В Україні на стендап-коміків можуть напасти за «неправильні жарти». Ми запитали 11 українських стендаперів, про що вони не жартують та чи можуть бути табу в гуморі

Український стендап успішно виходить із підпілля. Сольники Наталії Гаріпової та Антона Тимошенка набирають сотні тисяч переглядів на YouTube, а Андрій Щегель ексклюзивно продає права на показ свого нового концерту українському стримінгу. Тим часом із сусідніх країн долітають невеселі новини про місцевих стендаперів: білорусу Славі Комісаренко заборонили виступати в рідній країні після жартів про Лукашенка, а коміка Ідрака Мірзалізаде вигнали з Росії за нібито образу росіян. В Україні до переслідувань із боку держави не доходило, але Єгор Шатайло через жарт уже став жертвою нападу «Традиції і порядку».

Чи є в українських коміків теми, на які вони в жодному разі не жартуватимуть? І чи потрібна в Україні повна свобода гумору? Редакторка Заборони Марія Педоренко поговорила про це із десятком українських коміків та комікес.

«Україна — Мекка свободи у творчості»

У гуморі табу немає, але для мене є теми, про які ти розумієш, що нічого смішного не можеш поки що сказати. Припустимо, про війну на Донбасі чи про військових у мене жартів нема, бо я не бачу тут нічого смішного. Можливо, у майбутньому, здобувши якийсь особистий досвід, я знайду [у цьому] комедію. А вигадувати особливого сенсу немає.

З досвідом починаєш відчувати відповідальність за свій матеріал і серйозніше підходити до тем. Щоб, якщо ти вже танцюєш на грані, робити це з чіткою позицією та сильною комедією, а не задля уваги та хайпу. На гранях ти краще досліджуєш людську душу, людську культуру — я зараз ніби інтерв’ю Гордону даю.

Якщо люди не сміються і жарт жахливий, він і так помре: комік не буде з ним виступати, а якщо й буде, то він не розвиватиметься. Тому сенсу ганятися за коміком через поганий жарт особливо немає. Фізичної шкоди мені поки що не завдавали, а просто негативні коментарі були. Можливо, тому що мій стендап досить продуманий або недостатньо цікавий, щоби за мною ганялися представники якихось груп.

Україна — Мекка свободи у творчості. Зайди в TikTok Поплавського та подивися, що можна робити в Україні. У нас тут що хочеш: расизм, сексизм, гомофобія, про людей з інвалідністю, політиків, харасмент. У нас є націоналістичне крило, є проросійське крило. Тобто комусь не сподобаються жарти про Україну, а комусь — про Росію. Але поки що, наскільки я пам’ятаю, не доходило в нас у гуморі до якихось серйозних проблем. Ринок зараз створюється, розширюється — ми намагаємося зрозуміти, які є межі. Поки що, мені здається, можна [жартувати] про все. Хто перший наступить на міну, ви дізнаєтесь із новин.

Якщо гумор обмежувати, то незрозуміло, як ці люди мають намір розвиватися як суспільство. Зрозуміло, що якісь коміки переходять грань вдало, а якісь невдало, але обмеження чи заборона на теми призведе до ще агресивніших настроїв у групах людей. Я не бачу проблеми в жартах, тому що вони не завдають шкоди фізичної. Але у фразеологічному сенсі вони допомагають суспільству розвиватися. Хороший жарт чи поганий — це все створює дискурс, який має бути відкритим.

«Повна свобода гумору — це небезпечна історія»

Мені здається, на будь-яку тему можна жартувати — важливо, як ти пожартуєш. Узяти Луї Сі Кея — світова зірка, він жартував про смерть своєї мами, яка хотіла, щоби її кремували. Здавалося б, така тема — але це він зробив круто, і ти як глядач навіть не подумав, що тема сумна.

Я не такий комік, який шукає гострі теми, я не говорю гасла зі сцени. Але є тема, на яку я точно не жартуватиму. Це війна на сході [України]. Там люди гинуть — як про це жартувати? Навіщо про це жартувати? У нас такий настрій у країні, що навіть найсмішніший жарт на цю тему навряд чи повеселить людей. Сум має більшу вагу. І щодо смертельно хворих людей я теж не розумію, як жартувати. Я, звичайно, чув багато смішних жартів на цю тему, але самому мені скоріше сумно, ніж смішно. В іншому головне — вміти правильно подати.

Люди дуже напружуються від інтимних тем. Я про спермограму нещодавно розповідав, що в поліклініці в бахілах дрочити на журнали — це не дуже прикольно зі сторони. І люди сміються в кулачок. Напевно, вони не дуже розкуті в житті. Нещодавно ще жартував про [замах на Сергія] Шефіра. Типу домашній одяг у людей виглядає так, що незрозуміло, чи точно в тебе є будинок. І що в мене на [домашній] футболці так багато дірок, ніби я разом із Шефіром в одній машині їхав. І публіка нормально відреагувала, не було напруження.

Тут ще знаєте, у чому суть — я візуально людина, якій не висловлюють свого невдоволення. У мене зріст 2 метри, важу понад 120 кілограмів. Я дуже великий і здоровий чувак, тому люди, навіть якщо їм щось не подобається, кажуть: «Краще в коментарях напишу».

Повна свобода гумору — це небезпечна історія. Наведу приклад того, що мене нещодавно шокувало. Я дивився інтерв’ю коміка Сергія Чиркова в Іванова в «Антиподах». І там в якийсь момент журналіст каже: «А матері якого політика ти насцяв би в рота?». Просто ні з чого таке питання! Чирков назвав Медведчука та пожартував, що спочатку його маму треба викопати. І це все на YouTube! Я в цей момент подумав, що, мабуть, було б прикольно, щоби відеовибачення і в Україну трохи перебралися. Буде прикольно, якщо деякі люди почнуть фільтрувати те, про що вони говорять у медіапросторі. Тому я, напевно, таки проти повної свободи в гуморі та якихось висловлюваннях.

«Треба йти туди, де боляче»

Мій стендап іде про себе. Мені дуже цікаво знайти те, що мені страшно чи соромно, і пройти через це, побути в цій напрузі всередині себе. Тоді народжується комедія — напруга, яку я знімаю жартом. Це і є комедія. Єдине — є в мене блоки про смерть близьких, але не завжди публіка готова іти з тобою туди. Я про це пишу [жарти], але не завжди залишаю такі болючі блоки в концерті. Тільки коли відчуваю, що глядач готовий до цього.

Із соціальними темами те саме. Якщо, наприклад, говорити про війну в нашій країні, у людини йде заперечення, що війни нібито немає, бо треба вчитися жити в той час, як це відбувається. Коронавірус [як тема] набагато легший, адже кожен із ним стикався [прямо]. Про це легше жартувати, якщо ти пережив його не в тяжкій стадії. А так я в принципі вважаю, що треба йти туди, де боляче.

Є коміки, які мають досить хороший емоційний інтелект і широкий кругозір. Якщо це поєднується, то вони можуть охопити серйозні глобальні теми. Наприклад, Джордж Карлін. Коли він у 60 із чимось років жартує про світове панування чи про смерть, ти йому віриш і розумієш, чому він про це замислюється. Дуже дивно, наприклад, слухати, як 20-річний комік розмірковує про сенс життя, депресію, релігію, дітей — те, з чим він не стикався. Треба бути генієм, як, наприклад, Бо Бернем, щоб у такому віці справді мати свіжу думку з цього приводу.

Кілька разів чоловіки йшли бити мене на сцену. Один раз це було на фестивалі пива, бо глядачеві не сподобалося, що я нібито ображаю те, як чоловіки одягаються. А вдруге чоловік спустився з другого поверху і вже виходив на сцену, але охоронці вчасно зреагували й усе обійшлося. Він був, звичайно ж, бухим. Бухому все можна. Якщо це так чіпляє, це правда про них конкретно. Це мені підказує, що я все роблю правильно. Якщо хтось вийде з мого концерту й нічого не відчує, треба буде щось міняти.

«Мені писали в особисті: «Ти чмо»

Якщо тема стосується політики чи особливо війни, яка в нас триває вже чортзна-скільки, тут треба думати. Якщо це жарт із якимось змістом, який я хочу донести, то, у принципі, так. Якщо просто пожартувати, аби жесті дати, то, звичайно, ні. Те саме і про тяжкі хвороби. Коли ти молодий комік, хочеться [таку тему] використати, щоби зробити ударний жарт: наприклад, про дітей, хворих на рак — це точно викличе реакцію. Молодому коміку тільки й треба, щоби на нього відреагували. А зараз, коли в мене з’явилося двоє дітей, думаю, що, напевно, не робитиму так.

Я змінююсь, змінюється погляд на речі. Раніше я був дуже гидливим, а зараз щодня мою дітям дупку рукою. Якщо будуть обставини, усі зміняться. Звичайно, у кожного є жарти, за які ніяково. Я взагалі працюю сценаристом українського ТБ — тобто пишу те, що хочуть наші канали. А це часто тупі штампи, і часом мені прям стає незручно за написане.

Є такий чудовий проєкт «Стендап 380». У мене там був цілий блок про антивакцинаторів — що це, перепрошую, довбойобство. І, звичайно, мені писали в особисті «Ти чмо» та інше. Є негативний фідбек. Але якщо ти порушуєш актуальну тему, то будуть прихильники і противники.

Ми зараз із вами говоримо російською мовою, бо це моя мова спілкування — я нею звик розмовляти й писати. Але я не можу порушувати цієї теми й говорити, що мовний закон якийсь не такий, або що мені він незручний. Тому що, говорячи такі речі, ти стаєш в один ряд з Іллею Кивою. Ну, блін, я там не хочу бути. Тому ти про це поки не говориш, бо зараз це трохи табуйована тема. У неї поганий флер через дії нашої сусідньої держави, через ОПЗЖ та різних придурків.

«Ти не маєш на себе перекладати шори інших людей»

Табуйованих тем [у стендапі] не може бути, бо питання не в темі, а скоріше в контексті жарту. Жарт — це завжди суб’єктивно. Фішка комедії в тому, що вона не для всіх смішна. Якщо ми беремо очевидно важкі для суспільства теми — геноцид, Голодомор, війна — постає питання, у якому контексті комік намагається жартувати. Якщо каже, що це добре, думаю, він просто не отримає реакцію. Якщо ж він розкриває якусь проблему — чого б ні? Ми не можемо сказати, що, умовно, у журналістиці не можна писати про щось. Задача журналістики — розкривати будь-яку тему. Так само й у комедії.

Комедія якраз провокаційно досліджує межу дозволеного. Бо ми дуже часто, поки не почуємо жарт, навіть не знаємо, важка певна тема чи ні. Комік може промахнутися, може не вгадати контекст і не отримати сміх. Але це не означає, що це погано. Ми отримуємо відповідь — так можна або не можна.

На перших порах [в комедії] ти завжди думаєш, що є якась заборона. Так чи інакше суспільство намагається табуювати те, що для нього незручно. Це найлегша реакція: щось не подобається — заборонити. Є люди, які мають власні шори, але ти не маєш на себе перекладати шори інших людей. Тому я зрозумів, що конкретно для мене нема табу, але мій основний висновок — це питання контексту.

Тобто, якщо ти розумієш, перед ким будеш виступати або для кого хочеш написати сценарій, ти вже обираєш рівень сміливості й те, у якому контексті говорити. Комедія у принципі завжди когось ображає, бо комедія — це сміятися над чимось або над кимось. І найлегший спосіб уникнути обурення й інших проблем — не сміятися над тими, хто в слабкій позиції.

«Якщо жарт образливий, то це не стендап, а коментар у Фейсбуці»

Будь-яка тема має хвилювати коміка — інакше нічого не спрацює. Є складніші теми, які треба розписати так, щоби градус гумору був вищим за градус суму/тяжкості, який вони викликають. Якщо ти щиро ділишся тим, що тебе хвилює, і, головне, там є місце для сміху — аудиторія підтримає. Я чула матеріали інших коміків про суїцид, рак, інвалідів, екологію, і як глядачка пережила щось чарівне. Діапазон реакцій — від гордості, захоплення, інтересу, мурашок, почуття співучасті в чомусь важливому і до різного виду та гучності сміху.

Особисто я не жартую на політичні теми, бо просто не розуміюся на цьому. Є більш провокаційні теми — наприклад, зараз це вакцинація, українізація, політичні події. Вони викликають сильну та різну реакцію — у когось негативну, у когось позитивну. І це чудово, тому що це мистецтво. Є, звичайно, глядач, який усі жарти сприймає особисто. Він не розуміє принципу іронії, сарказму, і сприймає буквально всі сказані слова. Але це виняток. Я думаю, що в написанні варто орієнтуватися насамперед на розумного глядача, який надивився всякого.

Я хочу говорити про важливі для себе речі, веселитися, викликати радість, і головне — щоби стендап був мистецтвом. Тому я моніторю свій матеріал на предмет вульгарності заради вульгарності, або провокації заради реакції. Якщо за цим не стоїть думки, ідеї, послання, то це не є цінністю. В ідеалі треба, щоб матеріал був під час заходу приводом для веселощів, а потім предметом роздумів і, звичайно, переказу біля кулера на роботі.

Тема [жартів] може бути будь-якою, але якщо написано грубо, образливо, то це не в стендап, а в коментарі Фейсбуку. Можна висміяти будь-що, але мистецтво полягає в тому, що об’єкт висміювання може посміятися з себе. Я бачу в цьому функцію стендапу. А свобода гумору в нас, на мою думку, є. Люблю Україну — цьом в плече чорноземне.

«Я б жартував про все, якби міг грамотно загорнути»

Зараз така тенденція, коли треба більше замислюватись, про що говорити, як жартувати. Є негативний досвід у людей в Україні, які щось пожартували й потім довелося вибачатися — так було з Єгором Шатайлом, якого забризкали балончиком за жарт. Тому тенденція змальовується такою, що не варто жартувати про якісь консервативні «скріпи». Хоча є Андрій Щегель — чудовий український комік, син України, і він чудово виїжджає на темі національній українській.

Я б жартував про все, якби міг грамотно загорнути. У мене така позиція: хочу розповісти все, що відчуваю. Якщо я можу сформулювати це для себе грамотно, якщо мене зачіпає тема, якщо я зараз відчуваю так, то я не вважаю, що маю побоюватися через ризики і не жартувати. Наприклад, є закон про мову. Зрозуміло, що українська мова — основна в державі. Але зараз правила щодо виступів можуть бути жорсткішими, особливо на телебаченні. Це може мене потенційно зачепити, тому що я виступаю російською. І коли я це для себе сформулюю так, що буде смішно, тоді я про це розповів би зі сцени.

Релігія, хвороби, ЛГБТ — це взагалі не ризиковані теми. Але, знову ж таки, треба правильно сформулювати. Наприклад, коли я виступав, у залі сиділи представники ЛГБТ. Ми почали трішечки розмовляти, і вони цілком нормально реагували на мої дурні питання — наприклад, як вони один з одним займаються інтимними справами.

Головне, що має бути в розвинених країнах, — це повна свобода в тому, що ти говориш. Я не хочу, щоби потім мене переслідували умовні націоналісти чи батюшка з хрестом. Мені хочеться, щоби суспільство із розумінням було з усіх боків. Усе одно завжди відповідальність лежатиме на тому, хто сказав, тому я таки рекомендую всім думати перед тим, [як щось сказати]. Потрібно розуміти момент, коли ви можете сказати, що відчуваєте, а коли варто промовчати.

«У гуморі немає тем, на які не можна жартувати»

Я у своїх виступах трохи біжу від реальності. Мені подобається вигадувати інші світи, тому я уникаю якихось політичних чи соціальних реальностей. А якщо вже наважуюсь, то беру теми, які, як на мене, прямо погані дуже. Наприклад, у мене вийде сольник зараз, і там буде блочок про мікропозики, онлайн-казино, про контактні зоопарки. Але заборон у мене якихось нема. Якщо щось заболить і захочеться поговорити про це, я поговорю.

Загалом у гуморі немає тем, на які не можна жартувати. Є теми, про які ти жартуватимеш і будуть наслідки. Наприклад, якісь болючі моменти в соціумі, масштабні трагедії — з такими темами треба бути абсолютно обережним. Потрібно розуміти, навіщо ти це взагалі робиш. Не можна просто так жартувати про війну, не маючи жодної думки чи позиції. Треба розуміти, що за цією темою стоїть дуже багато болю.

Я не жартую про політику, бо не хочу бути простаком, який узяв поверхневу тему новин. Потрібно вивчити тему, зрозуміти свою позицію й тоді вже, напевно, говорити. Я не хочу цього, мені це не весело. Мені набагато приємніше блукати світами Гаррі Поттера. Хоча хтось і тут може сказати: «Та як ти смієш так говорити про Герміону!».

По-моєму, у Джо Рогана я чув у подкасті гарну думку, що важливе ставлення людини до теми. Тобто вона може говорити про ЛГБТ-спільноту й ти вибачиш їй будь-які жарти, бо знаєш, що за її особистістю стоїть супертолерантна людина, яка повністю підтримує ЛГБТ-спільноту. А якщо знаєш, що людина жахливий гомофоб і шукає на Подолі, на чиєму б обличчі приміряти свої кулаки, а потім ще й жартує щось про геїв, то ти розумієш, що в неї позиція вже інша. Тому гумор ще дуже тісно пов’язаний з особистістю [коміка].

Повна свобода гумору, звісно, ​​важлива. Якщо подивитися, що відбувається в сусідніх країнах — це страшна штука. Мені б хотілося свободи творчості в будь-якому прояві, а людина сама нестиме відповідальність за свою творчість. Але не можна їй забороняти це робити. Свобода — це те, за що треба боротися, чого потрібно прагнути в усіх його проявах.

«Будь-яке табу призводить лише до погіршення матеріалу»

Немає в мене мети якоїсь теми уникати. Є теми, які мені менш цікаві чи нецікаві зовсім. Тобто, умовно, у моїй голові немає такого, що за жодних обставин не можна жартувати про Голокост. Але поки що не складалося в житті таких обставин, щоби я така: «Ця тема мені потрібна для стендапу». Для стендапу загалом нехарактерне табуювання якихось тем — просто кожному коміку болить щось своє і виходячи з цього ми формуємо свої виступи.

Іноді траплялося, що глядачі могли висловити своє обурення. Не сподобалися матюки, наприклад, і вони вирішили мені про це сказати. Ну, дякую за ваш відгук! Я не сварюся з такими людьми, але й не вважаю, що мала почути цю думку. Думаю, ніхто нікого не тягне силою й не змушує дивитися якийсь контент. Тому, якщо тобі не подобається, ти сам собі вирішуєш, а не йдеш розповідати, як саме хтось має виступати, щоби тобі сподобалося.

Я розумію, що є консервативна аудиторія, але мені з цими людьми не по дорозі. Погляди, які вони культивують, — я з ними докорінно не згодна. Я піднімаю дуже часто зі сцени питання фемінізму, і так буває, що глядачі, зокрема чоловіча аудиторія, незадоволені тим, що я говорю. Це можна зрозуміти за виразом обличчя, а іноді найсміливіші навіть можуть щось вигукнути. Але це не впливає на мій план виступу. Я роблю все, щоби моя думка була зрозумілою.

Я намагаюся бути толерантною у своїх виступах, намагаюся фільтрувати те, що несу на сцену, дивитися, чи немає в цьому мізогінії, гомофобії, расизму — я не хочу, щоби моя творчість транслювала такі речі. Це прагнення бути більш свідомою у своїх висловлюваннях.

Базова складова стендапу як жанру — бути природним та чесним. Відповідно, будь-яке табуювання призводить лише до погіршення матеріалу. Є питання, для якої аудиторії ти жартуєш, де це буде доречно. Наприклад, якщо ти виступаєш на християнському корпоративі, то, швидше за все, аудиторія не захоче слухати жарти про розп’яття — а може, і навпаки. Ви маєте обговорити це питання. Я вважаю за нормальне, що для конкретної аудиторії якісь теми табуйовані. Але коли ми говоримо про творчість та живі виступи — люди самі обирають, приходити їм на концерт чи ні. Тут не може бути жодного цензурування. Ти сам обираєш, приходити на цього коміка чи ні, продовжити дивитися це відео на YouTube чи вимкнути його.

«У мене безліч жартів, за які сьогодні соромно чи ніяково»

Коли коміків питають про межі гумору, це ніби провокація. Чого ти жартуєш тільки про стосунки? Ти маєш про політику жартувати! І про війну пожартуй. Ніби якщо комік про це не жартує — це ознака непрофесійності. Хоча це не так: ти просто жартуєш на теми, які готовий відрефлексувати

У мене безліч жартів, за які сьогодні соромно чи ніяково. Але найсумніше — що ти приходиш до цього, але часто аудиторія до цього ще не приходить. Є жарт, який одного разу мене попросили прочитати на біс. А мені за нього соромно, і я попередив про це. Колись у мене не було ключа від домофона і я вирвав двері, бо магніти часто піддаються. Була ніч, йшов дощ, я був у капюшоні. Зайшов у під’їзд і побачив жінку, яка стояла біля ліфта. І вона така: «Ну все, Тамаро, тобі капець, ти своє оджила». І я далі розганяю. Зараз я розумію, що тема домагань, нападів у ліфтах, зґвалтувань — це дуже серйозно. Не можна це знецінювати своїми жартами. Тоді я сказав, що ми зробимо терапію. Я читаю жарт і ми разом вирішуємо, чому він не на часі. Я його читаю — люди сміються. Та колись вони зрозуміють, що таких жартів не має бути.

Елементарно самоцензура починається з використання ненормативної лексики. Вона є можливим дзвіночком непрофесійності — коли ти за нецензурщиною приховуєш брак матеріалу. А стосовно тем — нічого такого немає. Я пишу про те, що мене смішить, і намагаюся не попастися на цю вудочку: «Чого, Сергію, не жартуєте про АТО? Що, слабак, Сєрьога?». Не смішно мені. Я ще не настільки професійний комік.

Зараз ви можете уявити собі коміка, який вийде й у жарті гнобитиме, наприклад, усе російське — і він отримає підтримку. Але також можна уявити коміка, який вийде і скаже «хохли нас сільно прітєсняют» — він також отримає підтримку в Україні. Тобто ми зараз на перехідному етапі, коли ти завжди знайдеш свою аудиторію — і з гомофобними жартами, і з толерантними.

Звісно, потрібно працювати з аудиторію, привчати, що ти ідеш не тільки посміятися, а й почути щось серйозніше. Бо дуже часто ти намагаєшся підіймати навіть відносно серйозну тему: щойно жартував про маршрутки — а тут сказав щось про політику. І люди вже такі: «Що? Блін, політика! Ми прийшли посміятися, ми прийшли відпочити, не треба цього!». Є уявний світ гумору, де поні і єдинороги, де все прекрасно, де діють шаблони, де є теща й хитрі євреї, де все класне і зрозуміле. А є реальний світ. Інколи люди не хочуть, щоби ці два світи перетиналися, але вони перетинаються. І треба жартувати про те, що відбувається в реальному світі в міру своїх можливостей.

«У мене є внутрішня цензура: на попсу та грубу спробу наїбать глядача»

Якщо я вже щось написав — значить, я це дуже люблю й у це вірю. Чесно кажучи, я ніколи не зважав, як це буде сприйняте глядачем. Українці не викупають вообщє, що і як їм вживать, тому відповідальність тільки на тобі: написав, вивчив, вийшов, розказав — молодець! Я щиро люблю всі вдалі й невдалі приколи, які були в мене в житті. Бо нема нетернистих шляхів. Ні про що не шкодую, нічого не соромлюся. Я геній.

Чи «прилітало» за гумор? Їбанатські, радикальні, традиціоналістські телеграм-канали постили якусь хуйню, писали, що я ЛГБТ-активіст і наркопропагандист. Погроз прямих [не було] ніколи. Бити їбальнік мені — теж нє. Один раз кидали в мене стаканом у Бресті, Республіка Білорусь. Але то було, коли я людину нахуй послав і сказав, щоби вона їбальник завалила, бо я виступаю, а вона там сидить на другому поверсі й пиздить. Це було не через жарти, а через те, що я нахабний комік.

У мене є внутрішня цензура: на попсу, на халтурне розкриття ширпотрєбних тем, на грубу неприкриту спробу наїбать глядача, дать йому те, що він хоче. Сформулюєм це як «нєгр у вишиванці». Якщо команда КВК у фіналі хоче виграть, там обов’язково з’являється «нєгр у вишиванці». Це значить, що команда відбилась від рук і кидає рятувальні кола своїм планам на перемогу. До такого в мене внутрішня цензура. Усе має бути зі смаком і з повною віддачею.

Я б не сказав, що в Україні про щось ризиковано жартувать, але в нас є жарти про теми попаяних людей — безапеляційних, які не викупають, у чому прикол. У них є щось святе, непорушне, і вони не сприймають жодну іншу подію. Ось Єгор Шатайло зробив комедійний наступ на традиційні цінності. Використав такий комедійний прийом, як віддзеркалення нападків, і сказав, що українські традиційні сім’ї треба заборонити й закрити, як Маргарет Тетчер закрила шахти. Натякаючи на те, що це було правильне й економічно корисне для країни рішення. Після чого 20 чи 30 невідомих дебілів напали на нього на «ЮБК» і змушували вибачатися за нападки на традиційну сім’ю, у якої немає більше ніяких шансів, з чим я абсолютно погоджуюсь.

Якщо люди дебіли, вони не вміють рефлексувати. Я впевнений, що будь-яке мистецтво чи шоубізнес — називайте як хочете — переслідує одну ціль: заробити бабок на вже наявних переконаннях, і жодної рефлексії там нема. А я — суперахуєнний комік, який хоче бабки й робить найкраще свою справу в цій країні. Як вам таке? Можете сказать — я переконаний, що я Ісус, Бог і Каньє Вест. Саме в такому порядку.

Чи потрібна повна свобода гумору? У мене є три відповіді.

Перша: мені вообщє похуй, бо як артист я справлюся — чи є свобода, чи нема свободи. Отак і працює капіталізм. Якщо моя ціль — заробити грошей і в мене є професія, я знайду, як це зробить і реалізувать своє марнославство.

Друга відповідь: «Небо самольотам, а цензура для артиста»… Чим менше свободи — тим легендарніше ти будеш. Але то всьо пуста залупа. Як у Росії воно: тебе виганяють із Росії чи садять у тюрягу, усі жаліються — і що? Що це змінює й до чого призводить? Я не хочу буть лєгєндой. Я хочу, щоб у мене срака була в теплі.

І третя відповідь: свобода — це єдине, до чого кожна людина має прагнуть як до єдиної істини. І свобода творчості повинна бути.