Розбиті родини, розгнівані підлітки та спустошені дорослі: як адаптуватися, якщо повертаєтеся в Україну

Все більше українських біженців, які через повномасштабне вторгнення Росії змушені були виїхати за кордон, повертаються додому. Хтось дуже сумував за своєю домівкою та рідними, хтось — так і не зміг адаптуватися в чужій країні.

Журналістка Юлія Войнар поговорила з українками, які мають досвід життя за кордоном, і дізналася, що їх непокоїть. А до психологині авторка звернулася по поради: з чим стикаються біженці, як налагодити перервані зв’язки та стосунки, а також наскільки треба бути обережними з дітьми та підлітками.

Українки за кордоном та на батьківщині

24-річна Наталія двічі від початку великої війни виїжджала до Німеччини: перший раз — у травні 2022 року, повернувшись на зиму в Україну, вдруге — у березні 2023-го. Працювала в рибній закусочній на острові Рюген у невеликому селі Бабе. Тепер живе на рідній Рівненщині — каже: хоч і складно, але все ж таки рідні стіни.

«Зрозуміла, що для мене дуже важливо — бачити свою маму, бути на свята з родиною. Хотілося говорити своєю мовою, а не почуватися примітивною, коли розмовляю німецькою. Бракувало соціального аспекту життя. Я ніколи й не планувала лишатись у Німеччині назавжди, довго чекала повернення. Лякало єдине — необхідність знову починати все спочатку. Нова робота, нова рутина, вибір міста, де я буду жити», — ділиться Наталія.

63-річна Людмила Шевченко разом із донькою та онукою залишили рідний Київ у березні 2022 року. Виїхали до Ірландії, однак через півтора року повернулися додому. Втім, Людмила зізнається, що зараз про це шкодує: «Син в Україні, зять в Україні — тягнуло додому. Мабуть, почувалася винною, що я далеко, що наді мною мирне небо. Дуже переживала. А тепер, коли повернулася, шкодую, що потягнула із собою дочку з онучкою: в Україні неспокійно, переживаю за них». 

Валерія Шахунова з Херсонщини кілька років навчалась у Польщі на спеціальності «Маркетинг, піар та реклама». Закінчила магістратуру та бакалаврат, хотіла вже повертатися в Україну, але почалася повномасштабна війна. 

«Я думаю про повернення, дуже хочу жити в Україні, але хвилююся за свою безпеку. І ще скажу чесно: якщо й далі буде така корупція, то навряд чи в майбутньому ми побачимо успіхи у відбудові України. Я сподіваюся на зміни, що ми зможемо подолати це все. Але якщо нічого не вдасться, то мені буде складно ухвалити рішення», — каже 23-річна українка.

Ті, хто вже повернувся, кажуть, що на контрасті з іншими країнами в Україні нині немає відчуття легкості в буденному житті та фінансової свободи. Доводиться думати про кожну витрачену гривню, люди більш емоційні та замкнуті в собі, тут гірші дороги й гірший транспорт.

Повертатися чи залишатися: психологиня про ухвалення рішення

Немає правильного й неправильного рішення: повертатися в Україну чи поки що залишатися за кордоном, каже психологиня Світлана Арефнія. Утім, є низка питань, які потребують відповідальності та вибору.

«Наприклад, жінка має вирішити: повернутися й об’єднатися з чоловіком або обрати безпеку для дітей і зостатися за кордоном? Залишити можливість дітям навчатися в Європі або привезти їх на батьківщину, щоб вони тут зростали й потім розвивали нашу державу? Жити на соціальну допомогу або працювати в Україні? І ще один вибір — вірити в перемогу або говорити, що “це надовго і я більше не повернусь, бо нічого не зміниться”», — перелічує психологиня.

Кожен має зробити власний вибір: адаптуватися до повітряних тривог та життя у воєнному стані чи боятись і залишатися за кордоном. Однак, наголошує Арефнія, є жінки та діти, які перебували в гарячих точках і вже мають ПТСР, тож повернення додому для них буде травматичним. 

Повернення в Україну: як прийняти нову реальність

Люди, які поїхали за кордон одразу після початку повномасштабного вторгнення, досі сприймають ситуацію в Україні як небезпечну. Так, як вони її запам’ятали в перші дні великої війни, зазначає психологиня.

«Я багато працюю з біженцями. Їхній стан залишається таким, як на початку війни. Оскільки вони досі не були в Україні, то не бачили, як тут змінилося життя, як люди адаптуються, працюють, починають потроху радіти, планувати та мріяти. Тому в біженців залишається великий страх, і повернення назад стане для них стресом. Вони зіткнуться з новою філософією життя: уже по-іншому сприймається Україна, її мешканці, які залишались і мали різний досвід зустрічі з війною. Тепер інше ставлення до влади та перспектив країни. Змінилося оточення, умови, настрій. Потрібно складати нові сценарії життя, враховуючи обмежені можливості й усі трансформації, які відбулися», — пояснює Світлана Арефнія.

Для адаптації та відновлення психологиня радить спиратися на ресурсоорієнтовану модель стресоподолання BASIC Ph. Система розроблена ізраїльським професором Мулі Лахадом і охоплює шість принципів: 

1. Belief — віра, переконання. Зрозуміти, що є цінним для вас сьогодні (наприклад, сім’я чи безпека дітей), та орієнтуватись на це.
2. Affect — почуття, емоційний стан. Що я відчуваю, як поводжуся зі своїми емоціями й зі своїми страхами, своїми почуттями?
3. Social — суспільство, оточення. Люди, які повертатимуться в Україну, стикатимуться з новим оточенням, новими знайомствами, спілкуванням, соціальною належністю. Потрібно буде вибудовувати нові соціальні зв’язки.
4. Imagination — робота з мріями. Починати мріяти, займатися творчістю, спиратись на приємні спогади, уявляти собі перемогу, гарне майбутнє і таким чином підтримувати себе та повертатися до ресурсного стану.
5. Cognition — мислення. Необхідно формувати нові когнітивні стратегії, які також будуть підтримувати. Мислити: як я ставлюся до країни? Як я ставлюся до майбутнього? Хто я є як громадянин України? Яка моя позиція? Що я хочу зробити? Що я хочу дізнатися? Що я думаю про те, що відбувається? 
6. Physiology — фізична активність. Стрес накопичується в організмі й спричиняє гормональні зміни — виробляється кортизол, адреналін, норадреналін. Їх потрібно виганяти з організму завдяки фізичним вправам, щоб натомість заходили гормони радощів, наприклад дофамін, серотонін, ендорфін та інші.

Допомогти швидше адаптуватись можуть такі поведінкові стратегії:

● Дистанціювання — відсторонення від ситуації, знецінення її значення. Наприклад, ті, хто повертається в країну, можуть менше зважати на слова інших, не боятися засудження й говорити щось на кшталт: «Мені неважливо, що кажуть, я маю свою позицію»;

● Самоконтроль — ми можемо брати на себе те, що є в наших можливостях;

● Пошук соціальної підтримки — оточити себе людьми, які будуть підтримувати емоційно, співчувати, розуміти, давати поради;

● Відповідальність за ухвалені рішення — пояснити собі, навіщо ти це робиш, що очікуєш, і проявляти готовність до самовдосконалення або захисту своєї позиції; 

● Планування — створювати життєвий план, враховуючи зміни, які відбулись: що я буду робити, коли повернуся? Дізнаватися інформацію, прописувати план дій, готувати ґрунт. 

● Позитивна переоцінка — бачити гарні сторони подій, фокусуватися та налаштовувати себе на позитив і приємних думках.

Адаптація: як відбувається в дітей та підлітків

Найважче до нових умов пристосуватися підліткам, зазначає Світлана Арефнія. Вони вже не діти, але ще не дорослі. У них уже були якісь плани, мрії — і тепер усе це в них забрали. Для них дуже важливий соціум. Ті, хто виїхав за кордон, намагаються там адаптуватись, але дуже сумують за своїм оточенням, друзями, першим коханням. Ті ж, хто залишився в Україні, стикаються з проблемами в сім’ї. Наприклад, якщо тато на фронті, мама може ставити хлопчика в позицію дорослого, який замість батька має піклуватися про родину, — і підліток стикається з психоемоційним навантаженням. Інша ймовірна проблема — прийдешнє повноліття і страх бути мобілізованим.

«Їхати за кордон, якщо на цьому наполягає мама, підліток не хоче, бо тут його друзі, плани й так далі. Тож юнак опиняється в стресовому стані. Дорослі люди неодноразово стикалися з якимись переживаннями й мають досвід, як із цим упоратись. У підлітків такого досвіду немає. Окрім того, додаються гормональні зміни, які теж впливають на емоційний та поведінковий стан. І це ще більше тисне на психіку підлітка», — акцентує Арефнія.

Найшвидше, за словами психологині, адаптуються діти. Головне, щоб була емоційна, тілесна й психологічна підтримка батьків. Для підвищення рівня окситоцину дітей треба більше обіймати, цілувати, не залишати на самоті, грати з ними в ігри, читати добрі казки, дивитися мультфільми разом, багато сміятись. Батьки мають створювати максимально позитивну атмосферу для дитини.

Стосунки в подружжі після розлуки

Чи не найбільше проблем після повернення з-за кордону виникає в сімейних пар, яких тимчасово розлучила війна. Серед найголовніших питань — чи зраджував чоловік або жінка? Друга проблема — відстань, яка віддаляє подружжя емоційно. Часом люди розуміють, що стали чужими одне для одного, зазначає експертка.

«Розпадаються сімʼї, де були передумови. Де розривається емоційний звʼязок через віддаленість, велику відстань і час. Люди стикаються з проблемами: як знову почати жити разом і будувати стосунки після довготривалої розлуки, як повернутися до минулого запалу енергії, сексуального бажання і знову обрати цю людину. Бо за час розлуки людина могла змінитись: погладшати, схуднути, постаріти, змінити зовнішність, зачіску, надбати нові звички, — і ці зміни можуть не сподобатись. Коли живеш із людиною постійно, таких змін не помічаєш», — каже Світлана Арефнія. 

Час, події, вплив травматичного досвіду змінює людей — і це може стати проблемою. Як налагодити стосунки? Як знову завоювати серце й прихильність? Як удруге закохатись у ту саму людину й відчути спорідненість душ? Психологиня радить бути готовими заново вибудовувати спільний побут, згадувати старі звички й розподіл обов’язків, ділити відповідальність. Буде й емоційне притирання, адже старий спосіб комунікації може не підійти — кожен за час розлуки здобув певний досвід і переосмислив свої цінності, змінив погляди на багато речей, став сильнішим. 

Мені погано: коли звертатися до лікаря і як підтримати себе

У середньому, за даними психологів, на адаптацію до нових умов людині потрібно півтора-два роки. Якщо ж ви спостерігаєте погіршення психоемоційного, фізіологічного, фізичного стану протягом тривалішого часу, варто звернутися по допомогу до лікаря. Насторожити мають:

• постійне напруження, нервовість, агресивність, зміна настрою;
• прискорене серцебиття, порушення дихання, сну, апетиту, пам’яті;
• негативні думки, відсутність позитивного мислення, уникання соціуму.

За таких симптомів варто звернутися до фахівців: психіатра, невропатолога, ендокринолога, психотерапевта, психолога.

Щоби полегшити й прискорити адаптацію, експерти також радять облаштувати під себе власний простір — житло та робоче місце, щоб було комфортно. Наприклад, купити улюблені квіти, картини, розставити привезені з-за кордону речі, якщо з ними пов’язані гарні спогади.