Вимушена подорож, з якої не привезеш магнітик: «Я мандрую уві сні» Марини Бродовської
в «Рівні цензури»
У рубриці «Рівень цензури нульовий» Заборона публікує роботи одного фотографа, художника або колективу. В них показано історії, що не співзвучні з масовою культурою або наражаються на цензуру в ЗМІ та соціальних мережах. У цьому випуску — проєкт київської фотографки й сценаристки Марини Бродовської «Я мандрую уві сні»: щемлива подорож, спровокована повномасштабним вторгненням Росії в Україну та вимушеною еміграцією. У своєму проєкті Бродовська розмірковує про інтимність спальної кімнати як місця, де ми залишаємося сам на сам із собою, своїми переживаннями й страхами. А також про довіру, яку люди проявляють одне до одного, запрошуючи до себе на ночівлю малознайомих осіб.
Марина Бродовська має освіту географа та культуролога, але не працює за жодною зі спеціальностей. Її шлях у фотографії розпочався 2009 року зі школи Віктора Марущенка в Києві. Далі був курс із концептуальної фотографії Романа П’ятковки та школа Bird in Flight.
Згадуючи період навчання, Марина каже, що їй завжди подобалася пряма фотографія: стріт, репортаж, документалістика. На одному із занять у школі Bird in Flight фотохудожник Олександр Ляпін дав завдання з вуличного знімання.
«Я проходила вулицями два дні й так і не набралася сміливості дістати з сумки свій фотоапарат. Я зрозуміла, що, напевно, фотографом не стану», — згадує Бродовська.
До того ж вона інтровертка, і спілкування з людьми їй не завжди дається легко. Та фотографію вона не покинула, натомість почала комбінувати її з текстами й елементами графічного дизайну, робити колажі.
Сюрреалістичними були перші ночі війни, які я провела в морзі в Києві. Тут працює мама моєї подруги, і ми були впевнені, що по лікарні не битимуть. Думали, що в морзі безпечніше, ніж удома. Ми майже не спали, чули вуличні перестрілки, було взагалі незрозуміло: чи все, що з нами відбувається, справді не сон?
Так 2020 року з’явилася її перша книжка «Моя дорога Віра», в роботі над якою Бродовська виступила не лише як фотографка, а й у ролі книжкової дизайнерки та видавчині. Це дуже важлива для авторки історія, що розповідає про дружбу з близькою подругою, яка назавжди поїхала за кордон. За цей проєкт Марина отримала кілька престижних фотографічних нагород: Aperture, Kassel Dummy Awards, IPA.
Потім була друга книжка — «Ким ти хочеш стати, коли виростеш», про довгий шлях пошуку себе в професії. А тоді почалася повномасштабна війна. Бродовська втратила свою сценарну роботу, не мала зібраної тривожної валізки та заощаджень. Але мала близьких друзів за кордоном, які її прихистили.
Діти Мирослави вже давно виросли й живуть окреме доросле життя. А кімната лишилась — із дитячими іграшками, малюнками, зошитами та двоповерховим ліжком. Я засинала на другому поверсі й згадувала, що колись у нас з братом було таке. І він завжди спав на другому поверсі, а мене не пускали туди, бо я була зовсім маленька.
Бродовська каже, що їй хотілося бути корисною, тому вона й почала працювати над темою переживання війни. Але водночас зазначає, що «культурний фронт» і «розповіді про Україну через власне мистецтво» — занадто пафосні слова. І, залишаючись до кінця чесною та відвертою, додає: «Я робила проєкти й продовжую їх робити, щоби не поїхати “кукухою”. І дуже радію, коли бачу, що вони мають відгук в інших людей».
«Я мандрую уві сні» — це історія про вимушену еміграцію, коли 24 лютого звичне спокійне життя Марини, як і мільйонів українців, перестало існувати. І почалося нове життя, сповнене важких переживань і невідомості. З ним почалася й незапланована подорож фотографки.
«Новими містами, домівками людей, більшість із яких я ніколи раніше не знала. Подорож, з якої не привезеш “магнітик” додому, бо я не певна, чи буде існувати мій дім», — розповідає вона.
Це роздуми про відчуття захищеності, інтимності та довіри. Пускаючи до своєї спальної кімнати, її власник розкривається перед нами, показуючи себе таким, як він є насправді. У власному ліжку, найінтимнішому вівтарі цього «храму», ми залишаємося сам на сам із собою та власними переживаннями. Пустити малознайому людину на ночівлю у свій дім, а особливо віддати їй власне ліжко — це жест неабиякої довіри.
«Я відчувала дуже незвичайну комбінацію почуттів у нових місцях ночівлі. Вона складалася з удячності, цікавості й туги за домом, за моїм нормальним життям. Тому я і вирішила зафіксувати свій досвід і відчуття у фотографічній серії», — пояснює фотографка.
За півтора року вимушеної еміграції Марина змінила багато ліжок, будинків і країн. Спочатку це були домівки знайомих або друзів, потім — орендовані кімнати, артрезиденції, галереї та будинки незнайомців. Синкретизм спогадів, переживань і невідомості й сюрреалізм місць, подій та зустрічей.
На острів Форе ми приїхали в страшну зливу й розмістились у маленькому будиночку. Світло вимкнулось, і було так темно, що мені здавалося, ніби я провалилася під землю. Страшенно гудів вітер. Не було інтернету й узагалі ніякого зв’язку. А на ранок ми зрозуміли, що живемо в гостьовому будинку Інгмара Бергмана. А його особистий дім розташований за три метри від нас. І ми маємо від нього ключі, бо це і є резиденція Бергмана. В його домі можна працювати, сидіти на його кріслі й пити чай з його чашки. Ми так і робили. Але чашки не торкались.
Авторка каже, що кожне ліжко чи домівка — це окрема історія, і вона радіє, що ці історії з нею трапились, хоч і через такі трагічні обставини. Марина згадує перші страшні ночі в Києві, коли їй довелося ночувати в морзі, де працювала мама її подруги. Вони вирішили, що це буде безпечне місце, бо навряд чи росіяни бомбитимуть лікарні. Своєю роботою вона переосмислює цей досвід і досвід самого факту еміграції, накладаючи на неприємні спогади та труднощі життя без власного дому досвід приємних знайомств, кумедних випадків, а вкінці — і повернення в Україну.
Галеристка розмістила мене просто в галереї в Нідерландах. Це було сюрреалістично: я приїжджаю напередодні відкриття моєї виставки й бачу, що посеред виставкового залу приготовлено спальне місце. Я засинаю в оточенні мистецтва. Прокинувшись, чищу зуби, приймаю душ, прибігає красиво одягнена Інгрід (галеристка), готує сніданок, ми прибираємо «артліжко» й вітаємо перших відвідувачів виставки. Вони ходять, роздивляються мої роботи, а я думаю: що всі ці люди роблять у моїй квартирі?
«Я мріяла в кінці цієї подорожі опинитись у себе вдома. І це трапилось. Так мало бути, і я вірю, що так буде з усіма, — говорить Бродовська. — Одного дня ми всі повернемося додому, заснемо у своїх ліжках, а на ранок прокинемось і заживемо нове нормальне життя».
«Рівень цензури нульовий» — це майданчик для відкритого діалогу на складні й табуйовані теми, як-от сексуальність і тілесність, стрес і депресія, війна й ідентичність. Ми не платимо гонорару за публікацію, але допоможемо зробити авторське висловлювання почутим, а також беремо участь у його оформленні. Деталі — тут.