Фантастично, як все втратило будь-який зміст:
як ми пам’ятаємо перший день великої війни
Кожна відкрита «маленька» війна Росії проти України — голодомори, культурна, радянсько-окупаційна, газова, мовна, військова, — це частина великої війни, що триває сторіччями. Чи важливо пам’ятати дати початку кожної? Так, бо уроки стають все важчими. Бо щоразу ми переконуємося: нічого вже не буде як раніше.
Заборона зібрала спогади українців про 24 лютого 2022 року. Ми дуже вдячні кожному та кожній: ви не просто підтримали наш спецпроєкт, а сміливо занурилися в травматичну пам’ять та поділилися своїми історіями. Міцно обіймаємо!
Також Заборона схиляється перед захисниками і захисницями, завдяки яким ми можемо згадувати, публікувати, сильно любити.
Христина, Запоріжжя
У можливість такого кошмару я не вірила до останнього. Зате повірила у шашлики президента, за якого я не голосувала і всім не радила.
А у перший день війни я намагалася зібрати себе докупи, усвідомити врешті, що відбувається. Ясна річ, що 24 лютого 2022 року було не до фото. Додане фото зроблене пізніше. Ця мила квіточка давала мені надію, що життя триватиме у якійсь формі…
Євгенія Костіна, Київ
Я тоді жила за 300 метрів від Жулян. Це зараз ми знаємо, завдяки кому я та мої сусіди не чули вибухів: русня хотіла, але просто не змогла дістатися цього аеропорту. Я прокинулася з будильником о 7:15 — і вже тоді побачила в телефоні повідомлення від друзів: «Ти де? Ти в порядку? Війна…» Я посміхнулася. Нарешті чорно-біле, без напівтонів: моя загартована роками в медіа психіка краще витримує ясність, ніж очікування невідомого.
О 9:00 редакція екстрено зібралася онлайн. Ми звірилися із планом, який в нас уже був: хто з команди перебував в особливо небезпечних місцях, почали евакуюватися, решта — працювати. Я ставила новини, а у вікні бачила, як рухається мій ЖК: люди виїжджали. О 13:20 подзвонила кума: «Ми забронювали місця в підвалі школи, і на тебе теж. Будь ласка, їдь до нас». Я поставила на вікно маленький прапор України, як оберіг, і о 18:00 поїхала з «Васильківської» на «Лісову»: метро було напрочуд спокійне, тихе, мовчазне. Це фото — останнє у квартирі, яку я дуже любила і в яку я так і не повернулася. Спортивна сумка та рюкзак — все моє життя помістилося сюди, його я провезла через кілька країн.
Мій 3,5-річний похресник бачив російські ракети і «Гради» в Луганську. Мій 11,5-річний похресник знову побачив російські ракети — у Києві. Я його обіймала в коридорі й казала (більше собі, напевно): «Це грім, малий, це буря. Бурі минають, а імперії зникають».
Олена, Кривий Ріг
Я прокинулася о 5:00 від напливу смсок від подруги… Вона писала, що почалась війна… Як? Як таке можливо? Я увімкнула новини… Справді. Розбудила чоловіка. Він ветеран АТО, знає, що це таке… Десь о 7-й ранку пролунали перші вибухи в Кривому Розі. Було лячно. Ми живемо в приватному секторі неподалік військового містечка, тому все було чути дуже добре, тряслися вікна у будинку. Перелякані діти. Немає відповідей на їхні запитання…
Я побігла до сестри (живе вона за 10 хвилин пішки), щоб привести її з малими племінниками до нас. Будемо ховатися в погребі. Дорогою до неї я бачила хаос, страх, відчай та нерозуміння всього, що відбувається. Перелякані люди, тисячні черги скрізь, купа машин — всі кудись їдуть, намагаються щось купити, зняти в банкоматах готівку.
Пам’ятаю, нам теж вдалось купити палку ковбаси та макарони, щоб чимось годувати малих. Ми думали, що це все ненадовго. За укриття мали погріб, за день його облаштували: знесли туди електрочайник, камін, спальники, стільці — не пропадемо! Думки виїжджати з країни не було. Будемо боротись! Чоловік пішов згодом до ТРО, а ми з сестрою та дітьми поїхали в село до мами, бо там трохи спокійніше. У Кривий Ріг повернулись за два тижні, бо дім — то є дім. З нами — молитва та Бог! В погріб не бігаємо, бо дітям там страшно…
Олександра, Стамбул
Я прокинулась десь о 6-й ранку — і тут почали приходити повідомлення від друзів з України про звуки вибухів і початок війни. Спати я вже не могла. Пішла в сусідній номер будити чоловіка. Ми почали обдзвонювати батьків, щоби впевнитись, що з ними все гаразд, бо точної інформації про події ще не було. З усіма нашими батьками все добре, вони вирішили лишатися вдома. Я гірко і тихо плакала, щоб не розбудити дітей.
Мене калатало цілий день — чи то через холод у готелі, чи то через нерви, чи то через все разом. Цілий день провели в переписках з рідними та друзями, в новинах. Дуже підтримувала наявність друзів поруч: можна було поговорити, поділитись хвилюваннями та переживаннями. Нагадували одне одному про сніданок, обід і вечерю, хоча ні в кого не було апетиту. Спати не могли, читали новини до 2:00.
Серце розривало просто на шматки: ми в безпеці, але так безпорадно почуваємось, бо батьки та друзі в Україні. А ми можемо тільки донатити на підтримку армії та питати друзів, де вони і як.
Євгенія, Харків
Пам’ятаю, як прокинулася в купе вагона від дзвінка чоловіка о 9-й ранку. Дуже злилася, адже мені ще було пів годинки до будильника. Я їхала з Дніпра в Харків у відрядження, всього на один день. Сіла на потяг о 5-й ранку, одразу затички у вуха — і спати. Купе було порожнє, тож ніхто не заважав.
Бурчу на чоловіка в слухавку, що і так мало спала, нащо будити… А він спокійно так: «Підіймайся, кохана, війна почалась». Мені знадобилося десь секунд 30, щоб зрозуміти, що відбувається, і усвідомити, що я з кожною хвилиною під’їжджаю все ближче до фронту. Пам’ятаю, як потяг почав їхати повільніше та не робив зупинок до самого Харкова. Стурбовані обличчя людей у вагоні, впевненого провідника, який нічого не знав, але казав, що все буде добре. Голоси рідних, яких я обдзвонила, щоб вони не переживали.
Через 10 годин я була вже вдома, в Дніпрі, завдяки родичам, що жили під Харковом. Всі думки і дії були як на автоматі, лише ввечері прийшло розуміння, що нічого вже не буде як раніше.
Владислав, Сурсько-Литовське (Дніпровський район Дніпропетровської області)
Прокинулися під вибухи о 5-й ранку: нам через поле добре лунав звук з боку аеропорту та десь із Запоріжжя. Одразу кинув око в телеграм, побачив кислий вигляд старого лисого збоченця-історика-фанатика-клоуна і зрозумів, що це початок війни.
Робота в цей день на паузі, налякана мама зателефонувала і попросила забрати її до нас у приватний будинок, бо в місті їй лячно. Черги на заправках, всі в розгардіяші. Не втратив розум, був впевнений, що ми вистоїмо.
Наступні дні були вже як гойдалка, а перший день пройшов під девізом: Холодний вибуховий безсумнівний ранок. А ще фото українського вільного неба, що вже зазнало втручання з півночі, сходу та півдня.
Інна, Харків
Це був страх, розпач, відчуття, що це відбувається не зі мною. Я не спала з 24.02 до 7.03 ані хвилини. До речі, фото чи відео теж робити не хотілося. Це жахливий сон, від якого я досі не можу прокинутися.
Настя, в Єгипті на відпочинку
Зранку 24.02 ми мали летіти додому. Подруга написала, що польотів нема, що почалось вторгнення, і ніхто в Україну не полетить. Але я перебувала у стані заперечення і намагалась довести їй, що літаки летять і що наш не скасували.
В аеропорті спантеличені працівники сказали нам, що всі рейси в Україну скасовано, і ми оперативно почали думати, куди летіти, паралельно вирішуючи, що нам робити в Єгипті до вильоту, і разом з тим намагались довідатись, що насправді відбувається вдома.
Мене рвало на шматки від думки, що я можу не побачити батьків і собаку, що з ними може статися щось страшне, що москалі дійдуть до Львова, що місцеві мародери активізуються і почнеться хаос. А мене нема там, щоб захистити своїх коханих людей.
В мене боліли пальці й очі від того, скільки я скролила новини, сторіз і скільком закордонним друзям я мала відповісти на питання від «як я» до пояснення, що взагалі відбувається.
Я мала плани на 26.02: йти дивитись цуцика, запис до перукаря, робота в академії мала початись найближчим часом (після канікул). Фантастично, як все втратило будь-який зміст. Ми не мали з собою готівки, кредитки почали блокувати, але нам вдалося купити квитки і полетіти до родичів у Європу. Два тижні я ридала, поки ми не повернулись додому. Повертались ми «на 2 дні, взяти потрібні речі», але в результаті нікуди не виїхали. Фазу «біженці» ми встигли відчути, мабуть, одними з перших, коли швейцарський прикордонник не знав, що з нами робити, бо не мав офіційної інформації про ставлення його країни до вторгнення РФ. Зрештою нам перепросили і дозволили вʼїзд, проте кілька тижнів на диванах і без грошей дали відчути весь шарм біженства, коли тікаєш і не маєш нічого. Співчуваю усім співгромадянам, які не мають куди повернутись і які мусили виїхати, втративши усе. Їм значно важче, ніж може видаватись тим, хто зміг залишитись вдома, наприклад, у Львові.
Вова, Київ
Близько 5:50 мама залетіла до нас із сестрою в кімнату, кричучи, що йдуть обстріли й почалася війна. Я спросоння сказав, що такого бути не може, мовляв, дай поспати, бо буквально за три години до вторгнення, о третій ночі, я готував семінар з журналістики, який мав бути 24.02, однак так ніколи і не відбувся.
О 6:10 почули перший вибух. Зовсім не панікуючи, на відміну від мами, я застелив ліжко, а потім почав збирати речі, документи, якісь продукти — сумбур, із якого я памʼятаю мало. О 9-й ранку я побіг у магазин по хліб, якого вже не було. Потім побіг за водою: вже була черга з людей із пляшками, але кіоск був зачинений. Потім у банк, де була ця черга, яку можна побачити на фото.
Нічого не було зрозуміло, все навколо було дуже дивним. Я памʼятаю: це був сірий день. За час, поки я бігав від магазину до магазину й до банку, двір набивався людьми з сумками й одразу пустів, наче там нікого і не було. Я памʼятаю, як чорні ворони низько літали двором нашого багатоквартирного дому, була гробова тиша, сіре небо, яке нависало над містом, й інколи було чути плач людей, які чекали машини, аби поїхати геть.
Я не плакав десь до 14:00. О цій годині до нас приїхав тато, нас із сестрою почали заспокоювати, а я натомість пішов у свою кімнату. Ліг на ліжко, закрив очі — і почалася істерика. Перша, але не остання за ці два роки. В мене було єдине питання: за що? Крізь сльози я кричав це питання тихо, аби не почули батьки. Через два роки ми всі знаємо відповідь, але періодичні істерики не закінчуються.
Софія, Маріуполь
Маріуполь — прифронтове місто, тому забути, що в країні війна, було неможливо. До 24-го частота обстрілів посилилась. Було нормою писати одне одному вночі й питати, що кому чути. О 2:30 знову почались обстріли, тільки цього разу чомусь для мене було все інакше. І я почала писати друзям, що почався напад, хоча ніяких повідомлень про це ще не було. О 3:30 я скинула свій перший донат у «Повернись живим». О 4-й тата викликали у військову частину. О 5-й ранку — трансляція Путіна. О 5:30 маму викликали у військову частину (вони з татом в різних). Я з молодшими братами та сестрами читаю новини під звуки вибухів. Почались перші руйнування хат і перші смерті. Збираємо необхідні документи й базові речі, щоб готуватись виїжджати.
Юля, Київ
(На фото черга у вбиральню в метро: все ж не думала, що колись туди потраплю.)
24.02.22 я прокинулась не від вибухів, а від тривожного шепоту сусідів по квартирі. А от вони чули вибухи. Ми сьорчили новини. Один із друзів, як і я, все ж готував ланч на роботу. Та після перевірки в кількох джерелах інформації, що на нас летять ракети, я уточнила в адміністрації, чи йти на роботу: «Звісно, ні, і попередьте, будь ласка, інших». Потім я почала складати речі, підготовлені для тривожного наплічника. Та перервалася, щоб перепитати всіх знайомих, як вони, і відшукати контакт хлопця, який мені подобався, і написати йому теж…
Я не нервувала. Навпаки, намагалася підтримати інших і не заважати. Нерви здали за пів року, коли всі цивільні навколо мене вже ± адаптувалися, коли в Київ поверталися ті, хто виїхав. Я звернулася до психотерапевта по допомогу. А з тим хлопцем ми одружилися через 1,5 року.
Андрій, Солом’янський район Києва
Ввечері 23 лютого від батька отримав саме той тривожний дзвінок, якого так не хотів, але знав, що він станеться. Батько сказав збирати речі та бути готовими їхати. Ми були у барі, святкували день народження подруги. Святкували у тривогах через прийдешнє, люті та обуренні від нахабного, злого визнання РФ так званих республік і невимовній любові до всієї нашої спільноти друзів.
На виході з бару до нас звернувся старший іноземець. Він виявився досвідченим і дивакуватим британським журналістом, який, випивши вже чимало вина, сказав нам: «Це може початися цієї ночі. Ви ні в чому не винні, і мені шкода, що вам доведеться проживати таке».
Вже вдома після опівночі, тобто 24 лютого, моя дівчина привітала мене з днем народження і подарувала прекрасну свічку. Зранку я скажу, що складно придумати важливіший день для нашої спільної самоідентифікації. Ми подивилися звернення Зеленського, від якого запаморочилося в голові. Дереалізація, що таке стається насправді, що ці слова звучать офіційно, тотально, оглушливо. Я ліг спати, а моя дівчина до четвертої ранку пила джин-тонік і дуже хвилювалася, не можучи повірити в дійсність. Так у навушниках її і вирубило на дивані.
О 6:30 нам обом зателефонувала, мабуть, найнеочікуваніша людина з тих, хто міг принести моторошну звістку про війну. Це була моя колишня дівчина, з якою ми надзвичайно важко розійшлися майже п’ять років тому. Відтак це був шок, ще й принесений нею. Ми мали лише відкриту порожню валізу та свої повні розгубленості та гніву ясні очі. Не знаючи, що робити, ми запросили нашого друга-сусіда спільно поїсти та обговорити, як діяти. Приготували свіжі рум’яні круасани та чорну каву: останній тихий сніданок удома, наша маленька затишна традиція. Дівчина підійшла до вікна покурити. Сказала, що ніколи не бачила нашу вулицю такою порожньою, адже та завжди запаркована до нестями. У повітрі буквально вже пахло гаром.
Ми вирішили їхати з Києва.
Дмитро, смт Жденієво, Закарпатська область
Я був готовий до цього і знав, що вторгнення може розпочатися. В ту ніч я заснув достатньо пізно, тому прокидатися зранку було і без того важко. Нас із братом розбудили бабуся й дідусь. Вони могли це зробити набагато раніше, але вирішили залишити нас спати і поїхати за 24 кілометри, аби зняти готівку. Коли вони приїхали, бабуся забігла в кімнату зі словами: «Вставайте, Путін війну почав». Ми прокинулись, брат пішов далі спати, а я відтоді вже сидів у Телеграмі та гортав новини безперестанку. Це був удар, але цю новину я сприйняв якось спокійно. Не знаю, з чим це повʼязано.
Наталія, Хаапсалу, Естонія
Мене розбудила сестра зі словами: «Наточка, прокидайся. Почалася війна». Далі — мільйон дзвінків, повідомлень. Що можна зробити? Мозок закипав: страх за життя рідних, друзів та колег, хотілося допомогти й кричати про цей жах на весь світ.
Десь о 10-й ранку ми почали шити прапор з дитячого пледа та простирадла. Потім пішли з ним на центральну площу містечка, де нас застала війна. Спочатку ми були самі. Далі до нас почали вибігати люди з сусідніх будинків, підбігати перехожі. Ввечері, коли я зняла шапку, то не впізнала свого волосся: воно посивіло.
Наталія Ряба, Київ
5:11 ранку. Один за одним лунають вибухи. Страх, який пронизав усе тіло. Я точно знала, що це за звук. Війна почалась. Що робити?
Перше: треба повідомити людям, що Росія напала на Україну. На той момент я — старший редактор телеканалу «Україна 24». Дзвінок шефу. Пошук того, хто в ефірці видасть червоний титр. Чотири слова: «Росія напала на Україну». Ми це зробили.
Друге: дорога в офіс. Поки всі їдуть з Києва, я їду на роботу. Діти, чоловік, собака вдома. Про те, де вони і що з ними, я дізнаюсь лише після 17:00. У ньюзрумі купа людей, хаос. Нікого не тримаємо: люди мають рятувати свої сім’ї. Хто залишився, робить прямий ефір. За вікном вибухи. Охорона жене всіх із ньюзруму у бомбосховище. Ефірка та студія з ведучими нікуди не біжать. Ми повинні інформувати людей — це найголовніше.
З ефірки я практично не виходжу. Заходить шеф, бере за руку і виводить. «Ти маєш готівку?» — питає він. Готівку? Ні, у мене ж картка. Веде до єдиного у будівлі банкомата, черга тягнеться на умовні кілометри. Знімаю 3000 грн (це єдина готівка на наступні багато днів). Але мені треба бігти в ефірку. За якийсь час знову приходить шеф. На вулиці бомблять. Він за руку мене веде до свого кабінету, закриває двері, на столі їжа. Каже, поки не поїм, двері не відкриються. Це перша їжа за цей день. Наступна була вже наступного дня, і теж від шефа.
Ефір ми закінчили о 20:30, сирена волала. Охорона нас погнала у бомбосховище. Назад уже не пустили — небезпечно. Ухвалили спільне рішення: їдемо додому, але зідзвон постійний. Самотній Київ, безлюдний. Їду додому, тримаюсь. А вдома заливаюсь сльозами. Бо неможливо, щоб таке було у XXI сторіччі. Просто неможливо.
Аксінья, Київ
Вночі з 23-го на 24 лютого я до третьої години робила презентацію з історії України. До речі, тема була про здобуття Україною незалежності. Вранці я прокинулась за будильником з думками, що мені потрібно здати цю презентацію та виправити оцінку. Пішла помити голову та прилягла ще хвилин на 15 доспати. О 7:45 до кімнати зайшла мама. Я подумала, що зараз вона буде сваритись, що я ще в ліжку, але вона прийшла до мене з іншим: «Почалась війна, ти не йдеш до школи сьогодні». А потім я сама зайшла подивитись новини. До цього я була підписана на один інформаційний сервіс, і за хвилину їх стало понад 20, напевно. Ця картинка — це перше, що я побачила в Інстаграмі і перепостила до себе в сторіз.
Кам’янець-Подільський
Прокинулись у Камʼянці, далі вирушили на Драгобрат, тому що там було зарезервовано готель. Це фото першого дня там. Памʼятаю, що вразило найбільше: купа людей, які стояли в чергу на підйомники та каталися на лижах. Я не розуміла, як можна мати настрій для лиж, коли країну покривають вогнем. Шкодую, що не сфотографувала саме людей, бо важко повірити. Памʼятаю чувака, який розказав про свій план перечекати все тут і поки додому не повертатися.
Юлія, Київ
З першого дня великої війни в мене є така фотографія. Памʼятаю, як дивилася з вікна на те, як люди сідали у машини з сумками і їхали, і їхали, і їхали. Виходили нові, сідали і їхали.
Потім, в метро, люди заходили в вагони зі своїми валізами і їхали. А ми сиділи на підлозі «Контрактової» далі.
Це було пронизливо страшно: з кожною годиною нас у місті ставало все менше. А з цим приходила повна приреченість і глибока самотність. Вкрай неприємне, але нове і яскраве переживання, ні на що не схоже настільки, що мені захотілося закарбувати це у фото.
Через місяць я перестала спати та поїхала теж. Потім повернулася, але відчуття приреченості й самотності чомусь досі пронизує.
