменний серіал від Hulu налічує вже пʼять сезонів і пішов далеко за межі сюжетної рамки першоджерела.

2019 року Етвуд розділила нагороду журі з британкою Бернардіною Еварісто — першою в історії Букерівської премії темношкірою жінкою-лауреаткою. Її роман «Дівчинка, жінка, інакша» теж можна запідозрити у кон’юнктурності: 12 героїнь і одна небінарна персона, майже всі темношкірі та варяться у класовій, гендерній і, зрозуміло, расовій проблематиці. Та маючи на руках подібне багатоголосся, Еварісто без перебільшень блискуче маневрує між історіями та не дає жодній ниточці стирчати з цього клубка поєднаних між собою доль.

Подібний хор жіночих голосів можна побачити і в цьогорічному лонг-листі Букера: з 13 авторів в переліку шість жінок зі вкрай відмінними одна від одної сюжетами: ода спорту й тиранії, що стоїть за перемогами; батьківська сепарація, що ускладнюється аутизмом матері; самодеструкція, від якої може врятувати тільки мистецтво; великі дитячі мрії в маленькій і непривітній спільноті. Це інклюзія в найкращому її вигляді, що дає змогу подивитися на світ очима людей, якими ми ніколи не будемо, або навпаки знайти досвід, максимально співзвучний нашому. Здається, саме для цього читачі й беруться за новий роман.

(Гомо)сексуальність

Співзвучний досвід допоміг зрозуміти себе лауреату міжнародного Букера-2020 Маріке Лукас Ріневельд (використовують займенник «вони»). В інтервʼю New York Times Ріневельд зізнавалися, що після років булінгу та нерозуміння своєї ідентичності саме в книгах вони знайшли змогу відкрито говорити про сексуальність. Переламним моментом для них стали твори данця Яна Волкерса, який (для деяких читачів аж занадто) відкрито писав про сексуальні стосунки. Ріневельд заворожила не лише майстерність автора, а й схожості в їхніх біографіях — ультрарелігійна родина, смерть брата і любов до тварин.

Для когось і переможний роман Ріневельд «Неспокій ночі» може стати дверима у світ пізнання себе. Вони пишуть про радикально дисфункційну родину, гіперболізуючи власний життєвий досвід до межі збочення (батьки Ріневельд не були в захваті від роману, адже боялися, що знайомі не побачать різниці між реальністю й вигадкою). Утім, автор хотіли показати, як закрита релігійна спільнота може пригнічувати сексуальне вираження — сумний і зрозумілий багатьом сценарій що у 2020-му, що у 2023 році.

Щоправда, лауреат Букера-2005 Джон Бенвілл вбачає ознаки «релігійного культу» саме в такій відкритій розмові про гомосексуальність. Ірландський письменник заявив, що сьогодні не отримав би премію, адже він білий гетеросексуальний чоловік, а таких woke-рух тепер начебто пригнічує. Бенвілл обурювався, чому автори ЛГБТК+-романів так довго мовчали — цікава теза, у відповідь на яку хочеться порадити заглибитися в історію дискримінації на ґрунті сексуальності. Утім, він такий не один.

Журі Букера називали «Неспокій ночі» «радикальним висловлюванням», що дивує не менше, адже людська сексуальність не зʼявилася раптово й нізвідки з приходом XXI століття. Та виходить, що відкрита розмова про це може здивувати навіть досвідчених читачів, яких наділили владою обирати найкращих письменників.