Від Майдану й до наших днів. Заборона згадує українські документальні фільми останніх років

Наприкінці березня в Києві розпочнеться кінофестиваль Docudays UA. Після вимушеного онлайн-формату цього року документальне кіно повернеться на великі екрани. Український док уже традиційно користується успіхом на міжнародних фестивалях, хоча в прокат виходить нечасто: заробляти на ньому поки важко. Проте в останні роки ми переживаємо бум документалістики. Причин тут декілька, й одна з них — відносна дешевизна виробництва в порівнянні з ігровим кіно. Раз на два тижні журналіст Роман Губа пише про кіно на Заборону. Сьогодні він згадує кілька важливих українських документальних картин, що вийшли після 2014 року.

Varta1 (2015)

Режисер: Юрій Грицина
64 хвилини

Євромайдан очікувано викликав інтерес у документалістів — як українських, так і іноземних. Наступні кілька років на кінофестивалях постійно з’являлися різного рівню фільми про протистояння в центрі Києва. Дещо осібно поміж них стоїть експериментальна документальна робота Юрія Грицини Varta1 — фільм про революцію, де в кадрі ніхто не кидається «коктейлями Молотова».

Як розповідав сам Грицина в інтерв’ю LB.ua, під час Майдану він стежив за подіями в Києві з-за кордону. У якийсь момент він натрапив на Varta1 — канал інтернет-рації Zello, який використовували учасники львівського «Автомайдану». Режисер записав десятки годин розмов із 21 до 23 лютого 2014 року, а пізніше розділив їх на тематичні блоки й наклав на VHS-відеозаписи львівських промислових околиць. Вийшов симбіоз зображення депресивних районів, які колись будували з вірою у світле майбутнє, і голосів анонімних учасників протестів.

Грицина не збирався робити кіно для фестивалів. Втім, хоча цей фільм і знімався для друзів, він здобув заслужене визнання. Виявилося, що картина абсолютно не втратила актуальності з часом.

Varta1 доступна для перегляду на ютуб-каналі автора.

«Школа №3» (2016)

Режисери: Ґеорґ Жено, Єлизавета Сміт
116 хвилин

Якщо Varta1 — це фільм про революцію без революції в кадрі, то українсько-німецький фільм «Школа № 3» розповідає про наслідки війни без демонстрації бойових дій. Ключові особи тут — підлітки, учні звичайної школи міста Миколаївка на сході України. Війна обтяжила і без того важкий період дорослішання, коли ні вчителі, ні батьки тебе не розуміють, а всередині киплять емоції.

«Школа № 3» — це кіноверсія документальної вистави «Моя Миколаївка», поставленої в рамках проєкту «Театр переселенця», яким керувала Наталія Ворожбит. І якщо документальні спектаклі виконують насамперед терапевтичну функцію — допомагають учасникам пережити те, що сталося, і виговоритися — то формат документального кіно переносить його на екран, а кіногерої, на відміну від хлопців-акторів, не дорослішають. Як і годиться хорошому фільму про підлітків, «Школа № 3» залишає по собі сумний посмак.

Авторка оригінального спектаклю Наталія Ворожбит продовжила вивчати поле — схід України, і цього року на екрани вийде її дебют в ігровому кіно — «Погані дороги», де теж знайшлося місце для розмови про дорослішання під час війни.

«Колір фасаду: синій» (2019)

Режисер: Олексій Радинський
22 хвилини

Синій — бо це улюблений колір Вагіфа Алієва, бізнесмена й забудовника, який вирішив перетворити «тарілку» — частину будівлі Інституту науково-технічної інформації (УкрІНТЕІ) — на торговий центр. Чому? Тому, що може й хоче. А думка автора «тарілки», художника й архітектора Флоріана Юр’єва, нікого не хвилює. На кону надприбуток, тому облиште ці свої розмови про художню цінність. Зрозуміло, що випадків руйнування радянської спадщини заради забаганок забудовників було чимало, але далеко не завжди в таких історіях фігурував автор оригінального об’єкта, який не лише дожив до наших днів, а й проявив характер.

У фільмі Радинського немає хепі-енду. Тут навіть за бажання навряд чи знайдеш позитив у київській політиці забудови всього і вся. У 2019 фільм «Колір фасаду: синій» символічно спроєктували на будівлю зачиненого кінотеатру «Київ». Війна девелоперів за квадратні метри в столиці триває, а нам залишається лише збирати поранених і знімати про них кіно.

«Дельта» (2017)

Режисер: Олександр Течинський
82 хвилини

Вульгарний вислів «українська Венеція» — прізвисько селища Вилкове в Одеській області — заграв новими барвами під час пандемії коронавірусу. І якщо в справжній Венеції стало похмуро тільки навесні та влітку 2020 року, то для її українського аналога морок — це звичний стан справ. Тут немає гондольєрів, зовсім інші туристи, а болю вдосталь і без пандемії: місцеві канали серед будинків, що розвалюються, романтичними не назвеш.

Занесло сюди й українського документаліста Олександра Течинського, який зняв побут місцевих жителів. Фільм можна назвати життєствердним дуже умовно, проте назвати його неправдивим точно не можна. Під час кінопоказів глядачі нерідко або сміються й радіють, коли впізнають показане на екрані, або нервують. Вилкове — це просто українські реалії, ручку регулювання яких викрутили до максимуму. Тут майже немає нічого такого, чого не зустрінеш у решті країни: та ж бідність, ті ж спроби місцевих бодай щось заробити, пиятика. Водночас «Дельта» красива й поетична: цього в нас не відняти.

Наприкінці 2020 року режисер разом із журналістом видання Bird in Flight поїхав до Вилкового на похорон одного з героїв свого фільму: той вчинив самогубство. На місці з’ясувалося, що рибалка Віктор Гладільніков — далеко не перший учасник зйомок, що пішов із життя.

«Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго» (2019)

Режисерка: Надія Парфан
63 хвилини

Темні, по коліно затоплені підвали. Павутина старих, дірявих труб. Маленькі зарплати й злі абоненти — чи може це сприяти творчості? На це питання хор Теплокомуненерго відповідає дією — співає, збираючись на репетиції після важкої роботи. Парфан, внучці й дочці співробітників Теплокомуненерго, вдалося зняти ліричний і зворушливий фільм про людей, чию роботу навряд чи назвеш престижною, хоча без неї нам не пережити зими.

Картина стала хітом, що не так уже й часто трапляється в нас із документальним кіно. Причин тут, як мінімум, дві. По-перше, багато хто з глядачів кінотеатрів — теж діти та внуки людей, про чию роботу зазвичай не знімають кіно, а від фільму Парфан віє теплом до них, як від батареї. А по-друге, камера фіксує реальний стан інфраструктури, яка співіснує з новими житловими комплексами, торговими центрами і скляними мостами. Це не може не хвилювати й не відгукуватися, нехай навіть у фільмі не йдеться про це прямо. До речі, наприкінці 2020-го мер Івано-Франківська Руслан Марцінків заявив, що в найближчі п’ять років місто відмовиться від центрального опалення, а отже, те саме Теплокомуненерго і його співробітників чекають великі зміни. Яке життя — такі й пісні.