«Я розривалася між роллю матері та громадянки України»: три історії військовослужбовиць про найгірший день на фронті

У складі ЗСУ наразі служить щонайменше 60,5 тисячі жінок — це понад вдвічі більше, ніж на початку війни з Росією у 2014 році. Жінки обіймають різні посади, щодня ризикують своїми життями та рятують інші, проте не кожній з них було легко потрапити на фронт: у когось не вірили вищі чини, а хтось важко розлучався з родиною. Журналістка Заборони Поліна Вернигор поговорила з трьома учасницями руху Veteranka про найскладніший досвід, який вони пережили на війні. Ось їхні історії.

«Мама йде на війну»

Марина Тодорова, «Мала», 126-та бригада ТРО, старша звʼязківиця-телефоністка роти, 42 роки

У мене троє дітей: старшому 23 роки, середньому 12, молодшому — 6. Коли почалася повномасштабна війна, я відразу сказала дітям: мама йде вас захищати, мама йде на війну. У мене такий характер — капець. Для мене ці вибухи — жах, я була дуже розлючена. Двох синів вивезла до мами в село, а коли за дві доби повернулася, місць у військкоматах вже не було. Мені довелося їздити до Одеси на навчання. Після цього я потрапила у 126-ту бригаду Тероборони. 

На службу заступила у березні — у двадцятих числах вже стояла на блокпосту. Чоловіки навколо одразу зрозуміли, що мене чіпати не можна: хто намагався проявляти агресію або жартував недоречно, отримував відсіч. Тому з побратимами ніколи не було неприємностей через те, що я жінка.

Були цивільні чоловіки, хоча я їх навіть чоловіками не назву — це для мене болюча тема. Питали: «Що ти там робиш?» А я кажу: «Та тебе, довбня, захищаю. Тебе, диванні війська, тебе. Ти ж не пішов? Ти ж лежиш, бляха-муха, на дивані, і переживаєш за Україну!»

У мене небезпечна робота: день, ніч, обстріли — я завжди повинна відновити зв’язок. До 24 лютого я не мала жодного стосунку до налагодження звʼязку. Займалася гуртовою торгівлею й уявити не могла себе з проводами, кусачками. А тепер вже з цією технікою на «ти».

Жінка-військовослужбовиця повинна мати сильний характер. Одразу кажу: якщо не готові морально, вам тут не місце. Для мене найважче було, коли вперше пішли двохсоті побратими. Я до того роздумувала, як буду реагувати на подібну ситуацію, очікувала, що кричатиму. Але істерики не було — був шок.

Ми тоді були на Херсонщині, стояли на позиціях, коли накрило «Градами». Я була трохи далі від «нуля», та коли почула обстріл, побігла до своїх. Одного побратима одразу побачила без голови і без руки. Ще двох поранило — один помер від травм по дорозі у госпіталь.

В той момент кричати не хотілося. Було нестерпно боляче.

Інший важкий день був на Великдень — мій старший син отримав поранення в Бахмуті, коли виносив поранених співслужбовців. Прилетів снаряд — він встиг вискочити у вікно і травмував ногу. Мені подзвонили його побратими, сказали, що він у госпіталі. Дякували мені, бо він урятував життя вісьмом побратимам, дякували, що виховала такого сина, що він такий мужній і сильний. Після лікування він повернувся в Бахмут.

Цей досвід сильно змінює — я вже інша людина. Я зовсім іншими очима дивлюся на все. Немає тої Марини, яка була до війни, немає. Її вже нема. Є «Мала». 

«Якщо моє завдання — загинути, я це приймаю»

Катерина Мирончук, 30-та ОМБр, офіцерка служби звʼязків з громадськістю, 26 років

Протоптувати стежки до військкоматів я почала ще з 2015 року — добровольцями тоді пішли багато знайомих. Ситуація була незрозуміла: перші поранені, перші загиблі, кожен мав зробити свій вклад у збереження цілісності держави. І якщо я вже свідома повнолітня людина, яка може щось робити, — маю допомогти державі.

Мені завжди казали: «Ну куди жінці? Що ви там будете робити? Воно вам не треба». Часто говорили, що максимум буду кухаркою. Згодом почула: «Якби ви хоча б мали офіцерське звання, можна було б щось придумати». Я кажу: «Та не питання, я наступного разу прийду до вас з офіцерським званням». На що мені «поважний» майор розсміявся в обличчя. Але обіцянку стримала [пішла вчитися на військову кафедру й отримала звання], і все ж там знайшли причини, щоб мене відфутболити. 

2021 року мені таки вдалося пробити цю броню: 30-та окрема механізована бригада імені князя Костянтина Острозького дала мені відношення [на службу]. Бригада на той час уже вирушила в зону бойових дій на ротацію, відповідно я одразу поїхала на схід. Як влаштовані процеси в зоні бойових дій, я тоді не розуміла, навчалася вже на практиці. 

Посаду офіцера служби зв’язків з громадськістю мені запропонували вже згодом. Очолювала службу Наталя Василівна, яка до кісток живе військом: все розуміє і нічого не боїться. Вона мені дала певне гартування. Повномасштабне вторгнення я зустріла в Бахмуті з нею. Ми так переглянулися, типу: «Що ми робимо?» — «Як що? Далі виконуємо свій обов’язок, вірні присязі, хай буде, що буде, тому що світ має знати правду про війну в Україні». 

У мене була дискусія з одним цивільним знайомим, який вважав, що жінок в армії використовують для сексу чи стосунків. Кажу: «Ніхто з офіцерів чи солдатів собі навіть якийсь дурний жарт не дозволив кинути». А він: «Напевно, ти просто недостатньо гарна». Питання закрилося.

У лютому 2022 року ми стояли на позиціях на Світлодарській дузі, де нас ще до повномасштабки потужно обстрілювали. Першим 19 лютого загинув розвідник з бригади. За день до вторгнення в мене було кілька журналістських груп, повезла їх у підрозділ у Зайцевому, біля Горлівки. Тільки приїхали — потужний артобстріл, крили великокаліберними [снарядами]. Я не розуміла, що відбувається — для мене це було вперше. Раніше ворог міг із ДШК прострілювати, десь снайпер намагався, але промазував, а тут накрило конкретно.

Ми пірнули в бліндажі, я злякалася, раптом щось станеться з нашими журналістами — мені ж треба відповідати за них. А журналісти круті, потужні, вони на той час всі вісім років працювали на фронті, знають, що робити, і хочуть вийти — треба ж показати обстріл. А я не пускаю. Такий адреналін був — до кожної жилки пішов. Коли згодом побачила сюжет про цей день, стало смішно, як у мене голос дрижав. Мені здавалося, що я така хоробра-хоробра, але голос дрижав.

Та, напевно, найгірший день — це 24 лютого. У січні я привезла з позицій маленького білого пухнастого песика. Я тоді жила в окремій кімнаті зі ще двома жінками. І всю ніч на 24 лютого він скавчав, плакав, всім заважав: порозкидав все, що тільки можна, порозривав картонні коробки — просто жах. Я не могла зрозуміти, чому він так поводиться, адже до того все було добре. А о пів на шосту ранку до кімнати постукав логіст, каже: «Дівчата, вставайте, почалося». Певно, пес щось відчував. 

Для нас цей день на події був мінімальним, а на емоції — максимальним. В однієї жінки істерика була кілька днів. Я не розуміла, чому, та вже потім мені сказали, що в неї вдома троє дітей — старша щойно до школи пішла. Чоловік її теж у нас в бригаді служить. У нас дуже потужні жінки, вони змогли перебороти себе, в телефонному режимі розв’язали всі побутові та сімейні питання, перебуваючи хтозна-де, виконуючи свої прямі обов’язки на службі. Мені здавалося, що єдина їхня біда — це переживання за свою малечу. Тобто вони з усім впораються, вони все зможуть, вони все переживуть. Один нюанс — це переживання за дітлахів. 

В мене хвилювання теж було, але тоді я думала про те, що ми всі помремо — просто хтось раніше, а хтось пізніше. І якщо моє завдання — загинути там, я це приймаю.

Згодом була ситуація: ми вели журналістів і почався мінометний обстріл. А поле рівне — лише поодинокі вирви від прильотів. Пролітає, свище — значить, не наше. Ми собі впевнено біжимо вперед, як раптом менш ніж за 50 метрів від нас падає снаряд. Не знаю, як так сталося, але все пішло наверх — можливо, там ґрунт м’якший був, можливо, це нас доля врятувала. Але коли я повернулася в штаб, одразу зателефонувала мамі і сказала, який пакет документів потрібно зібрати у випадку, якщо я загину. Мама довго плакала і голосила, але від цього нікуди не дінешся. Військо — свідомий вибір. Ми тут для того, щоб жити у вільній країні без кайданів окупанта.

«На четвертий день зʼявилися сльози. На десятий — знайшли тіло»

Оксана «Оксиген», спецпідрозділ НГУ, офіцерка з підготовки з тактичної медицини, 40 років

З 2014 року я волонтерила і працювала — у мене був свій бізнес. А коли почалася повномасштабка, то, мабуть, як і більшість людей, я зрозуміла, що маю йти і допомагати. Цивільною я могла піти тільки по медицині — освіта дозволяла. В мене неповнолітні діти, я вивезла їх за кордон і пів року жила з ними там. Потім зрозуміла, що про них піклується моя подруга і вони нормально справляються самі. Тому у вересні вже приїхала в Україну і 17 листопада [2022 року] мобілізувалася.

Я знала свій потенціал, знала, що можу робити щось корисне. Та рішення [піти на фронт] ухвалювала довго. Мене підтримала психотерапевтка, разом ми підготували до цього дітей. Я розривалася між роллю матері та громадянки України, яка має бути на війні та робити все можливе, щоби не сталося більшої катастрофи. Але зараз у мене ресурсний стан, бо я відчуваю, що все роблю правильно, що я там, де потрібна. 

Від своїх посестер з інших бригад я чула про ставлення вищого керівництва на кшталт: «Ти баба, йди звідси, сиди й мовчи». Але особисто не мала такого досвіду. Мої побратими завжди раді мені. Чим можу, я їх підтримую — десь в позаробочий час вареників з вишнею приготую, чи борщу зеленого зварю. Їм приємно, але й без жінок вони на фронті справляються дуже гарно.

Мене оберігають. Коли стається якась трагедія, хлопці виносять поранених до нас. Я просилася декілька разів пустити мене на позиції, але мені достатньо було погляду командира, щоби не обговорювати це. Вони розуміють, що в мене ще недостатньо досвіду й підготовки. Та є жінки, які виходять зі штурмовими [бригадами] чи в групах, але вони вже працюють з хлопцями півтора року.

Є фізично важкі дні, коли багато поранених і все треба дуже швидко робити. А перед очима постійно не дуже приємні картинки: ампутації, масивні кровотечі. Я розуміла, куди йшла, і що таке буде. Та іноді не встигаєш видихати — це фізично важко. 

Морально найважчий день був, коли я втратила звʼязок зі своїм другом. Подзвонив командир, сказав, що група попала в засідку. Коли таке відбувається, ти чуєш у рації крики й хаос, ти не розумієш, хто трьохсотий, хто куди дівся — звʼязку немає, інформація непевна. За годину зʼявляється більше конкретики, лунають прізвища поранених. А він де? Немає інформації.

До четвертої ранку я була на звʼязку, щогодини оновлювала наш з ним особистий чат, намагалася достукатися до тих, хто був з ним поруч. Він же профі, він зʼявиться. На ранок зрозуміла: інформація правдива — його немає. Як так? Де він? Він не міг крізь землю провалитися. Я строчила йому повідомлення в особисті, надиктовувала голосові — зв’язку немає. З кожним днем все менше й менше надії. Я починала задихатися, всередині наче все пекло. Щоранку я дивилася на телефон, думала, там буде повідомлення або від нього, або від командира. Якщо від нього, значить, все нормально. Якщо від командира — значить, знайшли тіло.

На четвертий день зʼявилися сльози. На десятий прийшло повідомлення від командира. 

Я дзвонила побратимам, вони кричали: «Як ти могла подумати, що це він? Він живий!» Вони були в розпачі і заперечували його загибель, бо він був близькою людиною для нас всіх. Ми поїхали на впізнання і по татуюваннях підтвердили. Ще чекаємо експертизу, але зараз вже трохи заспокоїлися, прийняли це. Тільки чекаємо поховання.

Це був профі своєї справи, дуже досвідчений. Він навчив багатьох військової справи, і я усвідомлюю, яка це втрата і для підрозділу, і взагалі для України. Для нього головною цінністю на війні було — загинути як герой, врятувавши своїх хлопців, якщо так мало статися. Фактично він так і загинув. 

Я спочатку думала, що більше не буду ні з ким зближатися — не витримаю, якщо ще когось втрачу. Вони ж як діти для мене. Але потім зрозуміла, що у нас немає зараз іншого життя, і не можна не зближатися. Втрати будуть, не всі повернуться з війни, але якщо я максимально зроблю все, що від мене залежить, то вони виживуть.