Для гагаузів похорон — одна з найважливіших подій. Смерть — трагедія, але вже кілька століть люди похилого віку заздалегідь готуються до свого відходу: купують ритуальні предмети та речі, необхідні для обряду поховання.
Про те, як це знання передається в гагаузьких сім’ях від покоління до покоління по жіночій лінії, — у матеріалі журналістки NM Аліни Міхалкіної.
Найперший похорон — похорон батька
«Приїжджайте, усе вам розповім — я п’ятьох поховала», — каже за день до зустрічі Матрона Пантеліївна Лазарева.
Цього року їй виповниться 84. Жінка зустрічає на порозі будинку: з паличкою, у теплому байковому халаті — з тих, що вдягають до приходу гостей. Вона народилася в селі Олександрівка Болградського району Одеської області — одному з найстаріших гагаузьких сіл Бессарабії. Перші сім’ї народу оселилися там ще наприкінці XVIII століття.
«Я народилася 1 квітня 1940 року. Найперший похорон у моєму житті — похорон батька, мені тоді було чотири. Він хворів на тиф і помер у 1944 році в лікарні. Тіло омили там, мій uçu [з гагаузької — дядько], тобто його брат, омив. Одягли, поклали в труну й повезли на підводі на цвинтар. Пам’ятаю, підвода проїхала повз наш будинок, бо додому не дозволили везти. Нікого [з померлих від тифу] не дозволяли додому везти. Такий був мій перший похорон», — згадує Матрона Пантеліївна.
Через 20 років вона переїхала до молдовського міста Чадир-Лунга, вийшла заміж та закінчила курси для викладачів гагаузької мови при Кагульському педучилищі. І майже все життя працювала вихователькою в дитячому садку. Один із її вихованців — Іллюша — зустрів нас біля хвіртки: він прийшов допомогти Матроні Пантеліївні підготувати город до весни.
Гагаузка Матрона Лазарева та її онучка. Фото: NewsMaker
«Звідки я знаю? Мені бабуся розповіла, моєї матері мама»
Поки ми встановлюємо камери та мікрофон, жінка розповідає, що скоро має прийти її внучка — Зіночка. «Якщо ви тут, нехай і Зіночка послухає, що я говоритиму», — каже Матрона Пантеліївна. Приблизно так само 60 років тому про те, як готуватися до похорону і ховати померлих, розповіла Матроні Пантеліївні її бабуся Олена, або Лянка бабу, — повитуха в Олександрівці.
«Звідки я знаю? Мені бабуся розповіла, моєї матері мама. Мені було 20 років, бабуся жила довго, під кінець життя хворіла. Вона бачила, що ніхто не хоче її мити, але мити хвору жінку треба — я не гидувала. А коли людина вмирає, її так само треба обмити. І треба, щоб поряд був хтось, хто теж не боїться. Так мені пояснювала моя бабуся. Я все записала та відклала вбік. Бабуся вибрала мене ще тому, що я була жвава, шалена, нічого не боялася. З дитинства могла зайти в темну кімнату, а брата ну ніяк не можна було туди затягнути», — розповідає жінка.
Омивання покійника
За її словами, мити небіжчика наважується не кожен. «Хто приходить мити покійника? Хто не боїться. Не всі хочуть, не всі на це йдуть. Чи бояться, чи ще щось, не знаю. Я особисто не боялася: куди мене кликали, завжди ходила. Свою свекруху сама мила, її чотири дочки навіть близько не підійшли», — згадує Матрона Пантеліївна.
Вона розповідає, що в гагаузів прийнято після смерті накрити небіжчика тканиною і залишити на кілька годин, поки тіло охолоне. Потім можна розпочинати обмиття: чоловіків зазвичай омивають інші чоловіки, жінок — жінки. Пані Матрона омивала практично всіх померлих жінок її «махали» [від тюркського mahalle — околиці] — двох маленьких вуличок, що сховалися в центрі Чадир-Лунги.
«Якщо людина вмирає, приходять і кажуть: “Пішла з життя, приходьте мити”. Миють теплою водою, без мила. Тіло треба помити ретельно, не абияк, адже в останній шлях проводжаємо — там перед ангелами людина має бути чистою», — каже Матрона Пантеліївна.
Вона всім своїм помічницям пояснювала, де і як омивати небіжчика: «Якщо тепло, миють на вулиці, а вода має стікати стежкою до городу».
Але останнім часом, каже пані Матрона, все частіше померлих везуть омивати до моргу: «Зараз, чесно скажу, у місті рідко обмивають небіжчика в домі. Здебільшого везуть у морг — там є жінка, вона сама справляється, омиває, одягає. Навіть у труну в морзі можуть покласти та привезти додому. Може, так і добре, бо менше переживань».
Колаж: Тетяна Булгак\NewsMaker
Родина Матрони Лазаревої
Після обмивання, пояснює Матрона Пантеліївна, небіжчика одягають. І тут теж є певні правила.
«Жінці спочатку надягають сорочку: якщо збереглася від вінчання, то її, якщо ні — звичайну. Усі речі готують заздалегідь. Але коли вмерла моя донька Зіночка, у мене нічого не було. Пам’ятаю, прийшла до лікарні, а лікар каже мені, що їй залишилося недовго, помучиться трошки — і все. Я лише спитала, яке мені плаття їй надіти. “Тільки біле, тому що вона йде дівчинкою”, — ось що він мені відповів», — розповідає жінка.
Вона ховала двох своїх дітей: спочатку померла 16-літня дочка Зіна, а за кілька років загинув унаслідок нещасного випадку син Колька. Йому було 12.
«Батько ніс його на руках до лікарні та кричав. Потім уже згадував, що, коли зупинився і подивився нагору, у кожному вікні були люди. Колька раптово загинув, що я могла надягнути? Я одразу пішла в магазин і купила костюм. Бо в тому костюмі, що він вбирав до школи, не хотіла ховати — я ж його більше не побачу», — каже жінка, і ми всі замовкаємо.
Одягання покійників
Мовчання перериває сама пані Матрона. І починає розмову рівно з того моменту, як ми зупинилися: з обряду одягання покійника в гагаузів.
«Як одягають? У все нове, у ношене не одягають. А ще готують yüklük — покривало, ліжко, килимок, — все це після похорону віддають сироті чи незаміжній дівчині, щоб вона згадувала про покійного, коли буде вкриватися: “Мені це дано, і я маю цим користуватися”. У мене все приготовлено, давайте я вам покажу», — запрошує нас Матрона Пантеліївна в найширше приміщення будинку — зал.
Слідком за героїнею ми, двоє кореспондентів і онука пані Матрони Зіночка, проходимо в неопалювану залу. Тут, коли настане час, відбудеться обряд та її похорон, пояснює жінка. А поки що в дерев’яній шафі акуратно висять вовняна кофтина, спідниця, внизу стоять туфлі, на кілька розмірів більші — «я їх вільними купила», пояснює вона.
«Тут усе необхідне: черпачок, яким поливатимуть тіло, рушник, яким витиратимуть. Рушник покладуть під подушечку в труну і поховають мене з ним. Я це все показала сусідці, хай і Зіна побачить. Що треба стелити в труну, кому що роздавати — я приготувала все. Прийдете плаття забирати й побачите. Мене буде легко ховати, я все приготувала», — звертається наша героїня до онуки.
Гагаузка Матрона Лазарева та її онучка. Фото: NewsMaker
Традиція похорону: приготування
Потім Матрона Пантеліївна підходить до великої картонної коробки з-під телевізора: у ній зібрано все, що потім треба буде роздати на похороні: хустинки для свічок, рушники для священника, який прийде відспівувати, сорочки для чоловіків, які понесуть труну, і навіть тканинні стрічки, якими ці сорочки зав’яжуть на руки цих чоловіків (їх називають mezarcılar — могильники).
Все це акуратно розкладено по більших і менших пакетах, у кожен вкладена записка-наказ від пані Матрони. «Хустинки зі свічками роздають, коли відспівують покійника. Мама», — написано в одній з них.
«Я почала все готувати до свого похорону одразу після смерті чоловіка, десять років як пішов із життя. Я не знаю, як мине похорон, моє діло все підготувати. Тому я зателефонувала Зіночці, щоб вона прийшла і побачила. Тут у мене все підготовлено: і відрізи тканин для жінок, і рушники для чоловіків. Якщо не підписати, то візьмуть і роздадуть [іншим]», — пояснює Матрона Пантеліївна.
Крім хустинок, сорочок, рушників та іншого, на гагаузькому похороні тричі проносять над могилою домашню тварину — півня або ягня. За словами жінки, навіть зараз гагаузькі сім’ї намагаються дотримуватися всіх традицій і звичаїв на похороні. За пів століття майже нічого не змінилося. «Я всіх поховала, можна сказати, згідно із законом. Як мені заповіла моя бабуся. У нас, гагаузів, велике значення має традиція віддавати за покійного, тому я все підготувала заздалегідь», — резюмує жінка.
Колаж: Тетяна Булгак\NewsMaker
Джади бабусу та інші повір’я гагаузів
Похорон є однією з найважливіших подій у гагаузьких громадах, писав ще на початку ХХ століття етнограф Валентин Мошков, який вивчав побут і традиції народу на території нинішньої Молдови. Він дійшов висновку, що гагаузи вірять: перші три дні після смерті душа залишається в будинку, де людина жила. У Гагаузії заведено ховати на третій день після кончини, а до цього вночі не залишати покійника одного.
«У ці три дні покійний не має зоставатися сам. У кімнаті обов’язково має горіти лампада, й увечері треба знайти когось, щоб небіжчик не був один. Гагаузи вірять, що поруч із покійним ходить Джади бабусу (чаклунка) і збирає нитки, якими зав’язані ноги покійного. Не дай боже, ти проспиш і мотузку вкрадуть — за її допомогою потім можна вчинити лиходійство», — пояснює Людмила Марін, директорка Національного гагаузького історико-етнографічного музею імені Дмитра Карачобана в селі Бешалма.
Поки тіло покійного вдома, розповідають співробітниці музею, вшанувати його пам’ять і попрощатися приходять родичі та знайомі — вони приносять букети квітів з проханням до покійного передати на тому світі привіт їхнім рідним: «Букет має бути зав’язаний, інакше він розсипається, і душа небіжчика не знатиме, кому віддати ці квіти».
Небіжчика відспівують у будинку на третій день. Після цього похоронна процесія вирушає на цвинтар. Її очолює людина, яка несе цебро з водою.
«Він зупиняється на кожному перехресті та виливає трохи води. Так люди віддають найдорожче — воду. Річ у тому, що Буджак — це степ із малою кількістю опадів та частими посухами, тому деякі обряди й звичаї на похороні пов’язані з водою. Наприклад, ритуальне обмивання рук перед тим, як сісти за поминальний стіл», — пояснює директорка Бешалминського музею.
Людмила Марін додає, що в гагаузьких селищах на похороні заведено нести гілку фруктового дерева (dal), на яку підвішують калачі. Їх знімають з гілки на цвинтарі, розламують калачі на шматочки та роздають присутнім, наливаючи склянку вина — виходить таке своєрідне причастя.
Загалом гагаузькі похоронні традиції дуже тісно переплетені з релігією: православ’я тут зустрічається з народними уявленнями про те, наприклад, скільки калачів роздавати. «Все життя, всі традиції пов’язані з релігією, з християнським віросповіданням, і це різною мірою зберігається досі», — каже Людмила Марін.
Колаж: Тетяна Булгак\NewsMaker
Елюляр ічин: інструкція до похорону
Пам’ять про покійного гагаузи вшановують і після похорону: на дев’ятий і сороковий день. Коли, за повір’ями, душу ще не відправили до раю або пекла, гагаузи збирають на трапезу на згадку про покійного найближчих і рідних, а також тих, хто обмивав небіжчика й ніс труну. У дні поминок теж ходять на цвинтар: приносять на могилу освячені в церкві кутю (коливу), калачі та вино.
У Бешалминському музеї показують книгу схиархимандрита Іоанна Пейогло з Комрата: у ній є фотографії щоденника парафіянки Дюльгер із села Бешалма. У 1953 році вона склала своєрідну ілюстровану інструкцію проведення похорону і назвала її «Елюляр ічин» — «Про похорон». Оригінал щоденника, як розповіли в музеї, загублений.
«Вона описує, що потрібно на чоловіче та жіноче поховання, скільки грошей дається священникові та його помічникові (пономареві чи диякону). “Попаза верелер він карбував” (священникові дається десять рублів). Намалювала вона і фруктове дерево, яке несуть на цвинтар, і традиційний стіл, що зветься софра, — його разом із двома табуретками дають одному з родичів на сорок днів», — розповідають співробітниці музею.
«Похоронні та післяпохоронні обряди — одні з найбільш значущих не тільки в гагаузького народу, а й в інших, бо це наша пам’ять. Зі смертю людини відходить якась частина життя, залишаються спогади, — каже Людмила Марін. — Втративши людину, нам хочеться дотриматися традиції. Може, в житті її чимось обділили, образили. І ще сподіваємося, що так ми полегшимо шлях покійної душі».
Матрона Пантеліївна із Зіночкою проводжають нас до порога. Старша жінка нарікає на вік і далі не йде: важко спускатися. А колись вона приходила за першим зверненням до друзів і знайомих у найважчий час — у годину смерті — і бралася за роботу, на яку майже ніхто не погоджувався: мити покійника.
«Зараз я постаріла», — каже пані Матрона. Але у свої 84, як і в дитинстві, вона не боїться темних кімнат: десять років тому жінка все зібрала до свого похорону і залишила на маленьких листочках інструкцію. Тепер вона спокійна: коли настане час, онука проведе бабусю в останній шлях за гагаузькими звичаями та традиціями.
«Зіна знає, я показала їй свої похоронні речі — там усе зав’язане та підписане лежить. Чому готують заздалегідь? Щоб ніхто не метушився, не бігав через те, що чогось бракує. Щоб, коли заплющу очі, тільки помили, переодягнули — і вперед», — підсумовує Матрона Лазарева.
