Восени 2021-го в Україну з гастролями з Киргизстану приїхав культурний центр «Кудук». Його експериментальна постановка «Акорд» — це історія громадянської війни в Таджикистані, яка за п’ять років забрала життя щонайменше 100 тисяч людей. Гастролі влаштувала українська молодіжна організація «СТАН», засновника якої — Ярослава Мінкіна — вразило те, як азійські художники рефлексують складні сторінки історії через мистецтво. В Україні покази відбувалися в низці міст у межах заходів до Дня миру. Режисерка «Акорду» Діана Рахманова на власні очі війну не бачила, але стикається з її відгомонами все своє життя. Редакторка Заборони Марія Педоренко поговорила з нею про те, наскільки близькою українському глядачеві виявилася історія Таджикистану і чому велику роль у ній зіграв хліб.
Заходи до Дня миру проводить Молодіжна організація «СТАН» за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку USAID.
У залі для глядачів тепло. Жар іде від сцени. Там, у світлі єдиного прожектора між двох столів, — піч. Схожа на бочку, покрита зверху донизу блискучими візерунками плитки, вона так і притягує погляд аудиторії. Сьогодні вона чи не головна героїня, навколо якої все крутиться зайнятий справою хлопець — Талгат.
Навколо пояса — картатий фартух, навколо короткостриженої голови — біла пов’язка. Він метається від одного столу до іншого: спочатку замішує величезну грудку м’якого тіста, потім розділяє її на менші шматки і перетворює кожен на невеликий корж з товстими бортами. Змащує сирим яйцем. Присмачує дрібкою чорного кунжуту. Один за одним коржі йдуть у піч. Зовні вона трьох кольорів, уся з білої, червоної і синьої мозаїки. Всередині ж — кольору засмаглого тіла, і візерунки тут з відбитків минулої випічки.
Ще кілька хвилин, і разом з теплом по залу починає ширитися запах свіжого хліба. Зовсім скоро за гарячими коржами вишикується черга, ніби в дефіцитні часи. А поки об стіни приміщення луною вдаряється чоловічий голос.
«Немає вашого життя, немає мого життя. Є долі різні, але життя одне. Це нескінченне існування, в якому є історії. Ваша історія, моя історія», — говорить він.
Ця людина не в залі. Його промову надиктовують динаміки. І там, на записі, він не сам. У довгий глибокий монолог часом вклинюється жіночий голос. Іноді короткими запитаннями. Іноді — міркуваннями. А у фіналі і зовсім плачем.
«Це чудово. Спасибі вам за відкритість», — відповідає він на сльози.
Талгат кланяється. Світло гасне. Люди в залі починають аплодувати.
Війна за високою стіною
Коли почалася війна, Діані Рахмановій було три роки.
Розпад СРСР приніс до Таджикистану незалежність і боротьбу за владу. Боротьбу настільки запеклу, що з площини політики вона досить швидко перейшла в збройний конфлікт. Один проти одного пішли прихильники колишньої комуністичної еліти і опозиції — національно-демократичних ісламських сил. Найзапекліші сутички відбувалися в 1992–1993 роках. У той період кількість загиблих сягнула 60 тисяч людей. А до моменту закінчення громадянської війни в 1997-му ця цифра зросла до 100 тисяч, тільки за офіційними даними.
«Мені зараз 31, і я досі вчуся любити, тому що, напевно, в дитинстві не отримала достатньо батьківського тепла», — каже вона сьогодні.
У дитячому будинку дівчинку відвідували то мати, то вітчим. Останній, з довгою чорною бородою, завжди приходив у камуфляжі, що викликало у Діани запитання. Забарвлення його одягу було єдиним нагадуванням про війну, яке проникало всередину закритого від конфлікту світу дітей. Вже потім, коли стало безпечно, вихованців дитячого будинку зрідка вивозили в місто на свята. Діана запам’ятала картину, що відкривалася з вікна автобуса: порожнє місто, майже безбарвне.
«Страх, безнадійність і розгубленість», — каже вона про свої асоціації зараз.
Наприкінці 90-х десятирічна Діана потрапила в нову сім’ю. Коли майбутні прийомні батьки вирішили забрати дівчинку до себе додому, її мати дала згоду. Але з життя Діани не зникла — вже дорослою вона продовжує спілкуватися і з матір’ю, і з новою сім’єю.
І хоча зовсім юною Діана майже не відчувала у своєму житті присутність війни, з віком відбиток конфлікту став проявлятися все сильніше. «Зараз будь-яка проблема, яка в країні існує, має якесь відсилання до цих подій», — пояснює вона, одночасно зазначаючи, що для Таджикистану тема війни і через десятиліття залишається табуйованою.
Чому так? Чого бояться люди? Чому впевнено тримаються за стабільність, навіть коли від неї більше шкоди? І як знайти в цій безвиході опору? Усі ці запитання довгий час не давали спокою Діані Рахмановій. Пошук відповідей на них привів молоду мисткиню до «Акорду» — некласичної театральної постановки, де за годину історія громадянської війни знаходить своє відображення не тільки в словах людей, але і в процесі випікання хліба. Буквально.
Історія в музиці і хлібі
Тандир — та сама бочкоподібна піч у центрі вистави — дуже часта історія для країн Азії. Такі печі стоять що в приватних будинках, що в невеликих пекарнях або гіпермаркетах. Та й сам тандирний корж для багатьох країн — символ національного продукту.
У Таджикистані тандир з’явився саме в роки громадянської війни. «Люди практично чорне борошно мололи, залишки якихось пшениць, і випікали з цього хліб», — говорить Діана. Магазини пустували. По хліб — здавалося б, найбільш базовий продукт — стояли довгі черги. За словами Рахманової, хлібом замість грошей у Таджикистані видавали зарплату людям мистецтва. Більше платити було нічим.
«Для мене це [випікання коржів на сцені] була можливість показати щось буденне, що щодня проходить повз нас, чому ми не надаємо значення. Хоча випікати коржі для мене — це теж мистецтво», — каже Діана.
Спочатку у виставі грав професійний тандирник, проте з часом його змінив актор Талгат Бериков. Учитися для ролі йому майже не довелося.
«Так а що там робити? — сміючись каже член технічної команди «Акорду» Ілля Карімджанов. — Наш актор дуже любить готувати, він удома пече хліб. Ми потім знову покликали тандирника, він показав, що і як робити, дав рецепт, і все. Нічого нового, за винятком кількох технічних моментів — як правильно запихати коржі в тандир, щоб вони приклеїлися, як правильно їх зняти».
Поза виставою процес приготування триває навіть швидше. Талгат же підлаштовує свою роль під хронометраж бесіди, що звучить паралельно його роботі. Безтілесний голос «Акорду» належить Далеру Назарову — легенді таджицької сцени.
60-річний музикант і автор пісень з’явився ближче до фіналу роботи над постановкою. Діана Рахманова шукала відповіді на свої запитання, зокрема, і в розмовах з людьми. Всі вони безпосередньо пов’язані з мистецтвом: художники, актори, музиканти і не тільки. Не вистачало лише людини, без якої неможливо уявити культуру Таджикистану. Вийти на нього Діані вдалося через знайомих. Коли Далер Назаров зателефонував, вона якраз готувалася до рейсу на літак. «Якщо це особисто тобі треба і твоя душа бажає поговорити зі мною, я відкритий», — сказав він, і Рахманова відразу ж поїхала на зустріч.
«Він не з усіма спілкується і дуже не любить стандартні інтерв’ю — скільки дисків написав, для яких фільмів музику робив? Напевно, йому хочеться більше спілкуватися на вільну тему, він завжди тяжіє до більш філософських понять, — пояснює Діана Рахманова. — Коли я прийшла до нього, то зрозуміла, що це звичайна людина, яка взагалі не вважає себе зіркою, не бере всі лаври собі, хоч і має на це повне право. Ми з ним дуже вільно говорили, він виявився дуже простою людиною».
І якщо з іншими героями своїх розмов мисткиня зачіпала безпосередньо події громадянської війни, то з Далером Назаровим бесіда перетікала від війни до коронавірусу, від смерті до любові, від безпорадності до щастя.
«Я живу у своєму Душанбе. Воно у моєму серці живе. Але кожна епоха приходить і вибудовує його по-своєму. Колись тут були нетрі, потім прийшли люди з більш прогресивними поглядами, почали будувати, потім прийшли інші й добудували ще щось. Зараз є можливість висловитися іншому поколінню людей. Але дух цього міста не залежить від будівель. Він не залежить ні від чого», — каже в якийсь момент Назаров.
Діані Рахмановій поки не вдалося показати «Акорд» у рідному Душанбе. З університетських часів вона живе в Киргизстані. У бішкекському культурному центрі «Кудук», де працює Рахманова, відбувалася і прем’єра вистави про громадянську війну в Таджикистані. За кілька днів до першого показу — 28 квітня 2021-го — з кордону між Киргизстаном і Таджикистаном почали приходити тривожні новини. На спірній ділянці кордону пролунали постріли — військовослужбовці обох країн відкрили вогонь після конфлікту через встановлення відеокамер на стовпах ліній електропередач. За наступні чотири дні загинуло 55 осіб, ще більше як 33 тисячі людей евакуювали з району бойових дій.
Друзі Діани переживали, що її постановка може викликати негативну реакцію. Колишній колега писав їй в особисті повідомлення, що спектакль дуже не в тему. Але мисткиня нічого скасовувати не стала, а прем’єру почала з хвилини мовчання на честь загиблих: «Ця ситуація показала, що насправді війна — це дуже справжнє, це зараз, а не десь далеко».
Останні пів року кордон між Киргизстаном і Таджикистаном закритий, і поки незрозуміло, коли ситуація може змінитися. Але Діана Рахманова каже, що в майбутньому все-таки хоче показати свій спектакль людям, які особисто бачили війну у своїй країні. А поки «Акорд» знайшов свого глядача в Україні, де кінця війні ще не видно.
Полагодити «глухий телефон»
«Це вийшло випадково», — говорить Діана про гастролі по Україні.
У 2019 році на конференції з лідерства в Києві вона познайомилася з Ярославом Мінкіним, засновником молодіжної організації «СТАН», яка вже понад 20 років в Україні збирає навколо себе людей з культури, правозахисту, освіти та медіа.
«Ярослав приїжджав до нас [у Киргизстан] два роки тому. Його дуже зацікавило, що ми переосмислюємо складні події в країні через мистецтво. Я розповіла, що планую робити своє дослідження [про громадянську війну], і мені здається, що в той момент він загорівся цим. А коли вже прем’єра відбулася, він сказав, що якщо ми приїдемо — буде чудово, тому що тема дуже важлива і складна», — згадує Рахманова.
13 вересня 2021-го команда «Акорду» прилетіла в Україну. Маршрут гастролей склали так, щоб побачити різні куточки країни і одночасно з цим показати виставу в тих регіонах, куди не доїжджає майже ніхто. Так, крім Запоріжжя та Івано-Франківська, виставу показали і в херсонській Новій Каховці, луганському Біловодську, закарпатському Батьові — сумарно в шести населених пунктах.
«Діана дуже сильно переживала, що на першій виставі люди просто розійдуться і скажуть, що нічого не зрозуміли. Після Івано-Франківська вона заспокоїлася. І в мене та думка була до моменту, поки все не почалося, — каже Ілля Карімджанов. — Я був вражений, як ця вистава заходить в Україні. Незважаючи на те, що ми, скажімо, з іншого світу, все-таки Азія — це трохи інша культура, всім було настільки цікаво. Мені здається, ніхто не очікував, що все так вийде».
У кожному місті чи селищі після вистави відбувалися діалоги, де глядачі могли обговорити з авторами ті думки і почуття, які у них викликав «Акорд». Говорили про війну, про людей, яких втратили, про міграцію та інтеграцію. Хтось таким чином знайшов можливість виговоритися, інші не приховували сліз. Діана Рахманова каже, що під час діалогів було багато болю, але було й багато любові: «До нас після показів підходили обніматися, цілуватися, хотіли щось добре сказати. І для мене це було дуже цінно. Я в цьому менш смілива, у нас тут [в Азії] регіон інший. Але і я сама відчула велике бажання обніматися з людьми».
У 2014-му Діана вже відвідувала Україну в команді журналістів з різних редакцій Киргизстану. Вони приїхали до Києва на власні очі побачити, що тут відбувалося під час Революції гідності і після неї. За словами Рахманової, що в Киргизстані, що в Таджикистані канали висвітлювали події в Україні через призму російської політики.
«Хоч як це сумно, люди тут дуже сильно вважають своїм братнім народом Росію. Дивляться футбол, і якщо там грають росіяни, кричать «наші». Це дуже дивна логіка, яка досі існує, особливо у старшого покоління. З російських держканалів іде дуже велика пропаганда — а тут тільки їх і дивляться. Триває велика інформаційна війна. Коли ти дивишся тут телебачення, особливої альтернативи немає», — пояснює вона.
Киргизькі журналісти тоді побували з обох боків війни на сході України. І скрізь стикалися зі стереотипами про Київ чи Донбас: «Благо ми могли побачити, що перебільшено, а що є більш-менш правдою».
Коли Рахманова приїхала в Україну вже у 2021-му, то розуміла, наскільки чутливою для людей залишається тема примирення. Але їй було дуже важливо пояснити, що йдеться не про примирення з Росією, а про мир усередині країни — між західною і східною частинами.
«Це схоже на глухий телефон — у кожного своя правда і ніхто одне одного не чує. У таких процесах я [не виступаю] за жодну сторону, тому що не все так просто. Якби було очевидно, хто правий і винен, то і проблем би не було», — міркує Рахманова.
Гастролі «Акорду» завершилися 2 жовтня. За словами Діани, завдяки цій подорожі спектакль відкрився для неї з нового боку і показав, наскільки театр може бути великим миротворчим інструментом — зокрема для побудови таких потрібних діалогів між людьми. Але це були не єдині висновки, які вона зробила для себе за час роботи над постановкою.
Відповідь — любов
«Народ Киргизстану, де я живу, здавна кочовий. Те, що там дуже часто відбуваються революції, серед іншого пов’язано з тим, що історично Киргизстан не тримається за щось одне, постійне. Якщо щось не подобається — пішов і осів на іншому місці, — каже Діана Рахманова. — Таджики ж від початку люди осілі. Їм важлива стабільність, вони за темпераментом абсолютно інші. Можливо, тому вони так люблять усе вихваляти і так не люблять боротися».
На думку мисткині, з історією народу пов’язано і те, що сучасне мистецтво Таджикистану дуже спокійне — далеке від агресії або провокацій. Для Діани ж було важливо зробити свою постановку саме експериментальною, не показуючи громадянську війну через гру акторів: «Коли ми дивимося класичні вистави, багато що залишається за ширмою. Є тільки історія, репрезентація подій. А роздуми, які, мені здається, теж дуже важливі, залишаються за кадром».
Слова Далера Назарова: «Якби у вас не було любові, ви б сюди не прийшли. Любов до всього. Інтерес, з яким ви прийшли сюди, він для мене життєво важливий. Ми з вами поговоримо, і ви підете туди, а я туди. Все. Історія ніби закінчилася. Але ця мить — жива, справжнє — воно безцінне».
Любов — це і відповідь Діани на запитання, що допомагає знайти опору під час війни без кінця і краю.
«Зараз я відчуваю так: якщо любиш, то в тобі живе «акорд» — співзвуччя з тим, що відбувається, навіть з найстрашнішим — війною і її наслідками, а особливо з тим, чого змінити ти не в силах. Для мене важливо любити і передавати ці почуття оточенню і близьким людям», — зізнається вона.
«Акорд» — це і про музику, яка характеризує таджицький народ і його ліричність. Але водночас це і про хліб: «ак» у перекладі з киргизької означає «білий», «корд» таджицькою — «борошно».
Поки актор Талгат замішує на сцені тісто, розкачує коржі і знімає їх гарячими зі стінок тандира, музикант Далер Назаров каже, що всі ми живемо в нескінченному існуванні, і складнощі нас чекають до моменту, поки люди не зрозуміють, що всі ми — одне ціле: «Погані, хороші, дурні, розумні, красиві — ми всі є єдиний орнамент, жоден елемент якого не можна звідти забрати».
Вистава «Акорд» та Відкриті діалоги були націлені на наслідки та вплив військових конфліктів на психоемоційну сторону життя особистості. Як у випадку громадянської війни в Таджикистані, так і у випадку військової агресії Росії на території України ці наслідки та вплив мають місце в житті мирних громадян, учасників бойових дій та людей, що проживають на тимчасово окупованих територіях.
Широке проведення Міжнародного дня миру в Україні в 2021 році ініціювала Молодіжна організація «СТАН» (Україна) та освітня ініціатива «Free ІТ» (Бєларусь) — учасники програми діалогу та співробітництва в рамках проєкту БДІПЛ ОБСЄ OSCE Office for Democratic Institutions and Human Rights (ODIHR) «Просування людського виміру безпеки в Україні». Думки та інформація, висловлені учасниками програми, не обов’язково відображають політику та позицію ОБСЄ.
День Миру 2021 став можливий завдяки інституційній підтримці Молодіжної організації «СТАН» від IM Swedish Development Partner.
Читати більше новин в Telegram
