«Весь час жили в страху». Що пережили і як повертаються до життя поліські села Київщини

Села Іванківської громади, що межує із зоною відчуження, звільнили від російських окупантів у перші дні квітня. Але й за три тижні після цього місцеві жителі відчувають всеохопний страх. Страх голоду, біди, смерті. Страх війни, що передавали з покоління до покоління. Журналістка Світлана Ославська побувала в селах Іванківської обʼєднаної територіальної громади та спеціально для Заборони розповідає, як вони відновлюються після боїв та окупації. 

«Покамість живем»

На полях — лелеки й авіабомби. В одному дворі жовто-синій прапор стирчить з копиці сіна. Менші, червоні прапорці позначають міни. На перехрестя виходить бабуся, дивиться з підозрою, питає передбачуване: «Пароль. Кажи: «Паляниця».

Бачить, що свої, і розповідає про пережите: як у селі «усе тріщало й летіло», які хати згоріли, якого страху зазнала на схилі літ. Волонтери не мають часу на довгі розмови, віддають бабусі пакет з продуктами і їдуть далі. 

Три мікроавтобуси з Івано-Франківська прямують від так званої «варшавської траси» — автошляху М-07 — на північ, у найвіддаленіші села Іванківської громади, на межі із зоною відчуження. Кожен везе приблизно дві тонни продуктів для сіл, які з перших днів війни були окуповані та відрізані від світу. Це Карпилівка, Доманівка, Піски, Дитятки, Горностайпіль — невеликі села на кілька десятків хат кожне. Але спершу зупиняємося в Кухарях — це порівняно велике село на півдні громади, що межує з Житомирською областю. За час бойових дій тут зруйнували 80% господарств. Селяни показують сліди від авіабомб на городах. Військові, що супроводжують волонтерів, уточнюють: це 500-кілограмові. Місцева жителька розповіла Медійній ініціативі за права людини, що за 22 дні нарахувала понад 300 бомб.

Там, де хати зруйновані вщент, не видно нікого. Але на центральній вулиці бачу вцілілі будинки й людей, які повертаються додому. Олександр Федоренко тисне руку і запрошує: «Ходім, покажу касетні по городах». 

На його подвір’ї лежить снаряд, що не розірвався. Подружжя Федоренків, пенсіонери, змогли виїхати з села до Білої Церкви — «не до родичів, просто до людей». Тепер повернулися, полатали дах, завтра хочуть ставити вікна. 

«Снаряд у літній кухні, це чотири метри від хати. Сказали нам: не йдіть, може вибухнути в любий момент. Але, буває, ночуєм там. Жінка сильно боїться, а я ні. Мені 70 років», — каже Олександр Васильович, ніби це пояснює брак страху. 

На іншій вулиці Кухарів, зовсім на краю села, живе Ніна Ткач. Вона не покидала села, тому розповідає, що відбувалося з людьми і з худобою в той час, коли Кухарі були в окупації та коли йшли бої: «Спочатку десять днів без хліба. Їли картошку з яйцями. А як стріляти почали, наші кури перестали нестися. В десяти вуликах бджоли пропали від стресу. Як бахнуло — вони й попадали, а піднятися не змогли». 

Ніна Іванівна усміхається крізь окуляри до волонтерів і до собаки, який вибіг з двору: «Тузік у мене боїться грому, так що ми спимо разом. Вже й пахнемо обоє однаково».

В Кухарях були тяжкі бої. Українські військові звільнили село в середині березня, а у відповідь росіяни руйнували Кухарі не лише артилерією, а й з авіації. Тут і там — вирви від бомб. Це 19 квітня, і в Кухарях ще немає світла, як і в інших селах Іванківської громади. Офіційно тут понад 700 жителів, і хоч зараз до села повертаються навіть люди з дітьми, переважно бачу на вулицях жінок пенсійного віку. Радіють, що волонтери привезли їм свічок, тому вечорами збираються разом, щоб швидше минав темний час доби. 

«Покамість живем. Сидимо під грубою, балакаємо. Щоб більше не чуть такого», — кажуть.  

 «Люди жили в страху»

З Кухарів гуманітарні автобуси прямують через селище Іванків на північ. Дорога йде поміж соснового лісу. В лісі, якщо придивитися, видно сірі «голки» — основи від «Градів» та «Ураганів». Там, де були позиції росіян, бачу зелені з білою зіркою упаковки від сухпайків. Є в лісах і обгорілі тіла. Де-не-де на узбіччях ще лежить згоріла військова техніка: там КамАЗ, тут БМП. Й одні блакитні «Жигулі».

За Іванковим з траси, що веде до Чорнобилю, звертаємо ліворуч — в села Доманівку, Ковалівку, Карпилівку, Піски. Це малі села на кількадесят хат. Далі за ними вже зона відчуження. І якщо по Кухарях не видно, наскільки заможне було село, бо все зруйноване, то в Доманівці бідність як на долоні: була і є.   

Ідея повезти сюди допомогу продуктами належить військовому, який нас супроводжує: «Ми зайшли в село, і бачу: дитинка йде, і замість рукавички в неї носочок рваний. Пацани плакали», — каже, поки їдемо далі по селу. Тут на дорозі з’являються хлопчаки років по 10.

«Пацани, сладості!» — гукає він і простягає дітям батончики з сухофруктів і горіхів, які зробили в одній із церков Івано-Франківська. 

Малі беруть солодощі й питають: «А ви не курите?» 

У Доманівці люди чекають на гуманітарну допомогу на перехресті, біля закритого магазину. Чекають так уже кілька годин: хтось сказав, що буде гуманітарка. Коли, що — їм невідомо, могли б стояти до вечора. Магазин цегляний, всі інші хати з дерева, часто пофарбовані в жовто-сині кольори. Здається, тут зібралися всі жителі, які в змозі вийти з дому. Хтось приїхав старими авто, інші — велосипедами, але більшість прийшли пішки. 

«Давайте ми вам тут залишимо, а ви оберете старшого і посортуєте», — пропонують волонтери, в яких обмаль часу. Але відповідь — хор незгодних: «Роздавайте ви самі. Ми не розберемся — війна буде».  

Доманівці підходять до автобусів, стають у нерівні черги. Щось у волонтерів посортоване по пакетах, щось дістають просто з ящиків і видають поштучно. Я заводжу розмову з тими, хто вже отримав продукти. 

«Сидить отако з автоматом у вертольоті та дивиться на мене!» — Тетяна Грицаєнко імітує, як дивилася зі свого двору на військовий гелікоптер у небі. 

Доманівка й сусідні Піски та Карпилівка були окуповані з перших днів вторгнення Росії. Вони розташовані між двома трасами, якими колони російської техніки рухалися на Київ. Росіяни тут не зупинялися, йшли далі. Але села були заблоковані майже 40 днів, гуманітарних коридорів звідси не було. 

Їли картоплю, доїдали запаси круп. Розповідають, коли скінчилося борошно, хлопці на полі збирали кукурудзу, а жінки мололи зернятка на кавомолці та пекли з цього «налиснички». Дехто наважувався їздити велосипедом 15 кілометрів у Сукачі — там є рибне господарство і безкоштовно роздавали рибу (щоправда, для цього треба було минути блокпост окупантів, де чоловіків роздягали й перевіряли телефони).

Без електроенергії та зв’язку багато хто лишився відрізаним від рідних, з якими звик зідзвонюватися телефоном чи у вайбері. Під час окупації села в Тетяни Грицаєнко народилася внучка, але жінка ще не бачила маляти. Шкода, каже, інтернету, який у село тільки в жовтні провели. Електропостачання в селах відновили тільки 26 квітня. 

Жителі таких сіл — переважно пенсійного чи близького до нього віку, а пенсій тут не бачили два місяці. Так само не могли поїхати в аптеку. Люди, яким потрібні були інсулін чи інші ліки, «виживали зі своїх запасів, а потім ділилися одне з одним», каже староста Тетяна Сміян. Найгірше в тутешніх селах, додає вона, що люди весь цей час жили в страху.

«На порозі стояла — і завмерла» 

Загалом за час війни в Іванківській громаді загинуло 46 людей, 12 осіб на 27 квітня є зниклими безвісти. В Доманівці, Карпилівці, Пісках немає загиблих серед місцевих жителів. Хоча дехто уник найгіршого, здається, дивом. 

Російська військова техніка йшла трасою з Чорнобилю на Іванків з 24 лютого, і тих, хто опинявся в цей час на дорозі, розстрілювали. Подружжя Самусенків, підприємці з Карпилівки, 24 лютого їздили торгувати в Губин — село по інший бік траси, якою заходили колони російської техніки. Але вони безпечно розпродали товар і повернулися додому. 

Комусь пощастило менше. Того ж дня, 24 лютого, на трасі між Ораним і Дитятками розстріляли авто мешканців Дитятків: батько і 13-річний син поверталися додому. Ще два дні родичі не могли забрати їхні тіла з траси — їм вдалося це зробити, коли була перерва в русі колони техніки.

Дитятки — село біля чорнобильського КПП. Коли порівняти з іншими й не виходити за межі центральної вулиці — не злиденне. Будинки на центральній вулиці свіжо пофарбовані по-поліськи, в різні кольори. На в’їзді — готель «Сталкер» і магазин, пограбований російськими військовими.

Волонтерські буси зупиняються в центрі села, люди сходяться по гуманітарку. В кожному селі є ті, хто хоче взяти більш як одну «пайку», і в кожному будуть ті, хто голосно обурюється цим. А в Дитятках бачу зворушливу картину: дві жінки діляться півкільцем ковбаси: «Бери ти! Та ні, нехай тобі буде!». Обидві — Ольги. 

«Був генератор, і ходили до людей помагали, не так, що кожен собі», — відповідає одна з них, коли я зауважую ситуацію з поділом ковбаси. Вони й інші жителі Дитятків дякують старості за те, що тут були генератори й село не лишилося без електрики.  

Староста Світлана Оніс розповідає, що генератори працювали спершу на бензині, а потім «хлопці якось підключили до природного газу». Вода в людей була у свердловинах, а борошно мололи самі із запасів зерна. Було навіть м’ясо: місцевий підприємець, власник свиноферми, надавав туші тварин, які розподіляли між жителями села. 

Коротше, каже староста, не голодували, бо це село. Але зазнали не просто страху — страховища, додає вона, й це було людям найтяжче. Цілодобово вони чули гул і на землі, і в повітрі — це військова техніка йшла і летіла на південь.  

«Люди в погреби ховалися, не розуміючи, чи це нас бомблять. Із зони [відчуження] йшли літаки, вертольоти дуже низько над будинками», — каже Світлана Оніс.   

В селі не було окупаційного блокпоста, росіян тут майже не бачили. Ті лише пограбували магазин і одного разу з’явилися на вулицях Дитятків: «Вони їздили вулицями, шукали свою техніку. Було їх сім чоловік, всі з ружжами. А я на порозі стояла — та й так і завмерла», — каже жителька Дитятків Оксана. 

Здається, села досі живуть у такому стані — ніби завмерли. Страх, що все може повторитися, не відпускає людей. Але попри страх вони виходять на городи. Час садити картоплю — на маленьких ділянках біля хати й скрізь, де це можливо.  

На полях між селами й далі ходять лелеки і лежать уламки снарядів. На Житомирській трасі немає дороговказів, окрім торішніх: «суха черника, гриб веселка». Золото на придорожніх каплицях покрите чорною тканиною.