«Улюблене слово — birlik, що означає єдність». Як живуть українські гагаузи

«Ми справді українські гагаузи. Всією душею вболіваємо за свою Україну. Ми не всі говоримо українською, хоча вже думаємо дуже часто. Ми не знаходимо російського слова, ми знаходимо українське слово», — каже мешканка однієї з громад Одещини.

Українським гагаузам часто доводиться підбирати слова у розмовах зі своїми рідними з молдовської Гагаузії, які дотримуються проросійських поглядів. У найкращому разі в розмовах з близькими по обидва боки кордону намагаються оминати тему війни.

Журналісти молдовського медіа News Maker відвідали кілька громад, де, живуть гагаузи України.

Історія гагаузів в Молдові та Україні

Гагаузька автономія в Молдові — це традиційно проросійський регіон. Майже 95% виборців проголосували проти єврореферендуму. А глава автономії, ставлениця олігарха-втікача Ілана Шора Євгенія Гуцул, регулярно відвідує Москву, фотографується з Путіним.

Але гагаузи компактно мешкають не лише на території Молдови. Достатньо перейти кордон.

Як гагаузи опинились в Україні? Насправді так само як і в Молдові: на початку XIX століття гагаузькі переселенці з Балкан влаштувалися у степовому краю південної Бессарабії — Буджаку. 1940 року, коли територія Бессарабії відійшла до СРСР, Буджак розділили: більша його частина увійшла до складу Української РСР, а менша — до складу МРСР.Тоді гагаузи, хоч і опинилися в різних республіках, але в одній країні, і зв’язки свої зберегли: одружувалися і виходили заміж, приїжджали один до одного на свята, вирушали за розподілом на роботу в гагаузькі села обох республік.

Після розпаду Радянського Союзу Молдова та Україна стали незалежними державами-сусідками, а гагаузи з обох боків кордону автоматично стали громадянами цих країн.

Історично в Молдові було більше поселень гагаузів і, відповідно, чисельність молдавських гагаузів майже на чверть перевищувала українські. Це частково пояснює те, що молдавські гагаузи, становлячи близько 4% населення МРСР, залучилися до боротьби за самовизначення під час розпаду СРСР. Підсумком конфлікту Кишинева та Комрата стало створення в Молдові 1993 року Гагаузької автономії.

Через тридцять років, за даними перепису 2024 року, у Молдові мешкають близько 100 тис. гагаузів (4,2% населення Молдови), з яких близько 85 тис. — у Гагаузській автономії.

Своєю чергою гагаузи України — один із найменших народів країни. 2001 року там мешкали близько 32 тис. гагаузів, більша частина з яких (27 тис.) — у місцях компактного проживання в Одеській області на кордоні з Молдовою.

На Одещині п’ять моноетнічних сіл, у яких більша частина населення гагаузи: Виноградівка, Котловина, Старі Трояни, Дмитрівка та Олександрівка. А, наприклад, у селі Кубій половина жителів — гагаузи та половина — болгари.

Виноградівка: гагаузькі традиції

«З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну загинули двоє уродженців села Виноградівка, — каже директорка Центру гагаузької культури Ольга Кулаксиз. — Один із загиблих родом із Виноградівки, другий, прикордонник, тридцять років прожив у нашому селі, для нас він став своїм виноградником».

Розмова з пані Ольгою ведеться серед експонатів Центру гагаузької культури, облаштованого в місцевому Будинку культури — типовому будинку радянського періоду, розташованому на височини: зі сходів видно Болград і тонку срібну лінію річки Ялпуг, яка несе свої води з Молдови.

Подібно до річки, доля жінки перетекла з однієї країни в іншу: вона народилася в гагаузькому селі Дезгінжа в Молдові в сім’ї гагаузу та молдаванки. Під час навчання у Кагульському педучилищі проходила практику у Вулканештах, там познайомилася з майбутнім чоловіком родом із Виноградівки та переїхала сюди. На запитання, ким вона почувається, Ольга, не замислюючись, відповідає: «Гагаузкою. І я завжди буду гагаузкою. І всі, хто знають мене, спитайте будь-кого, скажуть, що я — гагаузка». Трохи згодом додає, що, проживши у гагаузькому селі в Україні, деякі речі досі робить так, як її вчили на малій батьківщині — у Дезгінжі.

Звичаї болгар та контакти з Молдовою

«Традиції та обряди молдавських та українських гагаузів все ж таки відрізняються, але не сильно. Гагаузи України деякі звичаї перейняли від місцевих болгар, адже в окрузі більше болгарських поселень. Наш обласний центр гагаузької культури працює вже десять років. Ми не лише зберігаємо предмети побуту, звичаї та традиції гагаузів, а й підтримуємо зв’язки з музеями та науково-культурними установами у Гагаузській автономії», — розповідає Ольга.

Але наголошує, що після вторгнення Росії до України ці контакти скоротилися. Сама вона продовжує їздити на деякі культурні заходи до Гагаузії, проте не всі односельці її підтримують через проросійську позицію гагаузів по той бік кордону.

«Між гагаузами Молдови та України вже немає тих тісних зв’язків, які були. Але як це глибоко зайшло — покаже час. Але культура народу має бути. Має жити. Тоді цей народ живе, коли є культура», — пояснює директорка Центру гагаузької культури.

Гагаузька мова

Цілу стіну її кабінету займають книжкові стелажі. Тут зібрано майже всю літературу, видану гагаузькою мовою в Молдові та Україні: перекладені на гагаузькі вірші Тараса Шевченка, Лесі Українки, видані в Гагаузії книги з історії та культури народу, а також численні підручники гагаузької мови. Ольга згадує, що 1992 року, коли українська влада у Болградському районі запропонувала викладати гагаузьку мову у школах, викладачі не мали підручників. Колеги з Молдови передали радянські підручники на кирилиці. Пізніше в Україні з’явилися гагаузькі підручники з першого по одинадцятий клас, Ольга — автор підручників гагаузького для початкових класів.

На одному зі стелажів око чіпляється за нашивку з написом Gagauz. Купити їх ніде не можна: ці нашивки роблять у селі та передають воїнам-гагаузам. У лавах ЗСУ захищають землю й свободу близько 500 гагаузів.

Котловина й в’язання носків

У Котловині молдовських журналістів чекала староста села Олена Яманді та весь актив села: директорка музею Ніна Дайнека, директорка Будинку культури Галина Булгар, десять найдіяльніших бабусь та директорка школи Парасковія Долапчі. Саме вона є ініціаторкою в’язання теплих носків для захисників й захисниць.

«Зима 2022-2023 років була важкою. Я запропонувала жінкам спробувати в’язати вовняні шкарпетки. Чесно кажучи, думала, що ми зв’яжемо пару двадцять-тридцять, а вийшло 123 пари. В’язали усі — молоді та літні, навіть одна бабуся 86 років. Частину шкарпеток відправили до однієї бригади, частина — до іншої. Додали до посилки домашню випічку, — розповідає Парасковія. — Пам’ятаю, до мене підійшла дитина і принесла гроші зі своєї скарбнички: “Я не вмію в’язати, але ви купите нитки”. Або бабусі, які мають пенсії 2800 гривень, виділили з них по 100 гривень, щоб ми купили й відправили нашим воїнам, що потрібно. Я не говорю, що цього немає на фронті, але ми теж хочемо допомогти хлопцям. Не кожен може взяти зброю в руки і піти на нуль, але зараз в Україні кожен має свій фронт».

З Котловини у ЗСУ служать близько 20 людей, двоє з них вважаються зниклими безвісти. Директорка Котловінського ПК Галина Булгар розповідає, що на одному із сільських свят хотіли зачитати список тих, хто служить. Але не стали, бо деякі батьки не знають, що їхні діти на фронті. Жінки одразу починають питати, про кого мова, але Галина мовчить. Місцева жінка згадує історію дівчини Наташі, яка добровільно пішла служити до медичних частин ЗСУ: «Я тоді її запитала: “Наташа, навіщо ти пішла?”. Вона відповіла: “Мені здавалося, якщо піду, все це закінчиться”».

Дмитрівка на Одещині

Найвіддаленіші від Болграда гагаузькі села — Дмитрівка та Олександрівка. Натомість від Молдови до них близесенько. За вікном машини можна спостерігати такі пейзажі, що, здається, час у цих краях тече інакше. Ось пастух бреде з отарою овець рівним степом, величезний дуб росте посеред убраного пшеничного поля, а пагорби вкриває зелена ще трава.

На даху сільради Дмитрівки, як і на всіх адміністративних будівлях, майорить український прапор. Вона розташовується у невеликому будинку, на подвір’ї його не змовкає циркулярна пилка. Дмитрівці готуються до чергової зими: третій рік Росія бомбардує українську енергетичну інфраструктуру.

Староста села Кирило Греков запрошує до свого кабінету — комп’ютер, два столи навпроти один одного, невеликий сейф. Пан Кирило посміхається: йому такого кабінету вистачає. Сам він етнічний гагауз родом із Дмитрівки.

«Мені 75 років. Все життя пропрацював і продовжую працювати вчителем образотворчого мистецтва у школі. Мене попросили очолити село, наш староста залишив роботу. Я погодився тимчасово прийти, але це ‘тимчасово’ вже другий рік триває, — розповідає він. — З дітьми я працював понад 40 років. Теж колектив не дуже легкий, скажу вам. Але з дорослими набагато складніше».

Він уповноважений вручати повістки мобілізованим, прописаним у селі: «Хтось розуміє, хтось — не дуже. Сусідка якось мені сказала: “Тільки спробуй принести повістку”. Це неприємні відчуття: уявіть собі, хлопцю вручили, він пішов, а через деякий час із ним щось трапилося, не дай Боже».

Олександрівка: жіноче село

Староста Олександрівки Петро Драганов розповідає, що зараз у селі живе близько тисячі людей. З початком війни багато олександрівців повернулися, але потім знову його покинули.

Пан Петро — один із небагатьох молодих уродженців села, що залишилися в Олександрівці. Він вивчився і повернувся до села, щоб допомагати матері, яка рано стала вдовою. Потім одружився, у нього народилося двоє синів. Крім обов’язків старости, Петро викладає у місцевій школі інформатику.

«У школі 135 учнів, у дитячому садочку — близько 40 дітей. Людей у ​​селі мало, переважно жінки. Чоловіки їдуть на заробітки. Наші сини — школярі, тому ми з дружиною бачимо себе тут, в Олександрівці. У нас був досвід життя в місті, але коріння тягне сюди. Поки що так, але в майбутнє не заглядаємо особливо, у нас війна», — розповідає староста.

***

Багато хто з українських гагаузів зізнається, що не одразу повірив і усвідомив, що Росія могла вдертися на територію України й розв’язати повномасштабну війну. Хтось поміняв думку на 180 градусів, хтось досі вважає, що «не все так однозначно».

«Мій будинок на височини, — каже директорка Будинку культури Олександрівки Олена Василіогло. — Влітку прокинулася вночі від гомону. Думаю: “Комбайн проїжджає, чи що?” А на ранок прочитала, що шахеди атакували Ренійський порт, жертви були. Ми в Будинку культури уникаємо співати якісь веселі пісні, не проводимо дискотеки — погано радіти, веселитися. Війна як ніяк».