Соціальний експеримент над селянами. Навіщо в СРСР із села хотіли зробити місто

У 60–70-х у СРСР з’явились експериментально-показові села, де інфраструктура більше нагадувала міську: багатоповерхівки, клуби, модерністична архітектура та інколи навіть аеропорти. Цей проєкт був частиною політики укрупнення та мав показати, що села можуть перетворюватися на міста. Тому вони й називались експериментально-показовими: у більшість із них возили делегації. В Україні таких сіл приблизно пів сотні. Зараз деякі з них зникають, інфраструктурні об’єкти стоять покинуті, а молодь виїздить у міста. Дослідник та фотограф Євген Нікіфоров вивчає та фотографує подібні села. Спеціально для Заборони журналістка Оксана Семенік розпитала в нього про історію цього соціального експерименту.

Як з’явилися експериментальні села

У післявоєнний період виникла потреба в перебудові сіл. Населення села відчутно зменшилося через втрати на війни, а післявоєнний голод змушував шукати кращого життя в більших містах або населених пунктах, де була робота. За підрахунками, за період 1960–1964 з українського села «втекло» майже 7 мільйонів осіб.

У другій половині 50-х років запровадили нову класифікацію: сільські поселення стали «перспективними» й «неперспективними». «Перспективними» вважалися села, де проживали не менше 1000–1500 мешканців. Тому політика укрупнення передбачала переселення людей із хуторів у більші села або об’єднання декількох сіл в одне. Цей процес часто був насильницьким або вимушеним: викорчовувалися сади, обрізався маршрут транспорту, закривалися школи, клуби, бібліотеки. Унаслідок укрупнення в 1960-х із 58,5 тисяч хуторів в Україні залишилось 8,4 тисячі.

Зарплатня в колгоспі була мізерною, тож праця на своїй землі залишалася пріоритетною, що не подобалося радянській владі. Експериментально-показові села мали показати, що без землі можна жити — і жити краще. За задумом, для цього треба було ліквідувати соціально-економічні та культурно-побутові відмінності між містом і селом. На початку 1960-х років було прийнято низку партійно-урядових постанов, у яких йшлося про розвиток центральних садиб укрупнених колгоспів та радгоспів і визначалася група «перспективних» сіл, у яких мала вестися комплексна забудова за типовими проєктами.

Зазвичай обирали села з високим рівнем вирощування сільськогосподарської продукції. Тоді голова села брав кредит на розвиток від держави — бо це не фінансувалося окремо — і мав поступово його виплачувати. Виплачувався він з грошей, зароблених у колгоспі або на фермі. Також гроші мали приносити й майбутні підприємства, які можна було побудувати на місцях колишніх хуторів, — невеликі виробництва, наприклад, піску або бетону. На роботу на цих підприємствах, колгоспах або фермах запрошували спеціалістів з інших сіл. Для них і будувалися багатоквартирні будинки, які були обов’язковою частиною проєктів експериментально-показових сіл.

За тридцять років на території республіки з’явилося майже пів сотні подібних населених пунктів. У середньому в кожній області є по одному чи два таких села. Розселення мало завершитися до 1968 року. До числа «перспективних» увійшли 18 846 сіл (а всього, за даними 1975 року, в Україні їх було 31 077). До 1977-го проєкти комплексної забудови були готові для 15 784 із них.

На контрасті з типовим українським селом експериментальна архітектура дійсно вражає модерністськими елементами. Проте, за словами дослідника та фотографа Євгена Нікіфорова, варто пам’ятати, що експериментально-показові села не будувались із нуля:

Узагальнити архітектуру таких сіл, за його словами, не можна, адже інститути підлаштовувалися під ландшафт уже наявного села, а не штучно створювали нові. У кожного села своя, унікальна історія. Наприклад, село Стара Котельня в Житомирській області має багато історичних нашарувань: воно утворилося ще в чотирнадцятому столітті.

Показовість

У 1966–1970 роках виникло 15 таких населених пунктів, і за наступні п’ять років їх кількість зросла майже вдвічі. Серед них і село Вузлове у Львівській області, до якого після політики укрупнення увійшли шість населених пунктів — Павлів, Станин, Бабичі, Нестаничі, Шийноги, Раковище. За його розбудову, яка розпочалась у 70-х, відповідали з десяток архітекторів.

Під час розбудови з’явилося кафе, автобусна станція, школа, ліцей, будинок культури, спортивний комплекс села, будівля ради, будинок побутового обслуговування населення, а ще — чотири мікрорайони. У розбудові Вузлового були різні варіанти квартирних будинків. За основний тип житла було узято котедж — будинок із квартирами на двох рівнях, мансардний або двоповерховий, із невеликою ділянкою при кожній квартирі, де розбивався квітник. Проте, за дослідженнями Людмили Гнесь, попри достатні розміри кімнат та квартир, селянам однаково не вистачало підсобних приміщень (комірок) та господарських споруд (для птиці, худоби), а це не сходиться із психологією селянина-господаря.

Євген Нікіфоров вважає, що це був не лише архітектурний, а й соціальний експеримент: «Це схоже на соціальну інженерію, коли людей ставлять у певні умови й дивляться, що буде, маючи на меті майбутню реалізацію цього плану в інших населених пунктах. Зазвичай людей, які живуть у цьому модерністичному центрі, залишають без землі, до якої звикли селяни. Тож ті, хто переселявся в ці новобудови, потрапляли в такий собі новітній тип рабства: єдиним шансом на виживання була робота в колгоспі».

Євген досліджує експериментальні села з 2017 року. За рік до того він працював над проєктом про радянські мозаїки. Шукаючи в архівах відомості про монументальне мистецтво радянського періоду в Україні, він натрапив на матеріали про експериментальні села. Вони дуже відрізнялися від звичайних сіл: там було багато монументального мистецтва, великих будинків культури та магазинів, громадських просторів та багатоквартирних будинків. У тому ж році Нікіфоров уперше відвідав експериментальні Калиту, Кодаки (обидва — у Київській області) і Шабо (Одеська область). Під час експедицій Нікіфоров знімав сучасне життя цих сіл та досліджував наслідки архітектурного й соціального експерименту.

За три роки він відвідав уже майже 30 сіл. У деяких він дослідив тільки архітектуру: на його думку, візуальна розвідка — це те, з чого варто розпочинати.

«Для себе я виділив кілька років на те, щоби просто візуально ознайомитись із тим, як виглядають експериментальні села. Часто можна знайти лише картинки в періодиці, якій 50 років, а з половини сіл взагалі немає фотографій в інтернеті. Усе, що ти читаєш про такі села — це пропагандистські слогани в періодиці про село, яке змінює свій зовнішній вигляд, урівняння життя містян і селян, про інфраструктуру, що не поступається міській. Але по факту ти приїжджаєш — а в половині сіл у цій самій «інфраструктурі» нічого немає й розбиті шибки на центральних вулицях».

Під час розбудови сіл інфраструктура не створювалася лише як показова: у неї була закладена функція. Але в такій функціональності не було потреби в довгостроковій перспективі: деякі об’єкти, як-от, наприклад, готелі, не надто використовувалися.

«Мені розказували, що туди, приміром, могли заселятися делегації до села або ж знімальні групи. Але це було явищем тимчасовим. Інший приклад — торговельно-побутові центри. У багатьох селах вони частково закриті, бо створені площі є надмірними для села. Те ж стосується й будинків побуту», — розповідає Євген.

Село Кодаки, про які Нікіфоров зняв короткометражний фільм, — приклад «показовості» таких забудованих сіл. Саме про Кодаки можна знайти найбільше пропагандистських історій у періодиці. Туди привозили голів інших сіл, делегації з усієї України та навіть з інших країн. Але в Кодаках це було лише «фасадом»: у магазині делегаціям показували ікру, лосося, фінські товари, але ніхто не міг їх купити.

Експеримент, що не вдався

Нікіфоров вважає, що експеримент із показовими селами не вдався: «Запланована на початку кількість сіл так і не була реалізована. Це було дуже дорого та неефективно, і проєкт себе не виправдав. Кредити, що видавалися на створення села, не поверталися. Квартири, які давали молодим спеціалістам, теж надавали в кредит. Для мене це історія, що не склалася».

Зараз експериментально-показові села живуть звичайним життям українського села: будинки культури стоять порожні через брак бюджету на опалення, молодь виїжджає до міст. Історія політики укрупнення набуває актуальності: села та районні центри об’єднуються в територіальні громади, що є продовженням політики децентралізації. Зараз в Україні 1469 об’єднаних територіальних громад, які складаються з декількох або з десяти сіл, об’єднаних навколо великого села чи селища міського типу. Наприклад, Бучанська ОТГ об’єднується довкола міста Буча, а до її складу входять 13 сіл та селищ. Це не означає, що села в ОТГ стають одним та мають одну територію. Вони просто мають спільний бюджет, яким розпоряджаються самостійно.

За словами Євгена, експериментально-показові села, які вже мали передумови успішного ведення сільського господарства, мають нормальні умови для розвитку.

«Наступного року я б хотів дослідити села, де успішні комерційні фірми стали правонаступниками колишніх колгоспів. Приїздиш до села — а там парк Ленд Крузерів, є свій футбольний клуб і футбольне поле. Я знаходив теж пропагандистські в певному сенсі фільми, але сучасні. В одному, наприклад, голова комерційної фірми робить свято в центрі села, а потім у гостей беруть інтерв’ю про те, який він класний і як їм подобається жити в селі. Дуже схоже на сценарії фільмів, що я знаходив про експериментальні села, де сценарним планом було розписано поїздку для закордонної знімальної групи. Щось на кшталт «13:00 Марічка сапає буряки, Петро їде на тракторі».

Попереду лишилося ще 10 сіл, дослідження яких може зайняти ще два роки — 4 з них розташовані на окупованих територіях. Офіційно в Україні нараховується 41 експериментально-показове село, однак Нікіфоров знайшов більше. Одні вважаються показовими, а інші лишилися лише на папері: якщо дивитися на мапу, це просто територія посеред Полісся.

Євген наголошує, що не варто узагальнювати всі села: «Це дуже різні за своїм розташуванням, історичним бекграундом і передумовами експериментальності населені пункти. Але якщо експериментально-показові села задумувалися у визначених соціально-економічних умовах у радянський час і були покликані задати сільському побуту певну форму, що асоціювалася з практикою міською, то зараз, розглядаючи адаптовані під дійсні потреби селян деталі й уламки інфраструктури, можна сказати, що експеримент у нових соціально-економічних умовах, що виникли на руїнах Радянського Союзу, став своєрідним пам’ятником краху політично-економічної системи — пам’ятником тому, що проєкт не спрацював, що радянська утопія і глухі ідеї, що не враховують потреби людини й суспільства, не здатні на самостійний розвиток».