Я ніби жив всередині мертвого організму, і мені це подобалося. Візуальний щоденник лисичанського художника та куратора Віталія Матухна
Для Віталія Матухна індустріальні пейзажі рідного Лисичанська стали невіддільною частиною життя. Роль цих пейзажів у формуванні власної особистості Віталій зрозумів лише після 2014 року. У своєму візуальному щоденнику Матухно розмірковує про історію міста, його бельгійську спадщину та її занепад, загадується над питаннями відчуття повільної смерті міста, дистанції між спогадами та реальністю. А також розповідає про важливість архівування й фіксації довколишньої реальності, що зникає, щоб у майбутньому було куди повернутись хоча б у спогадах.
Мої батьки — робітничий клас. Батько працював на шахті майже 10 років, потім — електриком на заводі НПЗ. Мати була охоронницею на фабриці ялинкових іграшок. У нашої сім’ї великий сімейний архівів — альбоми з фотографіями, майже всі з яких зібрали мої батьки. Сімейний архів зберігає спогади: про молодість та дитинство батьків, про батькову службу в армії на Кубі, про дитинство — моє та мого старшого брата.
Мій батько дуже багато фотографував. Його фотоапарат Зеніт-TTL доволі довго лежав на полиці поруч з альбомами, допоки я не вирішив знімати на нього. Я завжди вважав, що я сам неважливий у своїх фотографіях. Моєї присутності не має бути у кадрі — я людина, яка тримає камеру. Я існую поза кадром. Вважаю так і досі, але через це посилюється відчуття дистанції між мною та власними спогадами, з якими пов’язані фотографії.
Зараз я не маю доступу до лисичанських сімейних архівів, в мене майже немає фотографій моїх батьків, — маю лише два фото старшого брата, який служить у ЗСУ, та одну фотографію батька.
Якщо я спробую створити свій власний сімейний альбом, в мене нічого не вийде. Я не маю того, з чим міг би зіставити власні спогади. Частково я втратив сенс у фотографії, бо більше не маю можливості досліджувати свій регіон. Фотографії, які я роблю як документ спогаду, відчуваються відчуженими від мене самого.
Автопортрет вдома. Я роблю фото себе всього раз на рік. Мій батько з сусідами на лавочці біля нашого дому. Єдине фото мого батька, яке я зробив на плівку.
Наш будинок розташований біля міського кладовища, де поховані наші родичі. Це могила бабусі та дідуся по батьковій лінії.
Скільки себе пам’ятаю, завжди дивився на горизонт. Лисичанськ стоїть на горі — це точка для спостережень за пейзажем, який ніколи не змінювався. Будинок нашої сім’ї розташований біля кладовища, де є вертолітний майданчик. З нього відкривається чудовий краєвид на сусідній Сєвєродонецьк. Щоправда, половину краєвиду займає завод з виготовлення аміаку «Азот». Мені здається, розміром він навіть більший за саме місто.
Кожного дня дорогою до школи на горизонті я бачив гігантський завод. Мій типовий маршрут лежав через підприємство «Лисичанськ Спецбуд» та закинуті будинки. У школі я ще не розумів важливості індустріального пейзажу, як і загального контексту міста, у якому жив. Розуміння прийшло лише після 2014 року, коли я відчув екзистенційний шок через початок війни в моєму місті.
Улюблений пейзаж: краєвид на Сєвєродонецьк та «АЗОТ» з вертолітного майданчика на цвинтарі. Він більше не буде таким, яким я його пам’ятаю
Мій старший брат Максим у робочому одязі. Плівкових фото з ним також дуже мало.
Лисичанськ — індустріальне місто, яке до початку повномасштабної війни мало населення близько 90 тисяч мешканців. Починаючи з 2011-го, щороку населення зменшувалось десь на тисячу осіб. Думаю, пояснити це можна було відчуттям пролонгованої смерті міста.
З 50 шахт, що були у Лисичанську, у 2021 році працювало 4. Всі найбільші заводи міста було або закрито, або зруйновано. Наприклад, Лисичанський содовий завод, збудований ще наприкінці XIX сторіччя акціонерним товариством «Любімов, Сольве і К°». Ернест Сольве — один із засновників товариства, бельгійський інженер-технолог — спроєктував завод і всю інфраструктуру навколо нього: лікарню для працівників, гуртожитки та будинки. Загалом Лисичанська бельгійська спадщина нараховувала понад 30 різних об’єктів.
Я бачив цей завод впритул дуже часто, і мені ніколи не набридало дивитись на нього. Минулого літа «Азот» став бомбосховищем та підземним містом для військових і цивільних. Шахта ім. Мельникова. Одна з 4 шахт міста, що працюють — раніше їх було десь біля 50. Зайти на територію було дуже просто, ніхто тебе звідти не виганяв. Не думаю, що від неї щось лишилось — шахту накрили снарядами, коли всередині перебували працівники. Руїні хлібозаводу. Його просто знищували під нуль, звичайна практика. Хлібозавод був навпроти 28-ї школи. Школярі могли прямо з вікон школи дивитись, як знищують підприємство. Нічого незвичайного. Шахта ім. Мельникова. Мій батько був шахтарем, тому терикони і шахти мене завжди притягували.
Близько 40% міста складалося з багатоповерхових будинків, здебільшого побудованих за часів СРСР. Все інше — підприємства та приватний сектор. Кожен район міста називався на честь підприємства, біля якого побудований житловий масив: район заводу ГТВ, район содового заводу, район шахти ім. Мельникова і т.д. Щоправда, більшість таких районів існували вже без підприємств, на честь яких були названі.
Два чорні силуети — друзі дитинства. Навряд я згадаю, хто на цій фотографії, коли мені буде 50 років. Плівку, на яку вона зроблена, я знайшов у заброшці. Жінка на пляжі в Рубіжному. І знову плівка вирішила не показувати лице, можливо, й нічого було показати…
Місто було дуже побите ще до початку війни у 2014 році. Час від часу я чув думку, що Лисичанськ — найдепресивніше місто України. Я б назвав його просто сумним. Відчуття повільної смерті навколо було перманентним. Іноді мені здавалося, що я живу всередині мертвого організму, але це відчуття скоріш подобалось.
Біла пляма, як пусте місце. Я досі не можу зрозуміти, що саме мені хотів показати колишній власник плівки, яку я знайшов, але мені вона подобається. Так само не можу згадати, що саме я хотів сфотографувати тут — здається, що я спіймав привида.
Плюшевий заєць, прибитий цвяхами до пенька. Завжди посміхається. Чи він ще сидить на своєму місці?
Здається, це ранок, коли ми проводжали старшого брата в армію. Був сильний туман, всі люди ніби йшли в нікуди.
Поки що з армії ніхто не повернувся
Це дуже символічне фото для мене. Ми з друзями вийшли постріляти з воздушки на вертолітний майданчик.
Один з них живе в окупованому Лисичанську вже пів року.
