Тіло напоказ: Уривок з книги Андре Роша – «Перша стать»

Із 1870 року путівник Жоана, згадує L’Eldorado, що на Страсбурзькому бульварі, як один із тих закладів, які варто відвідати в столиці. Архітектура «сліпить світлом, зала просто чудова та витончена, вона відрізняється від усіх інших». Стара таверна, яку купив М. Лорж 1861 року, перетворилася на один із перших у Парижі кафе-концертів. Звичайно, існували й інші; упродовж 1870–1914 років у Парижі та його околицях відкрилося близько ста п’ятдесяти залів різних розмірів.

Ці місця нагадують старі чоловічі зібрання, у них пожвавлюється життя. Протягом понад двох десятиліть L’Eldorado завдячує своїм успіхом Дранему (1869–1935), геніальному коміку-труп’є (слово troupier у перекладі з французької означає «військовий», жанр труп’є передбачав виступ у військовій формі – прим. ред..), спадкоємцеві великого Паулюса (знаменитим його зробила пісенька «Йдучи додому з концерту»). Всім знайомі приспіви артиста, котрий із тремтінням у голосі інтонує пісні «Горошок», «Петроніль, ти пахнеш м’ятою», «Дірка в моїй платформі». Гучні веселощі та щирий сміх слугують опорою для комічного видовища, стимулюють жанр чоловічої пісенної лірики та привертають увагу малої буржуазії і народних кіл; вважається, що це працює як антидот проти тривог. Збуджений радістю натовпу статевий член і секс стають сировиною для непристойного гумору й розваг: ледь приховані сороміцькі жарти та алюзії надихають на каламбури, що збурюють уяву глядачів у залі; перчені дотепи й сумнівні загадки дають змогу запалити натовп словом. Немає значення, чи відвідувач прийшов сам, чи разом із веселими друзями або в компанії дами — можливо, це навіть його дама — все це справи не міняє. Ті пісеньки постійно повторювали нарцисичні фантазми про чоловічий член: ерекція, оргазм, розпуста, подружня зрада, вільна любов. Якщо жінку тут і не зводять лише до вульви, то її точно ототожнюють із «ненажерою», котра не може стримати бажання до органу, який має приносити їй задоволення. Дурниці та непристойності тішать компанії друзів.

Кафе-концерти, а згодом і мюзик-холи змінювали пейзаж паризьких спектаклів, оновивши жанри і стилі. Збоку від тротуарів Великих бульварів, де роззяви просто гуляють, свято знаходить своє місце, і туди всі охочі рушають пройтися. Вечір починає тривати довше, він супроводжується питвом, тютюном, він приємний, бо минає в оточенні, де можна і жартом перекинутись, і покурити. Тілесне відкриття дражнить емоції. Гротеском також підкреслюють насмішки над жіночими «подвигами»: не випадково перед збудженою публікою тілиста співачка Дюфе починає колоти горіхи, поклавши їх собі між грудьми.

Тут монструозність поєднано з нескромністю: такі крайнощі порушують норми пристойності, але тіло, вихоплене з темряви променем білого світла, провокує глядачів, стимулює емоції, що хитаються між бажанням і відторгненням, захватом і огидою. Зірки просто електризують чоловічу публіку. Наприклад, на виступи Терези (чия слава вийшла далеко за межі клубу Alcazar, де вона виступала між 1864 і 1888 роками) чоловіки приходили не тільки заради пісень: тіло та риси обличчя артистки вивільняли у глядачів такі пориви, яких не викликало жодне інше видовище. «В неї нижня губа — як у чоловіка, а голова — як у теляти», — згідно з Едмоном де Гонкуром, фізіономія Терези викликала нестримний захват; із її м’ясистих губ злітали дурниці, перед якими не можна було встояти, — так освітилася потворність, яку витягнули з тіні. За зверхнім висловом журналіста й гумориста Луї Вейо, «таке можна підібрати в канаві; але й там є свій смак».

У глядацькій залі відвідувачі сидять за столами, п’ють і — це стало маленькою революцією звичаїв в історії вистав — курять. У Alcazar, як каже Дельво, «чи пиво та кава, що їх подають тут , кращі за пиво та каву в інших паризьких наливайках? Зовсім ні! Але тоді чому люди погоджуються платити за них більше, ніж деінде? Чому? Тому що Тереза, незрівнянна Тереза, наша “Патті з пивної гальби”, два чи три рази за вечір виконає пісні, де слова та музику написали спеціально для неї Уйо та Вільбішо: “В пожежників нема нічо святого”, “Богиня жирного бика”, “Щось у носі лоскоче” та іншу першокласну поезію». Коли ж Терези не було, то Сюзанна Ляжьє, котру представляли як її суперницю, так само зривала «бурю захвату». Хоча нарочиті цінителі не віднаходити в них «шику канальї», що увиразнював виступи Терези.

Вар’єте оновлюють жанр із такими зірками, як Івет Ґільбер та співачками-танцівницями напівсвіту, як красуня Отеро. Ті вистави пропонують постання дивних істот із негарними тілами чи невиразним виконанням, а також андрогінів і жінок із аж надто розкутими манерами: «нетіпахи» Полер і Колет; «малолітки» Івонна Прентам чи Клео де Мерод; «левиці» Луїз Балті чи Емільєн д’Аленсон. Інші живлять відверте бажання: на сцені, що править за обрамлення, тіло жінки ніби дарують, звільнивши від умовностей. Жіноче оголене тіло демонструють у мюзик-холах, танцівниці ходять по залу з голими грудьми; спектакль зі сцени проливається у глядацьку залу і створює спокусливішу фізичну близькість.

Репертуар передбачає акробатичні номери, складені в еротичні сцени й роздягання, яке тоді називали «скиданням листя» (а згодом під американським впливом почнуть називати striptease). Хитромудре роздягання стилізує нещодавню еволюцію спокуси та збагачує її арсенал; в Alcazar d’Eté мадемуазель Кавеллі знімала капелюшок, сукню, спідниці, корсет, сорочку; між кожним із рухів, від однієї дії до іншої вона витримувала паузу, аби «дозволити глядачам заспокоїтися». Колетт стає знаменитістю 1909 року, коли вперше дає виставу «Плоть»; крики протесту, а чи й схвалення — залежно від смаків — зустріли відвагу жінки, котра оголилася на сцені.

Непристойності часто набували акробатичної форми: нога піднімається, стегна відкриваються, видно підпахву, випирають сідниці — все це були розкоші, яких найбільше прагнули від виступів Королеви Полів і Ніні-Лапки-Догори, котрі відбувалися у Moulin Rouge. Непристойне та огидне поєднувалися там, де йшлося про втілення майже порнографічних мізансцен: і Ненажера, і Зливна Канава, кожна по-своєму, продовжують образ героїні роману «Нана». Хтиві, розслаблені й ніби безтурботні пози їхніх тіл наче навчать повільному сексу — так вони обігрують квапливість надто імпульсивних чоловіків. Ці дівчата мають вульгарні пози й манери, вони роздягаються для дуже збуджених глядачів, на них загіпнотизовано дивляться чоловіки, котрі сидять тісно плечем до плеча. Руно під пахвами, вигідно вигнуті шиї, щедрі складки на животах і округлості крижів — усе це викликає хіть або сміх, апетит або огиду, захват або зневагу.

В глядацькій залі чоловіки підкручують кудлаті вуса (чоловік може бути без вусів тільки якщо він актор або слуга); їхнє волосся розділене на дві половини проділом посередині, котрий став загальновживаним, вони носять чорні капелюхи та рукавички кольору свіжозбитого масла, сорочки з жорстким комірцем, манішки, яскраві жилети, штани в смужечку та тростини з голівкою слонової кістки; інші глядачі сидять із папіросами в роті, носять на голові кашкети й назагал мають усі ознаки того, що прийшли сюди після щойно завершеної роботи. В будь-якому разі, одягнені чоловіки поглядами роздягали жінок, уявляючи їх голими наполовину чи повністю. Спектакль адресовано чоловічим очам, він ніби запрошує наблизитися до жіночого тіла, дає змогу урізноманітнити та зробити придатним для споживання видовище роздягання.

Ці вистави, як наслідок, мають на меті не просто перетворення сексуального бажання чоловіків на насолоду для очей. Їхні погляди тримають жінок на відстані; натомість провокаційні слова та жести, які жінки адресують публіці, бентежать інтимний простір кожного чоловіка, змушуючи в такий спосіб випробувати власну реакцію на очах в інших мужчин, які перебувають у такій самій ситуації. Адже всі вони проводять вечори в товаристві одне одного. Вельмишановній публіці пропонують один і той самий товар — жіноче тіло, що мало викликати веселощі та сміх, адже все, що стосувалося будови тіла та міміки жінки, в принципі виглядало гротескним. Тож жінки втілюють садистські та хтиві бажання одягнутих чоловіків. Також припускаємо, що кожну з цих мізансцен варто інтерпретувати в контексті тодішнього міського життя, де чоловіки, котрі зустрічали на своєму шляху жінок, воліли повністю тримати у власних руках їхню емансипацію, що саме поставала.