Журналістка американського видання The Intercept відвідала жертву сексуалізованого насилля в Бучі — і розповідає, як просувається розслідування правоохоронних органів щодо її справи. Ось цей матеріал

Аліче Спері, репортажистка американського медіа The Intercept, поговорила з мешканкою Бучі, яку системно ґвалтували російські солдати. Після деокупації міста вона стикнулася з іншою проблемою: осудом сусідів та байдужістю правоохоронних органів. З дозволу The Intercept Заборона публікує переклад матеріалу (його оригінал можна прочитати тут).

Буча, Україна. Перші російські солдати прибули через кілька днів після падіння Бучі й шукали чоловіків, які там залишилися. Анна, вдова, жила сама з матір’ю та донькою-підліткою.

«У нас немає чоловіків», — заявила Анна солдатам російською мовою. Вона попередила матір, щоб та мовчала, бо боялася, що через її західноукраїнський говір її сприймуть як «бандерівку» — одну з українських націоналісток, або тих, кого росіяни такими вважають. 

Анна показала росіянам свідоцтво про смерть свого батька, в якому було зазначено, що він народився на Далекому Сході Росії. «Це нас і врятувало», — сказала мені пізніше.

Вона намагалася виглядати привітною, прислухаючись до порад сусідки. «Буде гірше, якщо ви їх не впустите», — попередила літня жінка.  

Спочатку те, що їх у домі було три жінки, не здавалося Анні чимось особливо загрозливим. Деякі з її сусідів переховували родичів-чоловіків у підвалі — набагато небезпечніша ситуація. У перші дні окупації Анна та її донька Марія наважилися піти до міста, де збирали гуманітарну допомогу в місцевій лікарні й шукали розтале морозиво в покинутих магазинах. Вони побачили понівечені тіла чоловіків на вулицях.

Дружність Анни, здавалося, заспокоїла першу групу солдатів — «орків», як вона й багато українців звикли називати всіх російських солдатів. Після обшуку будинку вони видали Анні та її доньці білі пов’язки на руки — сигнал, що вони пройшли «фільтрацію» і не становлять жодної загрози для окупантів.  

Лише коли друга група солдатів увірвалася на подвір’я Анни, вона зрозуміла, що жінки, які залишилися самі в окупованому місті-примарі, стикаються з іншим видом ризику. Їхній ватажок, високий чоловік віком близько 20 років, вдарив її тильним боком зброї в скроню й вимагав орального сексу. Він також погрожував зґвалтувати Марію, якій на той час було 13. Анна погодилася на його вимоги, за її словами, щоб захистити свою доньку, — і цим запустила ланцюг подій, за яким уряд України почав розслідувати її співпрацю з російськими окупантами й урешті-решт визнав жінку жертвою сексуального насильства під час війни.

Я зустрілася з Анною та Марією цього літа в їхньому будинку в Бучі — місті, яке стало найпершим синонімом жахів повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Вони розмовляли годинами, збуджено перекрикуючи одна одну, повторюючи історію, яку розповідали багато разів, але, здавалося, рідко комусь з охочих слухачів. (Анна і Марія — це псевдоніми; я не називаю їхніх повних імен, щоб захистити їхнє приватне життя.) На другий рік після початку конфлікту, коли українські сили намагаються звільнити території, що залишаються під російською окупацією, їхня історія є показовою для розколів, що охопили українське суспільство. З одного боку, нинішні випробування Анни є результатом тривалої стигматизації сексуалізованого насильства. З іншого боку, вони відображають глибоко вкорінені соціальні суперечності, які переслідують Україну роками й лише загострилися в умовах нинішнього конфлікту.

У міру того, як у кожному звільненому місті вцілілі жертви надавали нові докази російських звірств, українці вимагали справедливості й виявляли щораз більшу мстивість до тих, хто, як вони вважали, допомагав окупантам. Президент України Володимир Зеленський задав тон, підписавши масштабний і невблаганний закон, спрямований проти колабораціоністів, всього за кілька днів після торішнього вторгнення.

У Бучі сусіди суворо засуджували вибір Анни у воєнний час і цуралися її як зрадниці. Та її взаємодія з російськими солдатами також створила низку проблем для правоохоронців, які пообіцяли, що жоден злочин, пов’язаний з війною, не залишиться безкарним. Українські та міжнародні прокурори відкрили сотні розслідувань проти російських солдатів за фактами звірств, скоєних під час війни, зокрема сексуалізованого насильства. Разом з тим місцеві органи влади перевіряють тисячі українських громадян на причетність до колабораціонізму. 

Анна — одночасно жертва й підозрювана в колабораціонізмі — опинилася між двома паралельними пошуками справедливості, стикаючись із сусідами та правоохоронним апаратом, що не в змозі примирити ці суперечності.

«Спочатку ніхто не вірив, що росіяни здатні на таке. Люди вважали, що ті, хто перебуває в окупації, не те щоб колабораціоністи, але доволі дружні з росіянами, — пояснює адвокатка Анни Катерина Ілікчієва під час розмови про сексуалізоване насильство, про яке розповіла її підзахисна. — Люди не розуміють, що таке колабораціонізм, і тому думають, що будь-який контакт з ворогом — це колабораціонізм».

Законодавство, ухвалене минулого року, ще більше закріпило це переконання. Закон не забороняє конкретно стосунки з росіянами, але він забороняє українцям ділитися інформацією, яка може мати «серйозні наслідки», з ворогами держави. На практиці будь-які контакти з росіянами стають приводом для спекуляцій. «Навіть секс із російськими солдатами люди сприймають як колабораціонізм», — каже Олена Луньова, адвокаційна директорка української правозахисної групи ZMINA.

У випадку Анни сама лише підозра спричинила безперервні допити з боку численних правоохоронних органів, а її заяви про те, що вона зазнала насильства, місяцями відкидалися. Ймовірно, вона не одна така; правозахисники попереджають, що деякі жертви російського сексуалізованого насильства мовчать, бо бояться, що на них повісять ярлик колабораціоністів і, можливо, почнуть розслідувати їхню участь у злочинах. 

У цьому сенсі історія Анни є повчальною.

Паша Жирафа

Чутки про сім’ю Анни, яка складалася виключно з жінок, ширилися ще задовго до вторгнення російських військ у Бучу в лютому 2022 року. Сусіди роками пліткували про її пияцтво та безладну статеву поведінку. Вони навіть перешіптувалися про Марію, яка перестала ходити до школи після пандемії. Вони жили із 74-річною матір’ю Анни в неохайному будинку, оточеному великим зарослим подвір’ям — на узбіччі міста й громади, не надто переймаючись тим, що про них говорять люди. Анна, з її синім волоссям та екстравагантними аксесуарами, у 41 рік виглядає водночас набагато старшою за свій вік і здається сестрою Марії, яка фарбує волосся в яскраво-рудий колір, носить дешеві прикраси та робить вигадливий макіяж. 

У той час як більшість мешканців Бучі втекли з наступом росіян, Анна із сім’єю залишилися на місці. Її мати, яка майже повністю прикута до ліжка, не хотіла покидати свій дім. Крім того, мали обмаль грошей і йти було нікуди. Вони стежили за новинами про вторгнення по телевізору, поки не вимкнули світло й небо не затягнуло димом. 

Коли постукала перша група солдатів, Марія помітила, що багато з них виглядали ледь старшими за неї. Вона з усіх сил намагалася здаватися доброзичливою, вважаючи, що так буде безпечніше.

Терор почався в середині березня, коли лідер другої групи солдатів, якого співвітчизники називали Паша Жирафа через його високий зріст, заявив Анні, що якийсь чоловік рано чи пізно доб’ється свого з Марією, то чому б не зараз. Інший солдат сказав, що вони їхали в Україну три місяці, скучили за жінками й «потребують відпочинку». Анна наполягала на тому, що Марія — дитина, і благала солдатів; вона запевнила їх, що знає, ніби ті — хороші люди. Вона погодилася переспати із солдатами, щоб вони не чіпали Марію. «Я взяла все на себе», — сказала вона мені.

Після цього різні групи солдатів почали приходити до будинку по кілька разів на день. Вони сповіщали про себе пострілами в повітря й сиділи біля багаття у дворі, вихваляючись убитими людьми. Іноді вони розповідали жарти й просили Анну та Марію заспівати з ними. Інколи вони були більш загрозливими: Паша Жирафа, розмовляючи, здіймав курок своєї зброї, ніби нагадуючи їм, що він тут головний. Деякі солдати були переконані, що Анна та її донька — шпигуни української армії: одного дня вони спалили Маріїні ляльки LOL — пластикові фігурки, популярні в усьому світі, — бо вважали лазерне світло в іграшках записувальним пристроєм. За словами матері та доньки, солдати були непередбачуваними та «збоченими». Крім того, завжди п’яні, і більшість з них приходили в будинок для сексу.

Анна не хотіла, щоб її мати знала, що відбувається, тому ніколи не заводила їх до будинку. Замість цього вони один за одним заходили в гараж у глибині двору — наче черга до туалету, порівнює Анна. Вона згадує, що іноді до них приходило до 10 чоловіків на день, а за два тижні могло бути від 30 до 50 різних солдатів. 

Тим часом інші солдати залишалися з Марією на подвір’ї. Вони обіймали її за талію, іноді торкалися її ніг, але не більше, за її словами. Вона завдячує матері, але також і тому, що вона називає своєю кмітливістю. «Я навчилася бути поруч з ними, — каже Марія. — Ми гралися, намагаючись не бути грубими. Ми грали в їхню гру, говорили, що Зеленський — придурок, а Путін — великий, казали, що вони визволителі».

Анна вважає, що більшість солдатів уже напевно мертві, але додає: сама вбила б Пашу Жирафу, якби змогла. Деяких інших вона також знала за прізвиськами: Сержант, Шаміль, Цуцик, Монарх, який під кінець окупації зламався й просив вибачення в Анни. Сказав, що не знав, навіщо вони приїхали в Бучу та чому робили те, що робили. 

Її знайомство з солдатами стане в пригоді через кілька місяців, коли Анну викличуть на допит для ідентифікації винних у воєнних злочинах.

Повернення в Бучу

За місяць окупації Бучі російські солдати вбили щонайменше 501 людину, згідно з нещодавно встановленим меморіалом, який, за словами офіційних представників, є неповним. Коли місто було звільнене на початку квітня 2022 року і мешканці повернулися, вони знайшли десятки українських тіл у братських могилах. На неглибокій ділянці в районі Анни був курган із частково спалених трупів. Інші лежали розкидані по вулицях, деякі — зі зв’язаними за спиною руками, зі слідами тортур. 

Неподалік від будинку Анни, на зеленій околиці міста, знайшли вбитими трьох братів, щонайменше один з них працював поліцейським. Там також була жінка, яка викладала українську мову, — її, на думку сусідів, убили разом з чоловіком і сином за те, що вона відмовилася розмовляти з окупантами російською. Деякі люди, які покинули свої домівки, знайшли їх розграбованими та спаленими; інші будинки залишилися недоторканими.

Іра, сусідка Анни, яка прохала не вказувати її прізвище, була серед тих, хто повернувся. 4 квітня — першого дня, як мешканцям дозволили повернутися в місто, — вона йшла по своєму двору, пригортаючи кота, а поруч на землі лежали розстріляні тіла її чоловіка та двох інших родичів чоловічої статі.

Іра пам’ятає, що бачила Анну та Марію того дня. Як і інші мешканці, вона чула плітки, що ті були серед мародерів, які грабували покинуті будинки. У соціальних мережах поширювалися розмиті фотографії та відео, деякі з них були зняті потайки через щілини в сусідських парканах. На одному Анна штовхає тачку з великим піаніно. На іншій вона стоїть поруч із мешканцем, якого сусіди також звинувачували в мародерстві; після вторгнення він наклав на себе руки через сором, розповідає Іра. На ще одному фото Анна, здається, посміхається. 

Ця посмішка — те, що найбільше турбує Іру. Того дня, коли вона повернулася до Бучі, вона сфотографувала Марію та Анну: донька сяє широкою посмішкою, а мати — більш пригніченою. Іра розповіла, що вони привітали її з вулиці, розмахуючи прапором перемоги. «Ми були такі щасливі, що побачили живі душі», — каже мені Марія.

Але для Іри та інших той факт, що вони все ще живі, здавалося б, у доброму гуморі, а також що їхній будинок майже не постраждав, був беззаперечною ознакою їхньої зради. «Вони посміхаються в той самий час, коли на моєму подвір’ї лежать тіла, — говорить Іра. — Хіба жертва може так поводитися?»

Чутки про Анну ставали дедалі гіршими, коли все більше мешканців поверталися до міста. У соціальних мережах люди називали її повією, дехто просив її адресу та погрожував убити. Деякі сусіди казали, що вона відповідала за мародерство — злочин, який вони ставили на один рівень із діями російських солдатів. Вони також заявили на неї в поліцію.

Мародерство — це не все, в чому сусіди звинувачують Анну. Деякі муніципальні працівники, які залишилися під час окупації й були побиті солдатами, звинуватили її в тому, що вона їздила в броньованому автомобілі з росіянами та скеровувала солдатів до них. Сусіди припускали, що двоє літніх мешканців, тіла яких були знайдені серед інших неподалік від будинку Анни, стали мішенню росіян після того, як вони вилаяли жінку за мародерство. Деякі сусіди дивувалися, як солдати змогли впізнати співробітників поліції, колишніх військових і громадських діячів, яких вони вирішили стратити. «Хтось їм сказав, — відповіла Іра. — Можливо, це була Анна».

Коли я розмовляла з Ірою, літня жінка зупинилася, щоб послухати, і сказала, що біла пов’язка, яку солдати дали Анні, була знаком того, що «вона була в їхньому таборі». Інша сусідка, яка назвалася тільки Світланою, з презирством зауважила, що після звільнення міста Анна стала носити сережки з українським прапором. «Вона почала працювати над своїм новим іміджем після окупації», — сказала Світлана. За її словами, коли жителі міста кидалися на неї з образами, Анна говорила їм, що росіяни повернуться. Її батько був росіянином, підкреслила Світлана, — «це в її ДНК». 

Потім був секс із солдатами. Сусіди звинувачували жінку в тому, що вона отримувала від цього задоволення. Вони розповіли мені про чутки, що Анна пила з солдатами, танцювала з ними й навіть стріляла з їхньої зброї.

Анна не заперечує, що забрала піаніно. Каже, знайшла його на вулиці й забрала додому з допомогою когось із сусідів, коли росіяни покинули місто. За її словами, багато жителів, які залишилися в Бучі, мародерствували, думаючи, що ті, хто виїхав, не повернуться. Але жінка заявляє, що ніколи не давала солдатам інформацію про своїх сусідів і не стріляла з їхньої зброї. Анна сміялася, коли я переповіла їй заяви сусідки про те, що вона їздила на броньовику. Як сама вона запевняє, відкрито говорила з сусідами про те, що спала з солдатами та що робила це, щоб захистити свою доньку.

Іра їй не вірить. Вона зазначає, що кілька інших жінок у Бучі, зґвалтованих солдатами, згодом були вбиті, а ще одна жінка, яка вийшла з підвалу після вторгнення, виглядала ледь живою і не змогла розповісти про пережиті знущання. «Це приклад того, як людина проходить через насильство, не посміхаючись», — говорить Іра. Вона наполягає на тому, що Анна «або дуже хороша актриса, або має психічні проблеми, але це не сексуальне насильство».

Наші орки

Через перешіптування сусідів Анни українська влада почала розслідувати її справу.  

Протягом кількох тижнів до будинку жінки постійно приходили представники правоохоронних органів. Під час цих візитів Анна користувалася кожною нагодою, щоб розповісти про знущання солдата, неодноразово просила провести тест на детекторі брехні, щоб довести, що вона говорить правду. За словами Анни, їй ніхто не вірив, тому що не була красивою і тому що її одяг був брудним. «Якщо ти пережив окупацію, ти був колабораціоністом, — каже вона. — Люди, які не були в окупації, просто не розуміють, що тут відбувалося і як це було».

Першими прийшли українські солдати, які шукали зброю, що могла залишитися після росіян. Після цього більшість представників влади, які приходили, не пояснювали, що шукають, і Анна не завжди знала, з якого вони органу. Фотографії, які Марія зробила на телефон, показують, що деякі з них працювали в Департаменті стратегічних розслідувань, спеціальному підрозділі української поліції. 

Також прийшов хтось із місцевої прокуратури. Анна не знає, як там дізналися про її труднощі, але, каже, прокурор Роман Пшик — єдиний, хто, схоже, серйозно поставився до її розповіді про сексуалізоване насильство. Незабаром після звільнення міста Пшик супроводив її на гінекологічний огляд, де Анна з жахом побачила багато літніх жінок. У кімнаті очікування вона подякувала собі за те, що, окрім Марії, захистила ще й свою матір.

Пшик, який наразі покинув відомство, розповів The Intercept, що справа Анни — одне із сотні розслідувань російських злочинів, котрі прокурор почав після звільнення Бучі. «Після будь-якого повідомлення про сексуальне домагання розпочинається розслідування кримінального переслідування, — пояснює він. — Ми не можемо враховувати тільки позицію потерпілого. Нам потрібні докази». Пшик додає, що його відомство ще не чуло чуток про Анну й зосереджене лише на її свідченні. Пізніше, за його словами, відомство передало справу до Національної поліції та розвідувальних служб України й СБУ, хоча Анна отримала від них відповідь аж кілька місяців по тому.

Коли приїхала місцева поліція, вони знайшли в гаражі балончики з фарбою і заявили, що росіяни використовували її для позначення будинків союзників. Інші співробітники обшукали кожну кімнату в будинку, риючись у шухлядах і вимагаючи квитанції, щоб довести, що речі не були вкрадені. Сусідка Світлана розповіла мені, що міліціонери ділилися фотографіями речей, які вони знайшли в будинку Анни, з іншими мешканцями, намагаючись ідентифікувати вкрадене майно. Поліція не відповіла на запитання The Intercept.

Деякі поліцейські поводилися грубо. У червні минулого року вони вимагали віддати всі телефони в будинку без жодних пояснень. Коли Марія закричала на них і спробувала зняти їх на відео, вони вихопили її телефон, штовхнули й наділи наручники. Віталій Пелегатий, який був на посаді старшого слідчого Департаменту стратегічних розслідувань на той день, розповів The Intercept, що в рамках розслідування правоохоронці шукали вкрадене майно та вилучили телефони. 

«Вони поводилися як орки, — каже Анна. — Наші орки».

Повільна розплата

Практично всюди випадки сексуалізованого насильства значно замовчуються, але в зонах конфлікту стигматизація жертв може посилюватися. Після того як українські війська повернули контроль над окупованими територіями минулого року, почали з’являтися повідомлення про широкомасштабне сексуалізоване насильство з боку російських військ. Справжня кількість постраждалих, можливо, ніколи не буде відома, особливо на великих територіях країни, що залишаються під окупацією. Навіть у звільнених районах правозахисники застерігають, що страх і стійкі табу на сексуалізоване насильство роблять масштаб порушень практично неможливим для оцінки. Часто, за їхніми словами, упередженість і бездіяльність правоохоронних органів лише поглиблюють проблему.

«Оскільки говорити про сексуалізоване насильство соромно, наше суспільство звинувачує цих людей так, ніби вони не жертви, а радше злочинці», — сказав Гюндуз Мамедов, заступник попереднього генерального прокурора України й один з небагатьох відкритих критиків закону про колабораціонізм. Підозрілість, з якою зазвичай ставляться до жертв сексуалізованого насильства, за його словами, є «подвійною віктимізацією».

Через сім місяців після початку війни, у вересні 2022 року, генеральний прокурор України відкрив у складі управління з розслідування воєнних злочинів відділ з розслідування та переслідування сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом, або СНПК. Це було офіційним визнанням системних злочинів і фактом того, що низка українських установ не змогла належним чином підтримати постраждалих від насильства. 

Приблизно в цей час взаємодія Анни з владою змінилася на краще. «Після цього вони почали працювати над справою про сексуальне насильство більш делікатно або взагалі — працювати над нею», — розповідає Ілікчієва, її адвокатка й волонтерка, яку на початку цього року звела з Анною одна юридична некомерційна організація.

Наприкінці минулого літа двоє співробітників СБУ прийшли до Анни додому і вручили документ, що визнавав її статус жертви. Протягом наступних місяців вони ставили більше запитань про її контакти з солдатами, а в листопаді минулого року нарешті надали їй можливість пройти поліграф, чого вона вимагала вже декілька місяців.

За її словами, під час двогодинного інтерв’ю зі співробітниками СБУ ті ставили їй безліч запитань. Наприклад, чи була вона зґвалтована? Скільки людей? Як щодо мародерства? Чи працювала вона на російські спецслужби? Чи вбивала когось? Це виглядало не тільки як розслідування воєнних злочинів росіян, а і як допит самої Анни. Офіцери попередили її, що вона потрапить до в’язниці, якщо збреше, — і жінка відповіла на всі їхні запитання. Після цього вони відвезли її додому, а через кілька днів офіцер зателефонував і повідомив, що Анна пройшла тест.

Запитання офіцера були найбільш явним натяком на те, що українська влада намагалася розслідувати справу Анни щодо колабораціонізму. СБУ не відповіла на запит про коментар від The Intercept. Адвокатка Анни каже, що її ніколи не повідомляли про офіційне розслідування, хоча різні взаємодії Анни з правоохоронними органами на це вказували. Незважаючи на відсутність офіційних звинувачень проти неї до сьогодні, сусіди Анни в Бучі не мають жодних сумнівів у її провині.

Ірина Діденко, прокурорка з ведення справ сексуального насильства Офісу генпрокурора, визнала в інтерв’ю, що в перші місяці після вторгнення вони припустилися «величезних помилок», а правоохоронці виявилися неготовими до роботи з жертвами. Вона зазначила, що слідчі часто не зберігали конфіденційність інформації, поширюючи її в суспільстві. Коли Діденко прийшла на посаду, вона забрала справи, пов’язані із сексуалізованим насильством, з інших відомств і переглянула процес проведення слідчих інтерв’ю. Тепер у кожній команді обов’язково має бути жінка, а слідчі отримали інструкції говорити зі свідками та жертвами з більшою емпатією. Діденко запустила пілотні програми в Херсоні та Харкові, на територіях, які українські війська звільнили минулого року, де міжнародні експерти навчали міжвідомчі групи найкращих практик протидії сексуалізованому насильству, пов’язаному з військовим конфліктом, за допомогою тренінгів. 

За словами Діденко, зміна культури правоохоронних органів потребує часу. Вона також зазначає, що необхідно проводити більше просвітницької роботи з населенням щодо сексуалізованого насильства. Діденко процитувала опубліковане в травні опитування від USAID: більшість респондентів зазначили, що жертви сексуалізованого насильства «постійно стикаються з упередженим ставленням з боку українського суспільства», тож це перешкоджає їм звертатися по допомогу. «Люди іноді кажуть, що жертва зґвалтування, можливо, не була проти, — зазначає вона. — Але ми бачимо зміни: жертвам надається більша підтримка».

Діденко відмовилася коментувати конкретно справу Анни, посилаючись на конфіденційність. Та Анна розповіла, що Діденко відвідувала її на початку цього року й була шокована, коли дізналася, як слідчі поводилися з нею. Через тиждень їй повернули телефони, які Анна намагалася отримати від поліції протягом майже дев’яти місяців.  

До кінця минулого року офіс Діденко відкрив понад 220 розслідувань випадків сексуального насильства; в результаті прокуратура висунула обвинувачення проти російських солдатів у 62 випадках. Діденко визнала, що, ймовірно, трапилося набагато більше інцидентів, які не потрапили в поле зору її відомства через стигму, пов’язану із сексуалізованим насильством, і побоювання в деяких звільнених районах, що росіяни можуть повернутися. Раніше цього літа генеральний прокурор України Андрій Костін запропонував новий план посилення захисту жертв сексуалізованого насильства у воєнний час. Він написав, що Росія часто використовує таке насильство «як форму тортур, спосіб принизити й зламати опір».

«Поганий закон»

Перші заклики ухвалити закон про покарання українських колабораціоністів з’явилися після війни на Донбасі у 2014 році, коли підтримувані Росією сепаратисти та російські військові захопили великі ділянки землі на сході країни, що стало передумовою нинішньої війни. Росія продовжила анексію цих земель в унітарному порядку після повномасштабного вторгнення минулого року.  

Віталій Овчаренко — відомий блогер з Донецької області, а нині солдат — 2017 року допоміг розробити законопроєкт, який передбачав цивільне покарання для чиновників та адміністраторів, які підтримували сепаратистські зусилля, зокрема заборону обіймати державні посади. Він розповів мені, що в містах, які залишилися під контролем України, мешканці, чия допомога сепаратистам інколи призводила до жорстокого поводження або смерті їхніх сусідів, вільно пересувалися. Нерідко люди, які зазнали катувань, зустрічали своїх катів у місцевих крамницях. «В українських містах була криза правосуддя, і нікому не було діла, ніхто не брав на себе відповідальність, і ніхто не знав, як притягнути цих колабораціоністів до відповідальності», — каже Овчаренко.

Пропозиція Овчаренка застопорилася після того, як була внесена до парламенту 2018 року. Він та інші місцеві активісти вважали, що політичне керівництво України не мало бажання криміналізувати колабораціонізм. Овчаренко розповідає, що правозахисники в Києві, за 800 кілометрів від нього, звинуватили його, ніби він — травмований ветеран, який прагне помсти, і попередили, що запропонований закон має насильницький, «месницький» відтінок. «Вони сказали: “Нам не потрібна ця конфронтація в суспільстві”. Я їм відповів: “Якщо ви поїдете з Києва на місця, то побачите, що протистояння вже є”, — переповідає Овчаренко. — Коли суспільство відчуває, що влада не регулює ситуацію, починається масове самоврядування людей. Це закінчується пробитими шинами, розбитими вікнами, “коктейлями Молотова” та насильством».

Кілька партій, включно з партією Зеленського, подавали подібні пропозиції в наступні роки. Однак їх так і не винесли на голосування, частково через побоювання українських законодавців, що вони можуть розпалити соціальні розколи. Також було незрозуміло, як співпраця перетинатиметься з чинними законами, зокрема про державну зраду.

Так було до минулого року. Після вторгнення законодавці з таким поспіхом проголосували за версію Зеленського, що юридичні радники, які оцінювали законопроєкт, зазначили, що вони зробили це під тиском часу і «за надзвичайних обставин». Результатом, як стверджують багато критиків, став «поганий закон», надто розмиті контури якого фактично криміналізують набагато ширший спектр поведінки, ніж було передбачено спочатку. У деяких частинах країни він може потенційно стосуватися десятків тисяч людей. 

Закон забороняє участь у політичній, юридичній та правоохоронній діяльності під контролем окупаційної влади та передання їй ресурсів, а також дії, що призводять до «загибелі людей або інших тяжких наслідків». Він забороняє російську пропаганду в навчальних закладах і «публічне заперечення громадянином України збройної агресії проти України». Покарання варіюються від заборони обіймати державні посади до конфіскації майна та позбавлення волі на строк до 15 років.

Хоча його прихильники стверджують, що він слугує стримувальним фактором, законодавство залишає мало місця для складнощів війни й необхідності людей виживати в ній. Закон застосовується до українців, які надають російським військам інформацію про військові або цивільні об’єкти — як у випадку з інформатором, який допоміг спрямувати російську ракетну атаку на переповнене кафе на початку літа, унаслідок якої загинуло 13 людей. Але він також використовувався проти місцевих чиновників, які залишилися на своїх посадах за нової влади, вчителів, які з’явилися на роботу в окупованих районах, і приватних осіб, які продавали росіянам свиней чи інші товари або висловлювали думки (зокрема, через соціальні мережі), що розглядалися як підтримка вторгнення. 

За даними українських чиновників, на сьогодні прокуратура розслідувала щонайменше 6000 справ про ймовірну колаборацію, висунувши звинувачення у близько 1700 з них. Хоча багато справ розглядали заочно, десятки людей уже були засуджені.

Деякі громадські ініціативи та посадовці закликали уряд внести зміни до закону та застосовувати його більш вибірково. Міністерка з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України Ірина Верещук застерегла від того, щоб таврувати всіх, хто залишився на окупованій території, як колабораціоністів. «Багато людей з острахом дивляться в майбутнє, бо не знають, чи підпадають вони під ці категорії», — сказала вона минулого року. Таміла Ташева, постійна представниця уряду в окупованому Криму, також закликала до окремого підходу для українців, які роками живуть в окупації. 

Але законодавці поки що відмовляються зрушити з місця, оскільки мало хто з політиків хоче виглядати м’яким щодо тих, хто в суспільному уявленні — зрадник.

«Уряд досить добре розуміє, що відбувається. Це не секрет для тих, хто працює з цим питанням, але проблема в тому, що потрібно пояснити суспільству, чому потрібно змінювати цей закон, — стверджує Луньова, директорка ZMINA. — Вони можуть розколоти суспільство цим питанням колаборації».

Це явище навряд чи унікальне для України. «У кожній війні є свої колаборанти, і в кожній війні на цих колаборантів часто жорстко реагують», — каже Шейн Дарсі, заступник директора Ірландського центру з прав людини при Національному університеті Ґолвей, що досліджував це питання у всьому світі. Проте моделі вирішення цієї проблеми вкрай обмежені. Навіть міжнародне гуманітарне право, що регулює поведінку під час збройних конфліктів, має «сліпу пляму», коли йдеться про співпрацю, додає Дарсі.

Міжнародне право стверджує, що життя в умовах окупації має лишатись нормальним настільки, наскільки це можливо, і вимагає від окупаційної влади продовжувати надавати адміністративні послуги цивільному населенню, дозволяючи їй наймати колишніх державних службовців для продовження їх виконання за умови, що це не буде здійснюватися шляхом примусу. «Звичайно, в умовах окупації дуже важко провести тонку межу між тим, що є примусом, а що ні», — каже Дарсі. Водночас міжнародне право також дозволяє державам карати колаборантів за умови, що вони роблять це гуманно. «Україна — віддамо їй належне — схоже, піддає всіх правовому процесу, — додає він. — Вони не вішають колабораціоністів на ліхтарних стовпах». 

Українська система правосуддя намагається розібратися з тим, як розглядати близько 80 000 імовірних злочинів, скоєних російськими військами. Критики закону про колабораціонізм стверджують, що в кращому разі він непрактичний, оскільки створює додаткове навантаження на систему, яка і так перевантажена. «Ми розуміємо ситуацію, але ви можете зосередитися на тих, чиї злочини дійсно критичні, проти державної безпеки, чиї дії дійсно мають тяжкі наслідки, — каже Луньова із ZMINA. — Не варто переслідувати тих, хто поставив лайк у Facebook».

Адвокатка з прав людини та директор Української юридичної консультативної групи Надія Волкова, яка допомагала розробляти план перехідного правосуддя після конфлікту 2014 року, що так і не був реалізований, стверджує: масове переслідування колабораціоністів низького рівня містить ризик довгострокової шкоди. Тогорічне вторгнення вже поглибило суперечності, що давно розкололи Україну. «Вони маніпулюють цими розбіжностями, які завжди існували в Україні, тому що вона ніколи не була в певному сенсі єдиною нацією, — каже Волкова. — Вони нацьковують людей одне на одного. Можна подумати, що вони хочуть показати всім, що якщо ви не будете підтримувати Україну, то ось що з вами станеться, ви будете нести за це відповідальність. Але якщо вони хочуть об’єднати націю, то це не зовсім той шлях, яким треба йти». 

Сусіди та зрадники

У міру того, як українські сили відвойовують територію у Росії, звинувачення в колабораціонізмі стали повсюдними в усій країні. Старі конфлікти іноді переглядають у світлі поточного конфлікту. Жертви нападають на жертв.

«Іноді це реальні справи, з реальними записами, реальними доказами, — каже мені Леонід Мерзлий, голова Ірпінського міського суду, до юрисдикції якого входить Буча, коли підходжу до нього в судовій залі. — В інших випадках це бійки сусідів».

Хоча справи про колабораціонізм зазвичай розслідують національні органи й розглядають у вищих судах, Мерзлий добре знав їхні нюанси. «Якщо хтось не виїхав з окупованої території, ми маємо знати: чому? І якщо до когось приходили російські солдати, то чому? — пояснює він. — Ми маємо проаналізувати кожен випадок. Це дуже важливо для українського суспільства».

У той час як деякі українці на окупованих територіях «раніше підтримували ворога, і це було зрозуміло», продовжуєвін, інші, можливо, «захищали своїх дітей, і вони були вимушені цим природним почуттям захисту, і в цьому випадку важко судити».

Анатолій Федорук, який є мером Бучі уже 24 роки, зазначає: там було менше звинувачень у колабораціонізмі порівняно з іншими територіями, які були окуповані протягом тривалого часу. Однак він визнає, що давня ворожнеча між сусідами загострилася під час конфлікту. «Часто люди на одній вулиці або навіть в одній родині готові з’їсти одне одного, — зазначає він. — Ми — цивілізоване суспільство і не доводимо справи здогадками: мають бути докази — чи то колабораціонізму, чи то зґвалтування, а не чутки».

Коли ми зустрілися, Федорук сказав, що не ознайомлений зі справою Анни й не може коментувати поточні розслідування. Наступного дня, однак, команда комунальників прийшла оглянути дах її будинку. Він був пошкоджений обстрілами, і Анна вже кілька місяців просила місто відремонтувати його. (Нещодавно вона розповіла мені, що дах досі не полагодили.)

За словами Ілікчієвої, справа про воєнні злочини Анни та Марії наразі перебуває на стадії досудового слідства. У рамках розслідування Офісу генпрокурора вони приїжджали до Києва протягом останніх місяців, щоб ідентифікувати солдатів на сотнях фотографій, які влада вилучила з російських соціальних мереж. Під час одного з візитів старший слідчий поліції Віталій Пелегатий, який неодноразово відвідував Анну вдома і був головним, коли поліція надівала на Марію наручники, стояв збоку в кімнаті, скептично спостерігаючи за нею. «Він їй не вірить», — каже Ілікчієва.

І не тільки він. За словами Іри, вона та інші сусіди розмовляли з офіцерами, які погоджуються, що Анна бреше, граючи роль жертви. «Всі це бачать, — стверджує вона, — але нічого не можуть з цим вдіяти».

Для Анни не має особливого значення, чи буде вона коли-небудь притягнута до кримінальної відповідальності за мародерство або колабораціонізм. У будь-якому разі в Бучі вона тепер вигнанка.

Минулої зими хтось пошкодив її паркан. Напередодні Різдва, коли їх з Марією не було вдома, двоє молодиків з району розтрощили бейсбольними битками їхні вікна, вкрали телевізор і побили її матір, розповіла вона. Після того, як вона повідомила про напад у поліцію, один з чоловіків повернувся, щоб полагодити паркан, і приніс інший телевізор; він сказав Анні, що не чіпав її матір. У січні ті ж самі люди напали на Марію, коли вона йшла додому, погрожуючи їй ножем. Анна знову повідомила про інцидент у поліцію. За її словами, там нічого не зробили. 

Анна образилася на своїх сусідів і українських чиновників, що підвели її, настільки ж сильно, наскільки вона ненавидить російських солдатів, які знущалися з неї. «Найгіршим, — каже вона, — були не орки».