Весільну сукню
не використовують двічі
Ксенія Марченко — у «Рівні цензури»
Раз на два тижні в рубриці «Рівень цензури нульовий» Заборона публікує роботи одного фотографа, художника або колективу. У них показані історії, не співзвучні з масовою культурою, або такі, що піддаються цензурі в ЗМІ та соціальних мережах. У цьому випуску — фотопроєкт Ксенії Марченко «Самовіддача. Подвійне використання».
«Подвійне використання» — це проект про самовіддачу, де зображено секс-працівниць, які приміряють на себе використані весільні сукні. Ксенія Марченко зробила цей документальний фото- і відеопроект у 2018 році, після навчання за мистецькою стипендією Gaude Polonia у Польщі. Куратором проєкту був український фотограф Валерій Мілосердов. Проєкт став можливими за підтримки «Українського культурного фонду». «Подвійне використання» було показане на виставках Warsaw Photo Days 2018, Ґраці й Дюссельдорфі, а також відібрано в шортліст BIF Photo Prize 2019.
На прохання команди Заборони Ксенія Марченко зібрала фрагменти своїх нотаток із 2017 року — періоду життя, який передував формулюванню концепції цього проєкту.
Мені 26 років. Я вперше живу сама. Живу на центральній вулиці Варшави в країні, мову якої ще не знаю, але відкривається новий дар — уважно дивитись. Якщо ви запитаєте, чому я сама живу у Варшаві, то скажу, що отримала стипендію від Gaude Polonia для навчання у Варшавській Академії мистецтв на курсі «Ритуал» одного з найбільш сміливих та обговорюваних сучасних художників Польщі — Артура Жмієвського. Ми працювали з темою пам’яті та сучасного ритуалу на частині закинутого єврейського кладовища. Тому слово «сміливий».
Я полюбила Варшаву, тому що це місто стриманої нестриманості. З академії я завжди йшла вулицею Іоана Павла, де секс-шопи й весільні салони стоять через один. Хіба не красиво, що на вулиці з саме такою назвою в католицькій країні все поряд, все змішалось, на всьому заробляють? Інша прекрасна й дивна варшавська річ — це флаєри з голими жінками, якими висіюють центр міста. А в дощову погоду паперові флаєри завжди в целофановому пакетику. Це ж хтось їх запаковує. Хто ці люди? Який у них настрій?
Моє життя майже на рік сфокусувалося на ритуалах буденності.
Нотатка:
квітень 2017
«Sex is not sexy anymore. Amsterdam»
У складі польської делегації поїхала на воркшоп, де говорили про міждисциплінарні зв’язки активістів, людей мистецтва та журналістів на тему «Переселенці в медіа». Нас було 11 команд із різних країн. Як би ми не оминали туристичний центр, вулицю Червоних ліхтарів я побачила. Дивлячись на жінок (там були лише вони) та чоловіків-покупців, думала про тип сексуального контакту, який отримує людина, яка платить і яка продає. Прийшла в готель, увімкнула телевізор: показують візуально відвертий документальний фільм про секс-працівниць. Подумала: коли буде можлива така близька зйомка без переходження межі вульгарності в українському телеформаті? На тему, досі табуйовану в Україні. На завершальній вечері воркшопу я опинилася за столом із шістьма чоловіками з різних куточків світу, різних релігій та звичаїв. Зручний момент запитати, чи їм сексуально, коли так доступно.
Розмова швидко перейшла на пошуки відмінностей сексуальної розкутості у країнах, звідки вони родом, та роздуми про «давати-брати». Посмак розмови залишив думку: чи сексуальність — це та річ, якої можна навчитись?
Мої 9 місяців життя у Варшаві навчили мене основному персональному ритуалу — прощанню з близькими людьми, які стають рідними швидко, не зникають, але перебувають на дистанції. Цей особистий ритуал я осмислювала запитанням: нащо будувати щось, якщо все має кінець?
У такому настрої я повернулася до Києва. Ремонтувала орендовану квартиру, позбувалась усіх старих речей і неодмінно хотіла рослину з київського ботсаду, щоби витиснути Варшаву Києвом.
Нотатка:
вересень 2017
У ніч перед покупкою рослини сниться дивний сон.
Я йду в ботанічний сад по дуже зеленій траві. Дивно. Осінь же. Трава зелена, пухнаста, приємна. Погляд повільно пливе по травинках. Увага з погляду перефокусовується на сильний крик. Він не страшний. Але гучний. Погляд упирається в тіло, більш схоже на желе. «Не страшно», — думаю я, і шукаю спосіб, як все-таки дібратись до ботанічного саду. Чомусь зрозуміло, що чоловік, який кричить, кричить над неживим тілом-желе. Чоловік хоче зрозуміти просту річ: «Чому так? Все ж було добре».
Я розумію, що треба вшиватись, поки тут така особиста сцена. Шукаю обхід. Зелене поле просторе і порожнє, а на схилі стоять жінки. Їх нескінченно багато у перспективі. Усі вони вдягнені у весільні сукні. Стає ясно, що вони всі наречені чоловіка-желе. Жінки танцюють повільно і дивляться мені в очі. Кінець сну на великому плані очей.
«Рівень цензури нульовий» — це майданчик для відкритого діалогу на складні й табуйовані теми, як-от сексуальність і тілесність, стрес і депресія, війна й ідентичність. Ми не платимо гонорару за публікацію, але допоможемо зробити авторське висловлювання почутим, а також беремо участь у його оформленні. Деталі — тут.
