«Якщо я загину, ти будеш винна. Так ось — я ще хочу жити!» Як фотографка Ганна Грабарська вмовила маму виїхати з України та створила з цього фотощоденник

24 лютого 2022 року фотографка Ганна Грабарська вирушила з Києва до Кривого Рогу, щоб умовити свою маму Ірину виїхати з України. Кілька днів їм здавалося, що в рідному місті буде спокійніше й безпечніше, ніж у столиці. Але дізнавшись, що російські танки рухаються в бік Кривого Рогу, вони все-таки вирішили їхати звідти. Їхня подорож тривала два тижні, пролягала через Ужгород і Будапешт та зрештою закінчилась у Нідерландах. Увесь цей час Грабарська вела візуальний щоденник, спостерігаючи за мамою, зокрема за її адаптацією до нового життя. Наприкінці цього року візуальний щоденник фотографки вийде у вигляді фотокниги My Mom Wants to Go Back Home («Моя мама хоче повернутися додому»). Заборона поспілкувалася з Ганною та Іриною Грабарськими про Кривий Ріг, еміграцію, зміну родинних ролей і майбутню фотокнигу.

Homesick 

Ганна Грабарська родом з Кривого Рогу, їй 37. Фотожурналістка співпрацювала з різними медіа та громадськими організаціями, а з 2020-го відкрила власну портретну фотостудію в Будинку художника в Києві. Її мамі Ірині 70 років, все життя вона прожила в Кривому Розі та працювала метрдотелем. Жінка виховала доньку й сина, а останні кілька років підробляла нянею. 

Ганна та Ірина Грабарські дуже люблять рідне місто та називають його «трудягою», хоч і зазначають: останні десятиріччя воно перебувало в занепаді. «Місто не розвивалося, бо всюди занепад: то пожежі, то руйнування. Натомість відкривалися АТБ та МАФи. Крім того, Кривий Ріг — це металургійне місто. У нас червоні дороги, горобці й собаки», — розповідає в розмові з Забороною Ірина. 

Ганна найчастіше пригадує свій студентський період у Кривому Розі, коли вона навчалася на юристку в Криворізькому економічному інституті, де останні 40 років на кафедрі інформатики викладає батько Володимира Зеленського. На початку 2000-х у місцевих мешканців із гірничою, металургійною та технічною освітою були гроші, у місті активно розвивався бізнес, відкривалося багато нових закладів. А головною точкою тяжіння містян був ринок Центрально-Міського району. «Для мене ринок був просто такою основною віссю міста. Йдеш містом, і просто потік людей — там, крім торгівлі, тусовка якась. Ти постійно зустрічаєш друзів чи знайомих», — згадує Ганна. 

Через півтора року у вимушеній еміграції жінкам складно припустити, як виглядає Кривий Ріг тепер. Їм важко побачити в уяві будинки, повз які вони проходили майже щодня, тоді як помешкання їхніх близьких та знайомих зараз можуть бути понівечені ракетними обстрілами. Ганна та Ірина не хочуть звикати до страшної нової реальності війни та зазначають: щоб зрозуміти й відчути, яким є рідне місто тепер, треба приїхати й побачити все на власні очі. Але коли це може відбутися, вони навіть теоретично не знають. 

Початок війни та еміграція 

У Києві в ніч з 23-го на 24 лютого Ганна майже не спала, бо мала погане передчуття, ніби ось-ось має статися щось лихе. Вона намагалася себе відволікати, аби подолати страх, який її охопив. Фотографка обробляла світлини, потім просто лежала на ліжку, коли раптом зі стану напівсну її пробудив перший вибух у Києві. Потім були наступні вибухи, але жінка не розуміла, що відбувається. Одразу ж написала повідомлення мамі, однак та була офлайн. Ганна вирішила, що це на краще: «Якщо мама спить, то, напевно, я дам їй ще поспати». Раніше дізналася, що, якщо почнеться війна, треба обов’язково мати багато технічної води, тож вона набрала повну ванну. Далі сіла за комп’ютер і забронювала квитки на різні потяги для себе з мамою. Ганна планувала, що мама приїде до неї в Київ з Кривого Рогу, а потім вони разом вирішать, куди рухатися далі. 

Десь о 7-й ранку 24 лютого Ганна побачила, що мама вже онлайн в одному з месенджерів, і зателефонувала їй. Жінка обережно й ніби заспокійливо намагалася сказати матері, що нічого страшного не сталося. Але під час розмови в слухавці почулися два вибухи — це обстрілювали Кривий Ріг, і в будинку Ірини Грабарської затрусились вікна. «Я вперше в житті як мати, як людина не знала, що сказати. Ось ми мовчали у слухавку. Я кажу: “Це воно?”, а Ганна відповідає: “Воно”», — пригадує розмову Ірина.

Ірина відмовилась їхати до Києва, злякавшись, що може зникнути мобільний зв’язок і через великий натовп та паніку на київському вокзалі вони загубляться і не знайдуть одна одної. Тож Ірина переконала доньку якнайшвидше виїхати зі столиці до Кривого Рогу. 24 лютого Ганна купила квиток до рідного міста і за п’ять годин очікування на київському вокзалі змогла сісти в потяг та приїхати до матері. 

Перші декілька діб у місті було доволі спокійно. Ганна з мамою купували продукти та доставляли їжу на блокпости для територіальної оборони. Ірина раділа, що вона в рідному місті, та думала: «Фух, ми вдома, нікуди не треба їхати, ми будемо допомагати, і все. А потім якоїсь миті в новинах оголошують, що російська танкова колона їде до Кривого Рогу. Мовляв, рятуйтеся, хто може. Ховайтеся і все це…».

Наступного ранку Ганна поставила матері ультиматум, що потрібно збиратися і їхати в безпечніше місто. «Якщо я загину, ти будеш винна. Так ось — я ще хочу жити!» — сказала тоді донька Ірині. Вона показово закинула у валізу мінімальну кількість речей, ліки та документи, взяла дві шестилітрові пляшки з питною водою, і так вони вирушили на вокзал. 

Їм вдалося придбати квитки на останній неевакуаційний потяг до Ужгорода. На вокзалі Кривого Рогу була тиснява через великий натовп — люди намагалися виїхати з міста. Паніку посилювали різні чутки. Коли Грабарські чекали на свій потяг, то помітили, що інші люди квапилися покинути будівлю вокзалу: хтось сказав, що на перон прибув потяг з російськими військовими.

Мешканці Кривого Рогу наввипередки намагалися потрапити хоч у котрийсь із потягів, що виїжджали з міста. В той час, пригадують жінки, на вулиці постійно йшов дощ зі снігом, було темно, і в людській юрбі Ганна декілька разів губила маму. Заспокоїтись їм вдалося тільки в купе потяга. Наступного ранку саме в цьому купе Ганна вперше від початку повномасштабного вторгнення взяла до рук фотоапарат і зробила перші світлини.

Ужгород — Будапешт — Утрехт

В Ужгороді не було ні обстрілів, ні комендантської години. На той час туди вже переїхала велика кількість друзів та знайомих Ганни, з якими вони часто зустрічались, аби погуляти чи сходити разом на вечерю. І от під час такої зустрічі Ганна зазначила, що, поки вони не дістались Ужгорода, вона дуже хвилювалась, а нині почувається спокійно. Тоді одна з подруг відповіла їй, що вони з мамою вже зробили мінімум для власної безпеки. Ця фраза спантеличила фотографку, і вона подумала: «Я не хочу мінімум, я хочу максимум!» Наступного ранку Грабарські зібрались і поїхали до пункту перетину «Малі Селменці» на кордоні зі Словаччиною. Коли перетнули кордон і сіли в автобус на Кошице, Ганна відчула: це найгірший момент у її житті. Вона зрозуміла, що зробила максимум для своєї та маминої безпеки, але втрачає контроль над власним життям. Втрачає батьківщину, в якій усе було знайомо і зрозуміло, в якій у тебе є друзі й підтримка, а попереду невідоме й неконтрольоване майбутнє. 

Потім був Будапешт, де Ірина та Ганна зупинились у прекрасної родини Петра та Єви — ті гостинно виділили їм кімнату у своїй квартирі. Вони навіть почали вивчати українські слова, дуже уважно ставилися до жінок. Але, на жаль, Ганні в Будапешті не було що робити, до того ж довго жити в кімнаті в чужих людей і не мати власного простору Грабарські не хотіли. Через друзів Ганні запропонували будиночок у голландському Аустерліці, куди вони й відправилися з Угорщини. 

Це більше, ніж візуальний щоденник вимушеної еміграції

Весь цей час Ганна продовжувала фотографувати маму на кожному етапі подорожі: перетин кордону зі Словаччиною, перекус «Мівіною» в Кошице, життя в Будапешті. Те, що розпочалося як візуальний щоденник вимушеної еміграції, поступово трансформувалось у документальне дослідження, сповнене трагедії, складнощів та гумору. Пости Грабарської в Instagram побачили тисячі людей, які писали їй слова підтримки та поваги. А перебуваючи в Будапешті, Ганна дала три великі інтерв’ю європейським виданням, у яких розповідала про свій та мамин досвід еміграції, труднощі й переживання, що спіткали їх на шляху. 

Потужним поштовхом для проєкту став один з коментарів в Instagram, написаний через кілька днів після першої публікації Ганни в соцмережах. Своїми думками з нею ділилась людина, яка ніколи не бачила й не переживала страхіття війни. Дописувач розмірковував, як би він повівся в тій чи іншій ситуації, з якою зіткнулися Грабарські. Він писав, що теж має сім’ю та страх за близьких, який так само підштовхував би його робити все, щоб уберегти їх. Цей коментар дав їй розуміння, що варто продовжувати знімати маму та розповідати її історію не тільки в рамках щоденника, а й розвивати проєкт глибше, адже він відзивається в серцях багатьох людей в усьому світі. «Після цього повідомлення я подумала: це та сторона війни, якої не розкриває ніхто, бо це особиста історія, абсолютно неновинного формату», — згадує фотографка. 

Ганна зазначає: їй дуже пощастило з героїнею проєкту, бо не кожна людина захоче, щоб її, як тінь, весь час переслідував фотограф. Перед першою публікацією вона спитала в мами, чи та не проти, що світлини з нею опублікують. Ірина відповіла: «Можеш знімати, але не знімай, коли я без бюстгальтера». Грабарська-старша додає, що в цьому проєкті вони з донькою якоюсь мірою помінялися ролями: «Я [до війни] була мамою, і я була головна. А тепер вона командує мною. Я іноді кажу їй: “Аню, ти забуваєш… Ти поводишся наче вчителька. Ну, це я твоя мати, це я тебе такою зробила”». 

Фотокнига має змінити стереотипне уявлення про біженців

Фотографії з проєкту My Mom Wants to Go Back Home уже демонстрували в амстердамському Captured House та у Photo Museum Ireland, а наступного року велику кількість світлин презентують у фундації FotoDok у нідерландському місті Утрехт. І хоч Ганні завжди було цікаво співпрацювати з різними кураторами та дивитись, як її робота трансформується та постає перед глядачем, вона розуміє, що виставка — це такий формат репрезентації, у рамках якого ти весь час чимось обмежений: чи то площиною виставкового простору, чи то кількістю виставлених робіт. «А фотокнига, — каже авторка, — це можливість реально подати цю історію так, як я її бачу. А не як її бачить, наприклад, куратор або якась інша людина. Подати її необмеженою у кількості фотографій, у кількості історій, які я хочу розповісти».

Водночас книга з усією творчою свободою — це завжди дуже складний професійний виклик. З її оформленням Ганні Грабарській узялися допомогти дизайнер Едвін ван Ґелдер та студія книжкового дизайну MainStudio, редактор Міхіель Шварц і видавництво Jap Sam Books. «Я відчуваю велику відповідальність перед цими людьми. Вони безплатно, на чистому ентузіазмі повірили в цей проєкт. Усі разом. І кожен з них погодився працювати над цією книгою одразу. Не звучало ніяких “а може” чи “я подумаю”. Це була одна розмова, і на 15-й хвилині спілкування вони вже казали: “Так, ми хочемо!”».

Мета книги — не просто розказати історію вимушеної еміграції з Кривого Рогу до Амстердама, але й змінити стереотипне уявлення про біженців. Пом’якшити стигму, сформовану ЗМІ та новинними репортажами з таборів біженців. Грабарська зазначає: в багатьох країнах Європи, коли кажеш, що ти з України, спрацьовує це сформоване уявлення. Європейці роблять засмучений вигляд і намагаються тебе пожаліти. Своєю роботою Ганна показує, наскільки життя біженців може не вкладатися в стереотипне бачення.

Грабарська каже: «Я зрозуміла, що стереотип про біженців можна не те що зламати, його можна розширювати. Показувати людям, наскільки те, що вони називають “біженцями”, не відповідає дійсності. Наскільки ми, українці, можемо бути інакшими та наскільки ми можемо бути звичайними людьми зі своїми життями й емоціями. Те, що було до того, як ми стали біженцями, і після того, — від цього нічого не змінюється». 

Ще однією складовою книги є роздуми про пам’ять і те, як формуються спогади, те, що насправді ми хочемо запам’ятати. В майбутньому з цих частинок пам’яті утворюватиметься хронологія подій, що відбуваються нині. Об’єктивність сприйняття війни буде сформована документальними свідченнями репортерів, журналістів та істориків. А суб’єктивність переживань складатиметься з пережитого досвіду її прямих учасників: військових, біженців та людей, що пережили окупацію. У своїй книзі Грабарська розглядає обидва варіанти сприйняття й фіксації реальності. Вона надає голос своїй мамі Ірині на фотографіях, де зображені квіти, пташки, натюрморти та інші красиві речі. Так вона відтворює цей парадокс пам’яті, показуючи, що, переживаючи однаковий досвід, ми запам’ятовуємо й закарбовуємо в пам’яті дуже різні моменти: «Показавши ці фото в книзі, я хочу додати сенсове значення про те, що кожна людина в будь-якій ситуації шукає те, що вона, власне, хоче запам’ятати на майбутнє. Що пам’ять може бути не тільки хронологічною, як мої фото, а й такою вибірковою та епізодичною, як фото моєї мами».