У пошуках батьків
Розповідаємо історії тих, хто відшукав найближчих людей через багато років
Автор: Альона Вишницька
Інколи розлучення батьків автоматично викреслює з життя дитини одного з них: дитина спілкується лише з тим, з ким живе. Уже дорослою вона може намагатися відшукати того чи ту, хто раптово зник з її реальності. Журналістка Заборони Альона Вишницька поговорила з людьми, які відновили зв’язки зі своїми батьками та рідними через десятиліття після втрати.
Або — або
У Ревеки була звичайна сім’я: мама, тато й на півтора року старша сестра. Вони жили в третьому за населенням місті Черкаської області — Смілі. Тато був священником.
Коли Ревеці виповнилося дев’ять, батьки розлучилися. Дівчинка дізналася про це випадково. Мама з татом посварилися (але таке траплялося й раніше), і сестра промовилась, спитавши: «А ти з ким залишишся: з татом чи з мамою?»
«Я стою, дивлюсь великими очима й не розумію, чому в мене взагалі таке питають. Але так, довелося вибирати. Я вирішила лишитися з татом у домі, який був рідним, у містечку з моєю школою, друзями, сім’єю, двоюрідними братами. Ще було шкода тата: сестра вибрала маму, а він лишався один. Маму я теж дуже любила і хотіла регулярно до неї їздити», — розповідає Ревека.
Сестра з мамою переїхали. Ревека з татом залишились.
У перший день тато підкликав Ревеку до себе і спитав: «А ти знаєш, що мама мені зраджувала?» Він детально пояснив, чому мама негідна того, аби лишатися в їхньому житті. Потім спалив усі спільні фотографії, на яких була колишня дружина.
«Він налаштовував мене на те, що життя з мамою — старе життя. А в новому мамі місця немає», — каже Ревека.
Фото з сімейного архіву Ревеки
Ревека любила маму — і спершу підтримувала з нею зв’язок, їздила в гості. Але щоразу, як поверталася додому, бачила, що татові це не подобається.
«Після таких моїх поїздок тато зі мною навіть не вітався. Я намагалася з ним розмовляти — мовчав. Бувало, що я верталася вдень, а він аж до самого ранку не казав мені ні слова. А потім говорив, що я маю вибирати: або переїжджати до мами, або не спілкуватися з нею взагалі, — розповідає дівчина. — Для мене це був розрив шаблону. Я не могла зрозуміти: от я раніше жила і мені були потрібні обоє батьків, але тепер, щоби мати нормальні стосунки з татом, мені треба пожертвувати мамою?»
Тато регулярно доводив Ревеці, що мама зрадила не лише його, але і її — і врешті дівчинка в це повірила. Вона перестала брати слухавку, не приставала на мамині пропозиції приїхати в гості, майже ніколи не відповідала на повідомлення. А коли відповідала, згадує, — то фразами на кшталт «Ти мене не любиш», «Що ти від мене хочеш?». Сестра намагалася це змінити — розповідала, що мамі від цього було дуже боляче, вона щодня плакала та сумувала. Казала, що мама регулярно заходить на сторінки доньки в соцмережах, щоби бодай так знати, чим вона живе.
Слухавку від мами Ревека брала зрідка й лише тоді, коли тата не було вдома — та й повноцінним спілкуванням це назвати було важко.
Найважче Ревеці було в перший рік. Незвично було, що на восьме березня в школу до всіх прийшли мами, а до неї — ні. Тема мами виринала регулярно: наприклад, у школі дівчинці задали вивчити пісню про маму. Ревека відмовилась.
«Я завжди всім казала, що в мене все нормально. Мовляв, у мене мама і тато в одній іпостасі. Мені дійсно вистачало любові, але тема мами була дуже складною і болючою. Особливо бачити, як мами однокласниць регулярно приходили на батьківські збори чи позакласні заняття», — згадує Ревека.
У підлітковому віці теж було важко: Ревека вперше закохалася, але поділитися цим не могла ні з ким. Було багато щастя, каже, але не мала кому про це розповісти. А коли розійшлася з цим хлопцем, теж не було до кого прийти та вилити свої емоції. Татові краще було не розповідати: «Він просто ревнував. Казав — ага, от вийдеш заміж чи вступиш в університет, мене покинеш. Він не був у захваті, що я з кимось зустрічаюсь взагалі. Мій світ мав обмежуватися ним».
Сестру перед вибором «мама чи тато» не ставили — вона спілкувалася з обома. «Тато намагався її налаштувати проти мами, але одразу зрозумів, що це не спрацює. З нею він був поблажливий і дозволяв їй те, що мені не дозволяв. Він розумів, що я нікуди від нього не дінусь. На мене можна було нагримати, накричати, підняти руку. А сестра, якщо щось не так, одразу до мами: їй було куди тікати», — згадує Ревека.
Фото з сімейного архіву Ревеки
Тато
Поступово все, що стосувалося мами, затиралося. Татові було боляче чути будь-що про колишню дружину, і Ревека намагалася не нагадувати. А потім стала забувати сама.
«Вже пізніше я згадувала якісь моменти — наприклад, як ми їздили на річку й мама вчила мене плавати, кататися на велосипеді. Як закладала в мене любов до творчості, літератури, співала й читала мені вірші. Але я чомусь завжди завдячувала цим татові. Я уривчасто пам’ятала музику, яку мама слухала вдома, і згадувала, як сама під неї танцювала. Але тато прищеплював ненависть до всього, що залишалося від мами. І я повірила», — розповідає Ревека.
Так Ревека спершу розлюбила сукні. Потім навчилась передбачати, згадки про які місця роздратують тата. Дуже хотіла поїхати в дендропарк, де бували раніше всією родиною — але так і не наважилась сказати про це батькові, бо він би сердився.
Вона робила все, аби тато був щасливим, а розлучення переживав менш болісно. Намагалася бути найкращою донькою в усьому. Гарно вчилася: «У мене був клас двієчників, і якось я написала річну контрольну на 12. Приходжу додому, розповідаю — а він каже, що навіть не піде на батьківські збори, бо там будуть знову мене нахвалювати: хіба він цього не чув? Усі мої вчинки й досягнення якось знецінювалися»
Ревека дбала про тата, контролювала, аби вдома було що їсти, а він імпульсивно не витратив усі гроші в перший день зарплати: «Йому постійно все треба було пояснювати. Наприклад, що це не ок, коли ти бабусі місяць обіцяєш допомогти, але не робиш цього. Були такі моменти, коли я жартувала з друзями, що в нашій сім’ї один мужик — і це я».
«Він мав дивний характер, це правда. Він був таким стереотипним науковцем, який нічого не розуміє в практичності життя. Наприклад, він маніакально захоплювався астрономією — але в житті був зовсім безпорадний».
Фото з сімейного архіву Ревеки
Водночас завжди треба було вміти передбачити його реакцію, випадково не сказати щось про маму чи не нагадати її. Це було важко: вони схожі.
«Вгадати не завжди виходило. Напередодні дев’ятого класу, пам’ятаю, він підійшов до мене раптово, коли я читала книжку. І почав вкотре розповідати про те, яка мама не така. З агресією, злістю. І я ніби завжди себе налаштовувала на те, що без мами нормально, але мені стало так боляче, що я розплакалась і попросила його припинити», — згадує Ревека.
Реакції чекати не довелося. Тато бив по всьому, що бачив — казав, що донька маніпулює так само, як і її матір: «Але ж не було жодної маніпуляції. Я просто розплакалась. Але щойно йому здавалося, що я якось схожа на маму — зовнішністю чи характером, намагався це «вибити», — каже дівчина.
Цього разу найсильніше постраждала рука. Ревека тримала книжку, і, мабуть, через це, каже, тато сильно зачепив пальці. Дівчинка два тижні просила однокласниць зав’язати їй волосся, бо самій не вдавалося: дуже боліло. Один із пальців збільшився у кілька разів та не згинався. Батько помітив це через кілька тижнів — і неохоче відправив до лікаря. Там зафіксували численні тріщини. Через роки після цього, каже дівчина, тато переконував, що не зробив тоді нічого поганого: вона заслужила.
Час від часу, коли вона розповідала іншим про таке, люди округлювали очі та казали, що її батько — деспот і тиран. «І я завжди відповідала, що ні. Просто так склалися обставини. Він міг мене відлупцювати — а потім приходив просити вибачення, і якось воно забувалося».
Коли Ревеці було шістнадцять, батько привів у дім нову жінку.
«Я нічого не мала проти — хіба що здивувалася. Бо мені все життя казали про те, що священник не може вдруге одружитися», — каже Ревека. Щоправда, ця історія взагалі не входила в канонічні рамки, які дівчинці нав’язували все дитинство.
«Тато все життя розповідав, яка мама погана, бо покинула мене, — а тут привів жінку, у якої одна дитина від одного чоловіка в Криму, а інша, п’ятирічна, — в іншої свекрухи. Сама ця жінка займалася парапсихологією, була якоюсь язичницькою жрицею», — розповідає дівчина.
Спілкування не склалося одразу. Якось нова татова обраниця сказала прямо: я тобі тут влаштую «солодке життя», буде тобі зла мачуха. Це було останньою краплею:
«Я стою посеред кімнати, на мене наїжджає мачуха, тато кричить. А я починаю збирати речі. Надворі третє січня. Я розумію, що мені нікуди піти: ніде мене не зрозуміють. Із сусіднього дому прибігла бабуся, стала у дверях і каже — нікуди не пущу. І я не витримала й випалила: «Або я піду з дому, або піду з життя». Це була випадкова фраза, щоби мене випустили, яка стала великою помилкою».
Тато й мачуха подзвонили у швидку та повідомили, що Ревека планує суїцид. Її забрали в обласну психіатричну лікарню.
«Я пам’ятаю цей момент — виходжу з дому і думаю: нарешті я валю з цього дурдому».
Фото з сімейного архіву Ревеки
У лікарні не одразу зрозуміли, що там робить здорова дитина, — психіатр прямо спитав, у чому причина. Об’єктивної не знайшли. Але домовились, що профілактично два тижні Ревека побуде там — все одно канікули, а додому не хочеться.
«Там було жахливо, але я згадувала всі медитативні практики. Спостерігала за всім, що відбувається, як адекватна людина і уявляла, що просто набираюся різного досвіду. Зі мною в кімнаті жила дівчинка з маніакальними розладами — за пару днів ми так подружилися, що я єдина могла її заспокоїти», — згадує Ревека.
У психіатричній лікарні, каже дівчина, було простіше: там одразу зрозуміло, хто хворий. «А вдома дорослі люди робили щось таке, що не налазило на голову, — абсолютно нераціональні речі. Простіше і зрозуміліше було в лікарні. Там я знала, чого чекати».
«На лікуванні» Ревека просиділа всі зимові канікули й Різдво — до неї єдиної ніхто не приїхав на свята. Після повернення всі домашні заборонили говорити, де дівчина провела цей час.
Картковий будинок
За кілька місяців тато зібрав речі та поїхав із новою жінкою жити в інше село.
«Це був рік, як я сильно хворіла на астму. Напередодні мого випускного. Я була дуже ображена: людина, яка була для мене всім і заради якої я відмовилася від своєї мами, просто взяла, повісила дітей на шию бабусі-пенсіонерці й поїхала. Цей картковий дім, який батько будував весь час, просто розвалився. Усе моє дитинство ніби минуло в якійсь самопожертві: я не спілкувалася з однолітками, лише з татом. Він мене ніби затягнув у це доросле життя і залишив там», — каже Ревека.
У свої майже вісімнадцять, наприкінці серпня 2019 року, Ревека вперше свідомо зустрілася з мамою.
Перші кілька хвилин було дуже важко, згадує, — так, ніби навпроти сидить стороння людина, якій треба розповісти все своє життя: про друзів, першого хлопця, школу. Усі ті банальні речі, які всі довкола знають.
«У якийсь момент я просто підійшла до неї та обійняла. І от стоїмо ми посеред міста та обидві плачемо. Я завжди думала, що це вона мене не любить: мене в цьому переконали. І тут з’ясовується, що скільки років я з нею не живу — стільки років вона і страждає», — розповідає дівчина.
Вона поступово поновлювала спілкування з мамою, але було прикро, що згаяла стільки часу. «Коли дитина зростає, вона набирається всього потрошку від батьків. У мене був лише батько — і я стала схожа на нього. Я багато потім думала про те, як би могло бути інакше», — каже дівчина.
Ще за кілька місяців Ревека остаточно переїхала до мами. Бабуся не була проти. Вона докоряла дівчині, що батько їх покинув через характер доньки, казала: «То в тебе раніше мама була погана, а тепер тато. Ти в собі розберися».
«Ну, нормально, думаю я. Мене всі разом налаштовували проти мами все життя, починаючи з моїх дев’яти років, а тепер звинувачують, що я вважала її поганою».
Зараз Ревеці дев’ятнадцять. Вона вже рік як живе поруч із мамою та намагається повернути у своє життя все те, що пройшло повз неї у дитинстві.
Фото з сімейного архіву Ревеки
«Мама працює директоркою магазину в селі. Може, її життя склалося б інакше, але тато не дав їй здобути освіту. Сказав — будеш матушкою, освіта не треба. Зараз, коли я повернулася, вона просто світиться від щастя», — каже Ревека.
Вони разом дивляться кіно — мама радить щось своє, Ревека своє.
«Ми пробачили одна одній, щойно побачились. Зараз те, що ми втратили, не наздоженеш ніяк. Тому просто намагаємося прожити те, що ще можна. Хоч трошки набратися тих стосунків, яких бракувало тоді. Зараз мама може просто стояти на кухні, робити щось, говорити зі мною — і раптово розплакатись, тому що знову має доньку».
Втрата ілюзій
Потреба в прив’язаності до мами чи тата — це життєва необхідність та соціальна норма, пояснює психотерапевтка Лариса Дідковська.
«Коли діти виростають, у них з’являється власна версія стосунків батьків. Коли вони маленькі, на жаль, є велика небезпека, що тато або мама перетворять міф про партнера на помсту цьому партнеру. І це буде не власна версія батька чи мами, а версія, нав’язана іншою стороною. Якщо це війна, то інший партнер — ворог», — каже психотерапевтка.
Людині важливо мати власний образ матері чи батька — сформований особисто, а не зі слів інших. Це нормальна потреба дорослої людини — зрозуміти, яким є її тато чи мама насправді, додає Дідковська.
Не в усіх людей виникає бажання відшукати своїх батьків: декому достатньо лишити вже сформоване уявлення. Проте важливо, наголошує психотерапевтка, зберігати зв’язок з реальністю, а не з міфами.
«Параноя підозрілості, що ж там насправді, формує поляризацію в ставленні. Або ми демонізуємо батька чи матір, яких не знаємо, або ідеалізуємо (наприклад, матері, які народжують без чоловіка, можуть казати, що чоловік ідеальний і загинув в аварії чи в якійсь суперважливій місії). Нічого з цього не є реальністю: це продукт уяви та вигадки. Правда десь посередині», — додає психотерапевтка.
У світі фантазії й вигадки живуть діти, які залежні від інших, каже вона. Натомість дорослі відрізняються від дітей тим, що мають більше впливу на своє життя: «Міняємось ми — і міняється наше бажання щось знати про інших або не знати ніколи. І це теж нормально, але це свідомий вибір. Не тому, що мама лякала — а тому, що я сама, доросла людина, вирішила не знати. З моєї практики, у половини людей образ батька чи матері збігається з тим, що казав інший партнер. Але в половини виявляється, що це зовсім інша людина, ніж вони уявляли її в дитинстві. Людина може розчаруватися, а може — ні. Імовірність 50 на 50».
Найважливіше — пам’ятати, що все життя так чи інакше — це втрата ілюзій.
Дім
Андрій не знає, чому розійшлися його батьки. Йому було років п’ять-шість. Спершу батьки розійшлись, потім розлучились, потім роз’їхались. Тато поїхав до себе на батьківщину, в Чернівці, а мама лишилася з сином у Дніпрі.
Фото з сімейного архіву Андрія
«Жодних зв’язків потім не підтримували. Мені ніхто нічого не пояснював — а я й не знав, що питати. Я розумів, що ми лишилися удвох, а тато поїхав», — каже Андрій. Це було на початку 80-х.
Мама про батька не говорила взагалі. Спільних фотографій вдома теж не було. Можливо, каже Андрій, їх зберігали в іншому місці, але на очі вони ніколи не потрапляли.
«Загалом у нас усе було нормально. Ми спілкувались, нам ніби вистачало одне одного, може, нам не були потрібні ніякі інші родичі», — каже Андрій. Його мама працювала бухгалтеркою на великому підприємстві. Андрій вчився, потім пішов в армію. На початку 2000-х вони переїхали на іншу квартиру, а мама почала їздити по роботі в довгі відрядження. У 2013 році мама захворіла — і за пів року її не стало. Андрію тоді було 25.
Фото з сімейного архіву Андрія
Після маминої смерті в документах Андрій знайшов кілька листів з адресою суду в Чернівцях — місця, де зареєстрували розлучення батьків. Хлопець періодично думав, що було б добре знайти тата, але до цього не доходило: або знаходились інші справи, або не знав, з чого почати пошук. Адреси чи жодного контакту родичів у нього не було: «Причин можна постфактум згадати багато. Але найважливіша, мабуть, те, що я просто звик бути сам».
Батька Андрій майже не пам’ятав. Лишився лише один спогад:
«Я ходив у дитячий садок. Був обід — і чомусь приїхав тато, забрав мене. Саме до мене. Мені тоді дуже сподобалось, що всі діти самі, а ось до мене він прийшов — тато, так».
Фото з сімейного архіву Андрія
Дзвінок
У грудні 2020 року Андрію зателефонували з Молдови. На іншому кінці слухавки працівниця програми «Жди меня» повідомила: його шукають родичі зі сторони батька.
За кілька днів вони зідзвонилися. Виявилося, що Андрія впродовж майже двадцяти років шукала й чекала велика родина. Від кінця 90-х вони писали листи — спершу на стару адресу, яку знали. Потім, коли Андрій із мамою переїхали, листи стали повертатися. Нової вони не знали.
«Я ніколи не бачив цих листів. Не знаю — може, мама їх рвала ще біля поштової скриньки. Схоже, вона була дуже ображена — але чому й за що, я не знаю. Це їхня з батьком справа», — каже Андрій.
Фото з сімейного архіву Андрія
Перші кілька хвилин розмови телефоном на іншому кінці слухавки просто плакали. Тітка, сестра батька, казала, що дуже рада, що Андрій нарешті знайшовся: його всі чекали. Особливо, каже, бабуся — їй вже дев’яносто, і вона не переставала вірити, що онук знайдеться. Ще за кілька тижнів Андрій з дружиною поїхали в Чернівці.
«Мене зустріли на вокзалі — сльози, обійми. І ми поїхали в той дім, де я був більше ніж тридцять років тому. Він мені здався таким маленьким — хоча тоді, у мої п’ять, він здавався велетенським. Було так цікаво через стільки років побачити і відчути це все. Згадував, що ось тут ріс горіх, а я під ним сидів. У цій кімнаті я спав — пам’ятаю цю піч, зелений кахель. А ось тут були клітки для кроликів, яких я обожнював».
Андрія зустріла вся сім’я — більшість із цих людей він бачив уперше. Була бабуся, тітки, дядьки, їхні діти. Усі разом вони святкували день народження бабусі й водночас те, що Андрій нарешті повернувся у їхнє життя.
Андрій з родиною
«У мене було таке відчуття, ніби я дивлюсь на людей, яких не знаю — але і знаю одночасно. Була тиха радість від того, що у мене нікого не було — і раптово з’явилася родина. Я почав поступово згадувати, що вони дійсно були в моєму житті, я цінував їх навіть малим. І от, зараз вони теж є. Ми сиділи всією цією великою компанією і було настільки весело та безтурботно, що я відчував: я — частина цієї великої родини», — каже Андрій.
На цій першій зустрічі чоловік дізнався, що батько помер за кілька років до мами — у 2001-му. Він їздив у Чорнобиль у 1986-му, провів там кілька місяців і через це сильно захворів — недуга прогресувала швидко.
«Я думав про те, що варто було самому почати пошуки раніше. Шкода було, що не застав батька, що ми не поговорили. Можливо, щось склалося б інакше — цікаво, як би було. Мені розповіли, що батько говорив про мене постійно, коли був живим. Я так і не дізнався, чому вони розійшлись. Але, якщо чесно, не знаю, як із цим розбиратися — вирішив для себе, що мені краще це не зачіпати. Це були їхні стосунки, й тепер нічого не можна змінити», — говорить Андрій.
Зараз, каже, дуже хотів би поговорити. Хотів би розповісти про всі свої життєві пригоди, досвід, подивитися на реакцію та послухати його історії. Але тата вже немає. Зате є кілька тіток, двоюрідних сестер, бабуся — усі ті люди, про існування більшості з яких він навіть не здогадувався.
«Єдине, до чого я зараз просто не можу звикнути, — це до годинних сімейних розмов про життя. Цього ніколи не було в моєму житті — а тепер от є. І всі мене чекають».
