В оточенні танків еліти армії РФ: як 25 азовців виграли час для Києва

• Білорус Олексій з позивним «Психолог» вступив в «Азов» у 2015 році. Воював під Широкино і Мар’їнкою, а через кілька років повернувся до цивільного життя.
• Після 24 лютого він разом з іншими ветеранами полку сформував підрозділи, які обороняли Київщину.
• Перший серйозний бій групи стався 3 березня 2022 року у Бучі.

Невелику групу азовців на початку березня-2022 відправили на передню лінію фронту у передмісті Києва, щоб розвідати ворожі позиції та кількість техніки. Все пішло не за планом, і бійці опинилися у повному оточенні. Однак їм вдалося не тільки придушити атаку ворога, а й виграти час для інших підрозділів, які встигли відійти та посилити оборону Києва.

Заборона розповідає про бої за Бучу 3 березня 2022 року зі слів безпосередньо учасника тих подій. (щоб подивитися у відеоформаті, доскрольте до кінця новини)

Позивний «Психолог»: історія ветерана Азову

Олексій родом із Білорусі. Більшу частину життя прожив у Мінську, де у 2014 році вступив у виш вчитися на інженера-програміста. На початку 2015 року він приїхав в Україну, аби вступити до полку «Азов».

«Спочатку, перед тим, як поїхати в Україну, я познайомився з хлопцями [білорусами], частина яких вже воювала у складі полку. Дізнавшись від них трохи більше інформації, ухвалив рішення їхати і приєднатися до них, захищати Україну, отримувати необхідні навички та досвід, які надалі допоможе нам у Білорусі», — розповів чоловік Забороні.

У Києві він пройшов відбір та вишкіл в тренувальному таборі і вже через кілька місяців разом із групою білорусів у складі полку почав виконувати бойові завдання, прикріплюючись до різних підрозділів. Паралельно працював у відбірково-тренувальному таборі тренером. Після двох років служби звільнився: спочатку вступив у інший підрозділ, що складався суто з білорусів. Це було добровольче формування, тож у ньому Олексій пробув не довго і вже згодом повернувся до цивільного життя.

«У складі “Азова” я брав участь у боях за Широкине — оборонна операція. Воював під Мар’їнкою, але тоді ми вже не були у складі “Азова”, а окремою групою білорусів. Потім займався цивільними професіями: їздив до країн Європи працювати по будівництву. Потім працював в Україні, в охоронних підприємствах переважно. Але так чи інакше завжди був пов’язаний з “Азовом”, тому що всі знайомі у мене були звідти. Останній рік ми проводили курси для цивільних, по суті, неофіційна підготовка територіальної оборони. Ми мали постійні вишколи, їздили різними містами. Тоді вже чітко розуміли, що [велика] війна неминуча», — згадує військовослужбовець.

Бої за Бучу на початку березня-2022: подробиці від учасника подій

Після початку повномасштабного вторгнення «Психолог» разом з деякими іншими ветеранами «Азову» організували бойові роти і почали облаштовувати оборону Київської області.

«Ми були на різних локаціях, починаючи від аеродрому Василькова (там боїв як таких не було) до інших місць, де очікувалися танкові прориви супротивника. За великим рахунком, перший серйозний контакт у нас відбувся 3 березня [2022 року]. Наше завдання було — вирушити до Бучі», — каже захисник.

Оборонці мали йти на передній край, виявити місця розташування росіян, скупчення техніки, по можливості відпрацювати по них і відійти. Вони зайняли позиції у готельному комплексі неподалік траси Київ—Ковель. Очікувалося, що колона ворожої техніки поїде по головній дорозі, тож всі вогневі точки розташували там. 

«Склад наш був 25 людей із легким озброєнням в основному. Максимум: це з гранатометів — це РПГ-7 система та гранати, ще було відділення бійців із 10-ї десантної бригади. Ми вже облаштували позиції і чекали, але техніка почала рух не так, як ми планували — у той бік, куди ми мали відходити», — згадує «Психолог».

Ворожі танки та броньовики оточили позиції українських воїнів, почався бій. Перші загони гранатометників працювали по техніці, яка заїхала в лоб, а кулеметники, які розміщувалися на підвищеннях, вели вогонь більшою мірою по піхоті, яка висаджувалась. Увесь цей час ворожі радіолокаційні установки повністю глушили зв’язок.

Захисникам вдалося ненадовго придушити атаку росіян і трохи відійти у центр комплексу, де вже вдалося зв’язатися з командуванням і доповісти, що відбувалося.

«Техніки було досить багато, ми не могли її порахувати. Згодом ми з’ясували, що на нас виїхав БТГР [батальйонна тактична група], а нас тут трохи більше взводу людей. Командир наказав зайняти кругову оборону, оскільки можливості відступити на той момент не було, нас просто знищили б», — каже боєць.

На той момент по комплексу вже почали працювати танки, які були вже менше як у кілометрі від позицій азовців. З’явилися перші поранені. Одним із них був білорус Ілля Литвин, який пізніше загинув у тому бою.

Згодом будівля почала руйнуватися, тож військові рухалися. У цей момент стався ще один танковий розрив — поранило вже 10 людей, серед яких був і Олексій.

«Я просто полетів уперед, впав, намагався встати. Зрозумів, що не можу, оскільки нога відсутня на 99% — вона просто висіла. Там був зріз по центру коліна, вона висіла на сухожиллі та на шматку шкіри. Я наклав турнікет, щоб не витекти [не стекти кров’ю] і почав повзти в безпечніше місце. Мені допоміг медик із 80-ї бригади, дотягнув мене до укриття. Відчуття були такі, що ми вибиратися не повинні, територію прошивало наскрізь», — поділився спогадами «Психолог».

Евакуація азовців з Бучі: як вивели поранених

Поранених вирішили евакуйовувати. Військові приїхали на позиції цивільними вантажівками, тож евакуйовувати вирішили цими ж автівками. Допомогло те, що на дорозі диміла спалена ворожа техніка. Вона стала прикриттям для відходу.

«Два автомобілі поранених у нас виїхало, а решта групи, близько 15 чоловік, залишилися в готельному комплексі, бо в машину вони не влізли б. Ця група приймала бій до пізньої ночі. Потім хлопці змогли прикинутися мертвими, скажімо так, коли по них почала працювати артилерія і тут було майже все в руїнах. Штурмувати росіяни їх перестали. Вдалося вийти на зв’язок з артилеристами і вийти. Наші змогли під покровом ночі, тягнучи поранених, відійти тією дорогою вже до позицій наших військ. А ми на той момент з пораненими лежали у лікарні», — каже Олексій.

У тому бою загинуло п’ятеро азовців та один захисник з 80-ї бригади. Пізніше виявилося, що противником була російська бригада морської піхоти російська і зведений загін СОБР (поліцейський спецназ). 

«Глобально можу сказати, що наш взвод зупинив тут БТГР. Це сповільнило їх наступальні порядки далі в Бучу, де решта наших частин могла б потрапити в серйозне оточення. Ми допомогли їм відійти», — пояснив військовослужбовець.

Олексій втратив ногу. Він пройшов тривалу реабілітацію та протезування. Брати участь у бойових діях він не може, тож навчає інших.

«Плани, допоки ми у війні не переможемо, — докладати всіх можливих зусиль для цього. Я знайшов застосування собі у передачі знань людям, яких я можу багато чого навчити, забезпечити їхнє виживання та розуміння того, як треба воювати, щоб залишитися цілим і принести максимально багато користі, професійно знищуючи ворога», — поділився Олексій.

Раніше Заборона розповідала про загиблого командира батальйону ​​«Волат» Івана Марчука. Він родом із Білорусі, але у 2015 році приїхав захищати Україну від РФ.