«Це мрія тепер — просто побачитись, просто жити». Українські художники показують своє мистецтво про війну

Повномасштабне вторгнення Росії кардинально змінило життя українців, а тих, хто до війни був у вразливому становищі, війна зробила ще більш вразливими. Художники завжди відчувають зміни гостріше за інших, і можуть сформулювати сенси там, де інші тільки починають підбирати слова. Заборона попросила українських художників розповісти про своє ставлення до війни і про те, як змінилися їхні практики під впливом повномасштабного вторгнення Росії в Україну. 

Олексій Сай / Київ

Художник, засновник методу Exel-Art

Я мав відкрити виставку у Voloshyn Gallery 24 лютого. То була серія з робіт, які я починаючи з зими 2014 року знищував та перетворював на такі собі пейзажі, спотворені слідами бомбардування. Ми були готові до відкриття, а зайшли в галерею вже як в бомбосховище і пробули там з іншими художниками, художницями та їхніми сім’ями перші кілька днів вторгнення.

Я поки що для себе вирішив приносити користь роботою своєю скоріше як пропагандист, ніж як художник. А там видно буде.

Антон Селлешій / Львів

Художник, візуальний дизайнер

Пам’ятаю ту фразу, яку мені сказала подруга вранці 24 лютого: «Антон, вони бомблять аеродроми…» Я у відповідь натягнув ковдру на голову. У нас їбануте почуття гумору, я подумав, що вона просто шуткує…

Я дуже скучив за близькими, яких переконав виїхати за кордон. Мені справді по-звірячому страшно. Перебуваючи у Львові, інколи відчуваю провину за те, що я живий, за те, що я не в Ірпені, Бучі, Харкові. Я малюю сам для себе, i розцінюю це більше як безсилля і прояви обсесивно-компульсивного розладу, ніж як свідому спробу щось сказати.

Я вже десять років живу у Львові. Це відносно далеко від передової. Я малюю свої роботи по чужих світлинах і скриншотах з телевізійних ефірів. У перші дні війни неможливо було випустити телефон із рук, а мережею ширилися записи СБУ, де російські військові розповідають про мародерство і всі ці жахіття, які вони творять з українцями. Сенс звичних речей змінився для мене — вони тепер мов з експозиції меморіального музею Аушвіц-Біркенау, де купа взуття або зубних щіток. І цей весь морок повторюється у 21 столітті.

За день до вторгнення я закінчив роботу з обіймами — «Hope». Вночі прийшов з майстерні, а на ранок вже бомбили… Моя найближча людина поставила собі на телефон цю роботу. Це якась і згадка, і мрія тепер — просто побачитись, просто жити.

Серія «Зворотна сторона медалі»

Марія Проніна / Маріуполь

Художниця, колажистка

В Маріуполі напруга була ще до нового року. Командою «Платформи ТЮ» ми декілька разів збирались і проводили «червоні лінії» — обговорювали, що має статись, щоб ми поїхали з Маріуполя. А після погроз Путіна, що він нам покаже справжню декомунізацію, визнання «ЛДНР» та початку провокацій ми вже чекали, що буде штурм міст в Донецькій та Луганській областях. А потім ми дізналися, що обстрілюють не тільки нас, а купу міст по Україні.

Я стала якоюсь лютою, категоричною у багатьох питаннях, мій мозок почав працювати бистріше. Постійно потрібно кудись скидати агресію до окупантів. Почала робити колажі з газет, які купляю у різних містах. Всі дні війни розв’язую купу квестів, про існування яких раніше навіть подумати не могла. Тому мені здається, що у мозку з’являються нові нейронні зв’язки — і дуже багато болю. 

Аліса Гоц / Київ

Працює в техніці літографії, разом з друзями заснувала літографську майстерню

Я до останнього не вірила, що це [повномасштабне вторгнення] взагалі можливо у 21 столітті. Перші почуття буди дивні, ніби все твоє звичне життя відійшло на другий план, але в голові все ще присутні купа планів і речей, які ти вже не зробиш найближчим часом. Трощать твою країну, твоє рідне місто і звичне життя.

Війна всі відчуття загострила. Люди згуртувались, розставили пріоритети, мішура відійшла на другий план. Війна відкриває справжні людські якості — як добрі, так і погані.

Найбільше зараз хочу бути разом з рідними, нестерпно хочу обійняти дітей, які разом із моєю мамою перебувають в Іспанії. Займатися улюбленою справою, розвивати майстерню, вкладати свій камінчик в розвиток культури. Вірю, що Україна переможе, і сподіваюсь, що швидко відновиться і перейде на новий рівень розвитку. 

Ігор Гора / Одеса, Київ

Фотографія, цифрові колажі

Я дізнався про [вторгнення Росії], як і багато українців, прокинувшись серед ночі від вибухів. Хоча все вказувало на те, що війна розпочнеться, готовий я до цього не був. До цього не можна бути готовим. Я відчував страх і переживання за близьких, коли близькими стала вся країна. Відчув свою ідентичність. Прийшло повне розуміння того, як намагаються стерти твою націю, і ненависть до р**ні, яка не є навіть тваринами.

Я вірю в те, що зараз Росія отримає люлей, після чого відповзе назад у темряву, а для нас почнеться новий етап життя, у якому ми не будемо припускатися минулих помилок та будемо готові дати відсіч наступному нападу к***пів, який ще безсумнівно станеться.

Світлана Гавриленко / Ялта

Художниця, займається живописом

Мене розбудив мій хлопець о п’ятій ранку 24 лютого. Ще було темно, він сказав: «Свєта, Росія бомбить Київ». Я не повірила — думала, що він це прочитав у якомусь пабліку «ВКонтакте», цього ж не може бути. Включила VPN і стала завантажувати новини BBC і CBS. Вони дуже довго не вантажилися, я встигла заснути і прокинутися знову. Подивилася на екран телефону — всі передові однакові: Росія напала на Україну.

З початку війни у ​​мене почуття тотального безсилля і безгласності, і хоча я відчуваю себе трохи чужою в рідному Криму, при цьому ніби ще сильнішим став зв’язок із цією землею.

Я зараз боюся думати про майбутнє. Будь-які спроби спланувати своє життя далі, ніж на кілька днів, жахають, тому я звузила горизонт планування до мінімуму. Але я вірю, що після найбезпросвітнішого кошмару завжди приходить ранок.

Я зробила серію картин, написаних у змішаній техніці олійними та акриловими фарбами на полотні без підрамників, розміщених на манір килимів на моїх стінах. Тільки замість захопливих візерунків з дитинства вони зображують німий крик. Я не можу знайти слів, щоб передати жах того, що відбувається, але я можу знайти візуальну мову.

Ігор Гусєв / Одеса 

Художник, поет, автор перформансів, фільмів, об’єктів та інсталяцій

Я прокинувся від вибухів в Одесі, і це було найстрашнішим і найневимовнішим відчуттям, що я коли-небудь відчував. Я став більш чутливим. Я слухаю кожен шелест. Україна переможе. Тут без варіантів!

Серія: 3 World War

Kinder Album / Львів

Анонімна художниця, працює у жанрах живопису, графіки, фотографії, інсталяції, street art та відеоарту

Я відчула шок і заціпеніння від того, що таке взагалі можливе у нас в час, коли цивілізаційний та культурний розвиток людства не дозволяє навіть помислити про масові вбивства. Але виявилось, що ці цінності сповідують далеко не всі люди. Війна загострила відчуття того, що я лише маленька мурашка, смерть якої мало що змінить на Землі, але водночас важливішим стало те, що я можу встигнути зробити, поки ще жива.

War Album

Мар’яна Микитюк / Київ

Ілюстраторка, працює у змішаній техніці

У перший день повномасштабного вторгнення здавалося, що це надто абсурдно, щоб тривати довго, що все закінчиться за кілька днів, бо такого не може бути зараз посеред Європи. Згодом стало зрозуміло, що може бути що завгодно, і ядерна війна — це цілком собі варіант. Треба готуватися до всього і намагатися повернутись до якоїсь подоби нормального життя.

Війна загострила відчуття вдячності. Уже нічого не вдається сприймати як належне. Щодня, коли вмикаю воду, світло чи купую їжу, думаю про людей, які роблять це можливим.

У спокійний стабільний настрій досі важко втрапити: частіше емоції або викручені на максимум, або за щільною пеленою апатії. Малювання допомагає відчути трохи контролю і користі від себе. Мені здається, ми зараз у процесі ще одного культурного відродження, і сподіваюсь, цього разу ніщо не завадить йому.

Лео Троценко / Дніпро, Київ

Художник, співзасновник фотоініціативи Periscope_ua

В день початку повномасштабного вторгнення перші кілька вибухів я почув добре. Ми йшли вулицею о четвертій чи п’ятій ранку з друзями біля Павлівського скверу [в Києві]. В цей час ми слухали польських панків з гурту Moskwa. Після того, як ми купили все, що нам треба в магазині, ми були вдома і я не міг зрозуміти, що треба робити. Заціпеніння.

Майже всі емоції мілітаризовані, майже все, що не стосується війни, не викликає зацікавленості чи емпатії. Деякі люди стали ближче, інші — десь далі, географічно насамперед, але не тільки. 

Загострились спільні відчуття, стало менше простору для особистого. Також я боюсь повернення в Київ, але не через авіазагрозу чи страх смерті. Страшно повертатись до старого життя. В той самий час є й місце дивному спокою.

 

Оля Єрємєєва/ Київ

Мультидисциплінарна художниця, працює з фотографією

Війна повністю відключила думки про існування якогось безпечного місця. Будь-де тебе можуть вбити.

На відміну від початку повномасштабної війни, зараз важко уявити кінець цього жаху. 

Серія «Дегуманізація»

Олександр Барболін / Прилуки 

Художник, колажист

На момент вторгнення перша моя емоція була страх, але не за себе — за близьких. Війна для мене не нове слово: вісім років я прожив в Ізраїлі, де кожного року протягом тижня відбувається конфлікт з Палестиною. Як літають та вибухають ракети, я вже бачив.

Але такого, як надивився в Україні, не побажаю нікому. Перші три тижні війни я допомагав в теробороні, потім працював волонтером і лише трохи переваривши побачене, зміг працювати знову. Адже щоб створювати щось нове, потрібен внутрішній поштовх та енергія.

Зараз я спостерігаю за тим, що відбувається, емоційно причаївся і думаю про майбутнє країни. Мені здається, що той досвід, який отримали вимушені переселенці за кордоном, позитивно вплине на формування українського менталітету, коли вони повернуться.

Адже більшість з них чули про Європу, але ніколи там не були, або були короткостроково, як туристи. Коли ти живеш всередині країни довго, то розумієш всі плюси та мінуси системи, розумієш, як працюють правила та закони, вивчаєш, як живуть інші люди і порівнюєш їх із собою. Вірю, що певні правила та культурні коди біженці захочуть перейняти і слідувати їм після повернення до України.

Будь-яка війна рано чи пізно завершується в своїй активній фазі. Ми вже навчені досвідом 2014 року. Після закінчення буде нове «вікно можливостей» та потужний розвиток у всіх напрямках.

Закентій Горобйов / Київ

Художник, типограф, ілюстратор, викладач

Я перестав фокусуватися на негативних емоціях: страху, ненависті, розгубленості, бо це не допомагає боротися та взагалі заважає жити навіть у мирний час. Намагаюся бути об’єктивним, не генерувати і не підтримувати панічні настрої. Прийшов до висновку, що зміна фокусу з серйозних тем на гумор дуже розряджає загальний емоційний стан. Тож я сфокусувався на пошуку цікавих візуальних метафор, які б трактували мою точку зору через призму гумору.

Взагалі намагаюся не заглядати в майбутнє, максимально фокусуюсь на «зараз». 

Юрій Денисенков / Київ

Художник, сценограф 

Перше, що я відчув, коли почалося вторгнення, — це розуміння, що починається зовсім інше життя. Я не уявляв, що все буде розвиватися таким чином, що будуть вбивати людей на вулиці, окуповувати міста і села і не будуть давати евакуюватися цивільному населенню. В перші тижні війни я був з родиною під Києвом. Розуміння, що це справжня війна, з’явилося там, коли над нашим будинком збили літак і він впав неподалік, або коли в сусідній будинок стріляв танк. Відчуття повного паралічу, безвиході та страху більше не за себе, а за свою родину. 

Для мене прийшло відчуття огиди та ненависті до Росії та всього, що з ними [росіянами] пов’язано, до всієї їхньої культури та мови. 

Я впевнений, що Україна переможе, і нас всіх чекає справжній розвиток у всіх галузях. Думаю, для України стануть відкритими всі можливості цивілізованого світу.