Закохатися, щоб вижити: що таке стокгольмський синдром та чому він виникає

Стокгольмський синдром — популярне в мас-культурі явище. Оспівування та романтизація нездорового звʼязку між агресором та жертвою лягали в сюжет багатьох романів та фільмів — починаючи з дитячої казки «Красуня і чудовисько» та закінчуючи голлівудським «Ганнібалом». Проте насправді такі історії не є романтичними, бо побудовані на почутті страху на межі життя і смерті. Заборона розповідає, що таке стокгольмський синдром, чому він виникає та що робити, якщо ви помітили його у себе або своїх близьких. 

Що таке стокгольмський синдром?

Це термін, який описує співчуття, покору та емоційний звʼязок з людиною або групою осіб, які становлять фізичну чи моральну небезпеку. Нерідко люди, що відчувають стокгольмський синдром, можуть переходити на бік своїх кривдників та допомагати їм уникнути покарання. Іноді такий звʼязок може мати романтичний характер — яскравий приклад того, як саме це відбувається, зображений у серіалі «Паперовий будинок» від Netflix.

Термін зʼявився у 1973 році після пограбування банку у Стокгольмі. Тоді швед Ян-Ерік Ульсон вирішив вдертися у відділення банку Sveriges Kreditbank (тепер відомий як Nordea Bank). Під час пограбування він захопив чотирьох заручників та утримував їх шість днів, погрожуючи зброєю.

Упродовж свого увʼязнення заручники пережили багато тривожних та небезпечних для життя моментів. Проте замість того, щоб розвинути ворожнечу до людини, через яку вони перебували у небезпеці, заручники почали відчувати співчуття та навіть симпатію до Ульсона.

У результаті заручники самі почали вимагати в поліції, щоб їх відпустили разом з Ульсоном. На шостий день правоохоронці взяли банк штурмом, злочинця засудили до десяти років увʼязнення, а криміналісти зацікавилися феноменом поведінки заручників — так і зʼявилася назва для цього явища. 

Це те ж саме, що відмова виходити з абʼюзивних стосунків?

Не завжди. Відмова покинути агресивного партнера може мати під собою багато причин: наявність дітей, фінансову нестабільність, культурні особливості тощо. Стокгольмський синдром, своєю чергою, стосується саме позитивного емоційного звʼязку між жертвою та агресором — «Бʼє значить любить», «Він просто запальний, я його люблю таким, який він є», «Він турбується про мене, а бʼє, бо заслужила» тощо.

Є схоже поняття, яким можна пояснити відмову людини йти з насильницьких стосунків та виправдання нею агресора — «синдромом насильницької домінантності» або, як його ще називають, «синдром побитої людини». У цьому випадку йдеться про ментальні наслідки довготривалих аб’юзивних стосунків, де жертва може страждати від низки психологічних та фізичних проблем: низької самооцінки, депресії, травм тощо.

Стокгольмський синдром трапляється і в таких ситуаціях:

• жорстоке поводження з дітьми;
• сексуальне рабство;
• полон на війні;
• концентраційний табір;
• тоталітарна секта.

Стокгольмський синдром — це діагноз?

Ні, його немає у Міжнародній класифікації хвороб. Власне, і бути його там не може, адже це не розлад психіки, а лише феноменологічна реакція окремих людей на складні події.

Стокгольмський синдром — не універсальне явище, і трапляється не так часто. Дослідники досі намагаються зрозуміти природу та причини такого стану, але, ймовірно, так на психіку впливає страх втратити життя у поєднанні з ізоляцією та тривалим перебуванням в одному просторі з кривдником.

Чому він виникає?

Скинути всю відповідальність за цю реакцію на жертву було б неправильно. Відтак, заручників, які, по суті, увійшли у змову з Ульсоном у банку в Стокгольмі, не притягнули до відповідальності, — вони проходили у справі як свідки, що перебували у полоні викрадача, тому, на думку слідства, під впливом страху не могли в момент пограбування мислити раціонально. 

Перемовник ФБР, доктор Меттью Логан стверджує, що з його досвіду злочинці, що захоплюють заручників, — зазвичай дуже нарцисичні та часто психопатичні люди, які використовують маніпуляції та жорстокість, щоб задовольнити свою потребу у владі та контролі. Що-що, а от маніпулювати нарциси вміють філігранно, і їхні методи ще ефективніші, якщо обʼєктом є вразлива людина у ситуації фізичної залежності.

Найпоширеніший метод встановлення емоційного звʼязку між жертвою та злочинцем — гра в «хорошого-поганого хлопця». Тобто агресор спочатку вчиняє насильницькі дії — звʼязує полоненого, катує його, погрожує зброєю тощо, — а потім різко починає просити вибачення, розповідати якусь сумну історію про своє дитинство, щоб викликати співчуття й емпатію. Такі акти «доброти» не є ознакою того, що небезпека для заручника знижується — ризик бути вбитим може навіть підвищуватися, адже нарциси та психопати найбільше бояться втратити владу. Саме тому маніяки-викрадачі, які тримають жертву в увʼязненні роками, вибудовуючи емоційний звʼязок із нею, частіше за все вбивають її, коли та пробує втекти.

Тоді чому в одних стокгольмський синдром розвивається, а в інших — ні?

Тому що в кожної людини різні психіка і захисні реакції. Точно не варто списувати прояв стокгольмського синдрому на слабохарактерність, боягузтво або тим паче підлість жертви, вважає доктор Логан.

Емоційний звʼязок з викрадачем може бути стратегією виживання — причому як свідомою, так і підсвідомою. Страх перед агресією кривдника стає фактором контролю в житті жертви. Тоді саме зближення з кривдником може стати ключем до того, щоб нормалізувати стосунки та запобігти спалахам агресії.

Заборона розповідала про різні реакції на стрес. У випадку полону реакція завмирання, на противагу боротьбі чи втечі, може призвести до зниження самооцінки чи втрати впевненості у собі. Страх може пригнічувати «дорослий» раціоналізм, вмикаючи інфантильність та наївність. 

Як позбутися стокгольмського синдрому?

Найчастіше він проходить сам, коли людина потрапляє в безпечні умови і виходить з-під контролю зловмисника. Але бувають випадки, коли заручник продовжує стосунки з кривдником і після виходу з полону — власне, так сталося з однією з заручниць Ульсона, яка писала йому листи до вʼязниці.

Так трапляється частково через емоційну інвестицію у стосунки з агресором. Увʼязнений переніс важкі для психіки події, плакав і переживав поруч зі зловмисником, проте зміг, як йому здається, побудувати емоційний звʼязок. Це значною мірою відрізняється від звичних способів знайомства та розвитку стосунків. Тому жертва вважає за необхідне продовжувати цей контакт.

Відсутність близьких та довірливих звʼязків у повсякденному житті жертви також змушує її застрягати у сценаріях, які спричинили посттравматичний стресовий розлад. Через це людина схильна подумки повертатися в той момент, де серед тотальної небезпеки вона відчувала прихильність зловмисника — такий бажаний промінець довіри у стресовій ситуації.

У цьому випадку необхідно звертатися до психотерапевта та психіатра, адже йдеться саме про ознаку ПТСР, який є офіційним і доволі серйозним діагнозом. Системна психотерапія та за потреби медикаментозне лікування здатні розв’язати проблему. Однак найважливіше у цьому процесі — навчитися вибудовувати здорові й міцні стосунки з людьми навколо.