«Иди отсюда. Мой оптический прицел видит дальше, чем твоя камера», — сказав росіянин і погладив свій калаш. Як анексували Крим 10 років тому 

На календарі 20 лютого 2014 року. Увага світу прикута до найкривавіших подій на Майдані у Києві під час Революції гідності. Цього ж дня відбуваються перші зафіксовані випадки порушення Збройними силами РФ перетину кордону України в районі Керченської протоки та залучення підрозділів ЗС Російської Федерації, розташованих у Криму.

У 2015 році Верховна Рада офіційно закріпить цей день як дату початку окупації Криму. Агресор теж не прикидатиметься — на той час у Росії уже відлиті відомчі нагороди Міноборони «За повернення Криму», на реверсі яких вигравіювано дати «20.02.14 — 18.03.14». Так починалася окупація українського Криму.

Повільне зросійщення

«До 2014 року Крим намагалися окупувати неодноразово, — каже один з координаторів руху “Євромайдан-Крим” і організатор проукраїнських мітингів у Сімферополі Андрій Щекун. — Коли ми отримали статус Автономної Республіки Крим, ми вже тоді програли, бо його нав’язала нам Росія. Це фактично була “автономна республіка Крим” з національною більшістю росіян, які фінансувалися з Росії. Українці в Криму потребували допомоги й правильної державної політики. У 1993–1994 роках до влади в Криму прийшли повністю проросійські сили — Юрій Мєшков [перший і єдиний президент АР, голова Ради міністрів], і розпочалася війна з “мєшковщиною”. Вони навіть ввели московський час у Криму. Проукраїнські кримці тоді повстали. Ще одна спроба відбулася під час Помаранчевої революції, але спрацювали силові правоохоронні органи. Спецгрупа “Альфа” тоді взяла під контроль всіх ефесбешників, які працювали на Російську Федерацію, і перервала їхню комунікацію».

Про заплановану окупацію каже також журналістка Тетяна Курманова, яка 2014 року працювала в Кримському центрі журналістських розслідувань: «Росія готувала окупацію давно, були пропрацьовані різні сценарії. В Криму говорили, що не можна дозволяти будь-якій країні так вільно почуватися на території іншої країни. У Криму було дуже багато російських військових пенсіонерів з нерухомістю. Мілітарні проросійські рухи доволі вільно почувалися, і українська влада це дозволяла. Росія завжди використовувала і культурне поле, і освітній напрям — абітурієнтам із Криму за квотами було значно легше вступати у виші Санкт-Петербурга, аніж Сімферополя і Києва».

Головний редактор газети «Кримська світлиця» Андрій Щекун в одній зі своїх статей передбачав, що російська окупація може відбутися у 2017 році — тобто коли закінчувався строк угоди про статус та умови перебування Чорноморського флоту РФ на території України. Утім, Росія випередила всі прогнози.

«Зелені чоловічки» і так звана самооборона Криму

24 лютого 2014 року кораблі ВМФ РФ прийняли на борт у Новоросійську бойову техніку та «зелених чоловічків» — російських військовослужбовців без розпізнавальних знаків ЗС РФ, — і взяли курс на Севастополь.

«Коли люди увійшли в будинок Януковича [21 лютого 2014 року Віктор Янукович втік з Києва], у нас була надія, що все зміниться, адже революція перемогла, — каже кримська журналістка, дослідниця “Кримської правозахисної групи” Ірина Сєдова. — Організатори кримського Євромайдану зібрали людей на площі, аби поговорити про те, що відбулося. Серед натовпу були ефесбешні агенти й заслані козачки в цивільному. Коли я виступала, вони почали кидатися яйцями і побігли на нас. Одного хлопця дуже побили. Нам вдалося сховатися за правоохоронців, котрі тоді ще намагалися нас захистити. Нам розказали, що бачили, як місцеві куплені росіянами правоохоронці роздавали гроші для нападу на нас».

26 лютого під Верховною Радою АРК відбувся мітинг місцевих українських патріотів і кримських татар за територіальну цілісність України. Дату затвердили як День спротиву російській окупації Криму.

«Близько 20 тисяч учасників Всекримського мирного мітингу на підтримку територіальної цілісності України своєю рішучістю і мужністю зірвали плани Кремля, підтвердивши на весь світ, що Крим є невіддільною складовою частиною України та батьківщиною кримськотатарського народу», — висловився голова Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров.

Поряд відбувався мітинг проросійських організацій. За деякими даними, він ледве налічував 2000 учасників.

«У цьому протистоянні ми виграли бій у проросійських мітингарів, — пригадує Андрій Щекун. — Ми їх відтіснили, взяли під контроль Верховну раду Криму. Але наша помилка була в тому, що ми розійшлися. Майдан не розійшовся, а ми — розійшлися».

Наступного дня російські військові без розпізнавальних знаків заблокували будинки парламенту та уряду АРК у Сімферополі.

«Для нас, тих, хто в той час жив у Криму, датою початку окупації став ранок 27 лютого, коли на вулицях з’явились російські військові та бронетехніка, були захоплені будівлі кримського уряду та парламенту автономії, — пригадує керівник проєктів Інституту Чорноморських стратегічних досліджень Андрій Клименко. — Вранці я отримав від своїх колег у Сімферополі фото військових броньованих машин з питанням: що це за техніка? Я ідентифікував їх як російські бронемашини типу “Тигр”, що були на озброєнні військових спецзагонів РФ. Тобто стало ясно, що “зелені чоловічки” — це російські військові. Я також знав, що на озброєнні морської піхоти Чорноморського флоту РФ в Криму такої техніки немає».

Кримська журналістка Ірина Сєдова пригадує: «Власником поромної переправи у нас в Керчі був росіянин. У нього були залізничні пороми, котрі перетягали поїзди. Він одразу на ці пороми повантажив військову техніку і завіз її з Кубані в Крим. Військові намагалися знімати шеврони, але номери на всіх машинах були російські. Ми бачили всі ці “Гради”, які заїздили. За це нам погрожували, за нами ганялися».

«Вже о 5-й ранку в Криму майоріли російські прапори, — каже Тетяна Курманова. — Адекватні кримці думали, що зараз буде проведена антитерористична операція, напевне, приїде “Альфа”. На жаль, ми цього не дочекалися. Зате спостерігали, як оточили ще й українські військові бази».

Блокада військових частин у 2014 році. Перші викрадені в Криму

«Поряд із військовою частиною на вулиці Субхі у Сімферополі був військкомат, — пригадує юристка Ельзара Шукурджиєва, дружина кримськотатарського активіста Вельдара Шукурджиєва. — Мій чоловік сказав: “Мені треба іти у військкомат, зараз же будуть збирати військових”. Ми проходимо повз військову частину, стоять хлопчики-військові наші молоді — такий страх в очах! Чоловік каже: “Хлопці, не бійтеся, ми з вами”. Ми підійшли до військкомату, а він зачинений. Коли ішли назад, побачили БТР, а на ньому кремезного військового з автоматом. Чоловік запитав, хто вони. А той каже: “Иди давай отсюда, иди мимо”».

Журналістка Тетяна Курманова пригадує: «Всі чекали відповіді від владної вертикалі. В’ячеслав Селезньов, який був чи не єдиною офіційною особою, яка розповідала, що відбувається у військових частинах, говорив: нам просто казали триматися. Іноді казали, що, певне, час міняти кокарди на кашкетах. Була невизначеність. Українські військовослужбовці були заблоковані “зеленими чоловічками” по всіх військових частинах Криму. Росіяни почали обробляти військових, казати, що їх кинули, обіцяти більші гроші. І у багатьох справді було таке відчуття, бо навіть їжі не підвозили. Було відчуття, що Крим здають».

28 лютого 2014 року Верховна Рада Автономної Республіки Крим під дулами автоматів проголосувала за проведення «референдуму про статус Криму». Представник партії «Русское единство» Сергій Аксьонов став головою уряду Криму. Тим часом були заблоковані сухопутні в’їзди до Криму з Херсонської області, припинилася робота аеропортів Сімферополь і Бельбек, а на блокпостах з’явилися співробітники уже розформованого кримського спеціального підрозділу МВС України «Беркут».

Ельзара Шукурджиєва розповідає: «У Сімферополі було багато мікрорайонів, де жили кримські татари. І ось буквально всі жінки вийшли, вистроїлися вздовж Севастопольської траси. Їх були тисячі — з плакатами, прапорами. Вийшла моя свекруха, яка тоді ледве ходила. Вийшла навіть подруга, яка була дуже обережна й усього боялася. Всі жінки готували щось для військових: самсу, коржики, плов. Чоловіки чергували вночі. Це було відчайдушне бажання щось змінити».

Голова правління Кримської правозахисної групи Ольга Скрипник з чоловіком і друзями організували Ялтинську групу спротиву, яка допомагала українським прикордонникам військових частин у Масандрі й Гурзуфі. «Ми збирали інформацію, як пересуваються російські війська, бо командування жодним чином не комунікувало з ними. Їх покинули, і військові не мали жодної інформації. Ми возили їжу, ліки», — каже вона.

3 березня 2014 року в Сімферополі викрали кримськотатарського активіста Решата Аметова, який вийшов з протестом проти так званого референдуму до будівлі кримського уряду. За два тижні його мертве тіло зі слідами тортур знайдуть у лісі. Україна вважає його однією з перших жертв серед тих, хто виступив проти окупації Криму.

Тиск на активістів і журналістів в АРК 

«Незалежних журналістів у Криму і так було небагато. На нас одразу почали тиснути, — пригадує Тетяна Курманова. — Ми тривалий час орендували приміщення у Будинку профспілок на площі Леніна. “Кримська самооборона” захопила нашу будівлю, заблокувала журналістів. За нами приставили спостереження. Викликаєш таксі, причому з різних телефонів, — приїздить один і той самий таксист з російським прапором. Він привозить тебе до твого дому, ти вже навіть не називаєш адресу. Я хотіла вийти за квартал, а він підвіз мене під дім і каже: “Що, ви не знаєте, де живете? Все ми знаємо”. Це було дуже показово: мовляв, ми всіх знаємо, все бачимо, коли треба, ми вас знайдемо».

Почалося активне перешкоджання роботі проукраїнських кримських журналістів. Більшості довелося виїхати у 2014 році, бо працювати їм не дали.

«Я прийшла на чергове засідання цього незаконного органу, а мене вже не пустили всередину. Самооборонівець з автоматом почав забороняти мені вхід. Каже: “Я тебе зараз зґвалтую посеред цієї площі, застрелю і жодна людина навіть не озирнеться”. Я дивлюся, а потік людей нас оминає великим колом і удає, що нічого не відбувається», — говорить Курманова.

Журналістка Ірина Сєдова зазначає, що приїздили українські й міжнародні журналісти, у редакції розгорнуся хаб, а місцеві медійники працювали фіксерами.

«Звісно, за нами вже стежили ефесбешники на автівках. На початку березня приїхав представник профспілки журналістів зі своїм колегою і ми поїхали знімати, як росіяни закопують БТРи під нашими військовими частинами. Один російський військовий підійшов до нашої автівки і сказав, погладжуючи свій калаш: “Иди отсюда, потому что мой оптический прицел видит дальше, чем твоя камера”. Я зрозуміла, що немає сенсу мені з фотоапаратом кидатися на цих російських військових», — пригадує вона.

9 березня 2014 року в Сімферополі напередодні мітингу до дня народження Тараса Шевченка був затриманий і викрадений лідер кримського Євромайдану Андрій Щекун. Його викрали разом із колегою Анатолієм Ковальським. Звільнили полонених лише 20 березня.

Вони приїхали на залізничний вокзал, щоб зустріти потяг «Київ — Сімферополь». На цю акцію активісти передавали національну символіку.

«Коли я підійшов до провідниці, на мене накинулися близько 50 осіб, скрутили і з криками повели в міліцейську дільницю. Я ще встиг зробити дзвінок і сказати, де я, — ділиться Андрій жахливими спогадами. — Потім підійшли фізично підтягнуті особи, росіяни. Кажуть: “Пакуем их”. Коли я почав опиратися, отримав удар у голову. Мені накинули капюшон, закрутили руки і поволокли по перону. Нас закинули в машину, там ще побили, зав’язали очі і руки скотчем. Повезли у військкомат, як ми дізналися пізніше. Там катували: роздягали догола, прив’язували руки і ноги до стільця, били током, допитували. Поступово підвал наповнювався — у ньому вже було чоловік 30–40, активісти й військові. Були поранені: лежав один хлопець, якому відрізали вухо, бо прийняли за члена “Правого сектору”. Вже після обміну з моєї руки витягли дві кулі — наслідки пневматики».

Голова правління Кримської правозахисної групи Ольга Скрипник розповідає: «У ніч з 15 на 16 березня росіяни штурмували одну з останніх частин. Гурівці підійшли до мого чоловіка і сказали, що завтра — останній день, коли мені ще можуть дати виїхати. Інакше мене не знайдуть». 

Незаконний референдум і останні проукраїнські акції

16 березня 2014 року відбувся сумнозвісний «референдум» про статус Криму. Зрежисований і бойкотований захід суперечив Конституції України й усім нормам права. Він і досі не визнаний міжнародною спільнотою. 14 березня 2014 року Конституційний суд України визнав неконституційною постанову Верховної Ради АР Крим, згідно з якою провели цей захід.

«Я ще встигла побувати на цих фейкових дільницях, бачила, що відбувалося в Ялті під час того “референдуму”, — зазначає голова правління Кримської правозахисної групи Ольга Скрипник. — Це був референдум під дулами автоматів. В усіх містах стояли російські військові — “зелені чоловічки”, — у супроводі ГУР. На той момент були відключені українські канали, все було заклеєно рекламою у радянському стилі, вся рекламна площа була захоплена».

За словами журналістки Тетяни Курманової, бюлетені для голосування видавали усім підряд, не вимагаючи жодного документа, який би засвідчував особу.

«Це фарс — вписували прізвище людини і видавали бюлетень, — каже медійниця. — Мій колега зафіксував, як люди на автобусах приїжджали і вкидали бюлетені. Не було навіть спроб створити щось подібне на справжнє голосування. Ці фальсифікації були масштабні, вони самі ж порушували свої правила гри. Звісно, журналістів на ділянки не пускали, на кримських журналістів АТР напали. Була інформація про побиття знімальних груп».

Об 11 вечора по домівках ходили люди, які казали, що ще можна голосувати. «Я бачила у дверне вічко, як вони самі вписували ці прізвища. Вписали навіть сусіда, який не ходив. Коли я почала кричати, що це незаконно, вони намагалися зламати мені двері. До тих, хто не ходив на “референдум”, приходили додому з російською міліцією і змушували голосувати. Це було свавілля», — констатує Тетяна Курманова.

25 березня 2014 року було захоплено тральник ВМС «Черкаси» — останню військову одиницю з українським прапором у Криму. Автономна Республіка і Севастополь були повністю окуповані Збройними силами РФ. Утім, українські активісти й далі залишалися в Криму.

Кримські політв’язні

Переслідування кримців через політичні погляди, етнічну чи релігійну приналежність тривають. Станом на 13 березня 2024 року окупанти незаконно ув’язнили 214 людей, 135 із них — кримські татари. У лютому 2023 року загинули два політв’язні: Костянтин Ширінг і Джеміль Гафаров. Крім того, з 24 лютого 2022 року російські силовики відкрили щонайменше 699 справ за статтею про так звану дискредитацію російської армії на території Криму.

«Це жахливі цифри, адже мова йде про незаконне засудження громадян України. І серед них активісти, правозахисники, громадянські журналісти, — ті, хто до кінця залишався і залишається патріотами своєї країни та не готові миритися з окупаційним режимом. Від самого початку окупації Росія перетворила Крим на територію страху і небезпеки, величезну військову базу та місце, де системно порушуються права людини. Звичним явищем стали незаконні обшуки та затримання. 5 березня в окупованому Бахчисараї та Джанкойському районі відбулася хвиля масових незаконних обшуків у будинках кримських татар — активістів “Кримської солідарності” та релігійних діячів», — зазначає постійна представниця президента України в АР Крим Таміла Ташева.

«До 2015 року мій чоловік привозив до Криму українську літературу, відкрив бібліотеку, — пригадує Ельзара Шукурджиєва. — Щоразу під будинком на лавочці його чекали ефесбешники. Перед кожною подією вони брали розписку, що він може бути арештований. Він підписував і все одно виходив. Його арештовували за те, що він розгортав український прапор. Якогось дня, коли він їхав у Крим, його затримали надовго. Сказали: “Не приїжджай сюди більше. Якщо приїдеш ще раз — тебе більше не знайдуть”. Він зрозумів, що ігри закінчилися».