Путівник мозковими звивинами В. В. Путіна: як нейропатологія пояснює поведінку диктаторів. Розповідає наукова журналістка

Згадуючи Нерона, Пол Пота, Гітлера чи Володимира Путіна, людство замислюється над питанням, яка чорна діра в мозку приводить цих осіб до репресій, масових убивств і геноцидів. Поки що нейрофізіологи, психоаналітики й терапевти не дійшли однозначної відповіді. Скоріше, існує біопсихосоціальний конструктор, який за невдалого розкладу збереться в тирана. На прохання Заборони наукова журналістка Настя Травкіна розповідає, що це за конструктор, чому влада нейротоксична (не лише для Путіна, а й для вожаків шимпанзе) і чи існує ген диктатора.

Чому диктатори такі? Відповідь: уся річ у темній тріаді

На перший погляд, диктатори та воєнні злочинці — доволі різні особистості. Стримані й аскетичні, як Йосип Сталін і Сі Цзіньпін, або яскраві й артистичні, як Муаммар Каддафі; одні більше стурбовані увічненням власної величі, як Туркменбаші Сапармурат Ніязов, а інші — пошуком ворогів і помстою, як Адольф Гітлер та Володимир Путін.

Як правило, ці люди мають дещо спільне: їх об’єднують риси так званої темної тріади — нарцисизм, психопатія і макіавеллізм. Співвідношення характеристик тріади формує унікальну особистість. Канадські психологи Делрой Паулус та Кевін Вільямс розробили цю концепцію (і тест на визначення тріадності особистості) 2002 року, щоб вивчити складність та різноманітність характеру антисоціальної особистості (необов’язково диктатора, але будь-якого злочинця чи маніпулятора).

Ось визначення аспектів тріади:

— Нарцисизм авторитарного (або тоталітарного) лідера проявляється як почуття великого призначення й переваги над іншими людьми. Мова про субклінічний нарцисизм: це ще не діагноз «нарцисичний розлад особистості» (хоча в екстремальних випадках ідеться і про нього), але й не звичайна завищена самооцінка.

— Субклінічна психопатія характеризується низьким рівнем тривожності й страху, безжалісністю, ампутованими співчуттям та емпатією. Хоча за високого рівня інтелекту психопатична особистість може «читати» емоції людей, не співчуваючи їм і не розуміючи природи цих переживань. Деякі види психопатії пов’язані з імпульсивністю та потребою в стимуляції психіки (наприклад, небезпечними пригодами або ризикованими вчинками).

— Макіавеллізму властиві холодні маніпулятивні стосунки з людьми й повне неприйняття моральних норм суспільства. Безсердечність, аморальність, сконцентрованість на особистому інтересі, маніпуляції, шантаж та брехня — ключ до успіху в розумінні такої людини.

Психопатія і макіавеллізм часто перетинаються: вони практично ідентичні у випадку з так званою первинною психопатією (холодна розважливість, холоднокровний спокій, а також здатність мислити стратегічно і жертвувати негайним інтересом в очікуванні більшої нагороди). А ось вторинна психопатія, пов’язана з високою імпульсивністю та нездатністю до стратегічного мислення, навпаки, макіавеллізм виключає. Обидві риси пов’язані з низьким емоційним інтелектом.

Усі риси тріади корелюють із недоброзичливістю, холодністю й неувагою до потреб інших, схиляючи людину до суперництва, а не співпраці.

Темна тріада з високою ймовірністю призводить до формування антисоціальної особистості: така людина систематично нехтує правами інших і не надто переймається наслідками своїх вчинків, — головне, у неї немає комплексу провини. Людина з високими балами в темній тріаді з більшою ймовірністю вчинить злочин або завдасть шкоди організації, у якій працює (особливо якщо обіймає керівну посаду).

Іноді темну тріаду розширюють до «темної тетради», додаючи у список садизм. Садизм перетинається з психопатією — для нього характерні відсутність емпатії та заподіяння страждань іншим. Психопат без садистичних схильностей може не вчинити насильницького злочину, тоді як садизм — надійний предиктор соціально небезпечної та жорстокої поведінки і сам собою, без темної тріади.

Розбираючи біографії найбільш сумнозвісних диктаторів, дослідники часто говорять про те, що особливості їхніх особистостей переходять межу норми й перетворюються на психіатричні стани, що відповідають діагнозу малої психіатрії — «розлад особистості».

Наприклад, дослідник психопатології диктаторів Фредерік Кулідж вважає, що в нацистського фюрера Адольфа Гітлера, колишнього іракського диктатора Саддама Хусейна й колишнього керівника Північної Кореї Кім Чен Іра (батька нинішнього диктатора Кім Чен Ина) було кілька розладів: садистський, параноїдальний, антисоціальний, нарцисичний, шизоїдний та шизотоповий, — і всі три згадані особи мали ознаки психотичного розладу мислення.

Кулідж працював із професійними біографами диктаторів. Нестача доступних документів, архівів та підтверджених фактів про характер міжособистісного спілкування (а не лише публічної риторики й політичних вчинків) ускладнює постановку точного діагнозу чинним диктаторам. Наприклад, ми очевидно спостерігаємо, що Володимир Путін має риси темної тріади, або можемо констатувати, що ізоляція, підозрілість і повсюдний пошук ворогів нагадує параноїдальний розлад особистості — але остаточний діагноз психологи, біографи й журналісти зможуть поставити вже після смерті диктатора та доступу до протокольних документів і близького кола. До речі, психопатичний портрет диктатора можна скласти, поспілкувавшись із прислугою, і яскравий приклад — книжкова новинка польського журналіста Вітольда Шабловського, в якій він спілкується з кухарями автократів і збирає пазл особистості за гастрономічними звичками та ставленням до підлеглих.

Проте є два аргументи проти постановки діагнозів диктаторам і злочинцям.

По-перше, психічний розлад — це не просто набір незвичайних рис. Він передбачає такий ступінь виразності та екстремальності цих рис, що їхній власник стає дезадаптованим (непристосованим до життя) і сам страждає від них. Чи можна назвати людей, які мають величезну владу над іншими, дезадаптованими, якщо відмовитися від моральних оцінок? З таким самим успіхом можна припустити, що вони як ніхто пристосувалися до встановлених правил — і виграли в перегонах за владою.

Урешті, біографічна діагностика диктатора має описовий, але не пояснювальний характер: постфактум ми можемо класифікувати диктаторів і лиходіїв за типами — та діагностичні критерії не пояснять нам, чому з усіх людей із такими рисами саме ці дійшли до масових репресій чи геноциду. Вони також навряд чи допоможуть заздалегідь передбачити масштаб небезпеки, яку становлять носії цих рис: ми продовжуємо обирати Трампів і торгувати з Путіними.

Патологічність диктатури — це про гени чи соціальне середовище? Або й те, й інше?

Наш характер і особистість формуються на основі генетичного матеріалу під впливом середовища. Середовище — це все від організму матері під час вагітності до культури стосунків в однолітків, у компанії яких ви дорослішаєте. А ще середовище — це наслідок наших вчинків та рішень, які формують нас за принципом петлі зворотного зв’язку. Так і лиходії зріють, як дріжджове тісто на теплій батареї, під впливом не тільки внутрішніх біологічних чинників, а й зовнішніх середовищних.

Багато особливостей успадковуються, тобто прив’язані до певних генів. Наприклад, психопатія — успадкована організація мозку, за якої порушена робота мигдалеподібного тіла (що відповідає за емоції) та орбітофронтальної зони мозку (чутливість до покарань і заохочень). Що сильніше виражена психопатія, то менше людина відчуває страх та занепокоєння, гірше розрізняє ознаки дистресу й негативних емоцій в інших людей, а її поведінка важко піддається корекції за допомогою погрози покарання (засудження чи тюремного ув’язнення).

Проте генетика — не священна скрижаль, на якій написано долю людини. Коли генетики говорять про вплив гена на певну ознаку, вони обов’язково пояснюють, що ген реалізується на якийсь відсоток у певних умовах. Наприклад, гени, пов’язані зі спадковою алкогольною залежністю, мають знижений вплив на життя та здоров’я людини, яка народилася та перебуває в релігійній громаді із забороною на алкоголь.

Коли дослідники говорять про прояв і посилення біологічної схильності до насильства, то називають два найважливіші чинники:

● переживання фізичного, сексуального чи емоційного насильства в дитинстві;

● дорослішання в бідності та неблагополуччі.

Дитина з генетичною психопатичною організацією мозку від народження, що стала жертвою насильства, з високою ймовірністю піде шляхом жорстокості й насильства сама. Тоді як оточений турботою маленький психопат може вирости холоднуватою, схильною ризикувати людиною, яка не завдасть нікому особливої шкоди.

Те саме відбувається і з сумнозвісним (та неправильно зрозумілим) «геном воїна» — варіацією гена МАО-А, що кодує фермент моноаміноксидазу, яка розщеплює в організмі адреналін і серотонін. Ця варіація трапляється частіше в хлопчиків (оскільки кодується на X-хромосомі), і деякий час вважалося, що цей ген зумовлює підвищену агресивність та антисоціальність хлопчиків і чоловіків. Однак дослідження показали, що тільки хлопчики, які пережили насильство, стають дорослими з агресивною поведінкою. А хлопчики з цією варіацією гена, що виросли в турботі та любові, були трохи імпульсивнішими за інших дітей.

У багатьох нейродослідженнях бідність корелює з негативними наслідками для розвитку мозку й особистості. Первинний наслідок бідності — це хронічний стрес та відчуття відсутності контролю над життям. Хронічний стрес знижує когнітивні здібності, порушуючи роботу відділів мозку, які відповідають за пам’ять, планування та самоконтроль. Постійне відчуття прихованої небезпеки порушує роботу мигдалини, яка відповідає за негативні емоції, тривожність і можливість «заспокоїти» її активність через контроль виконавчих центрів мозку в префронтальній корі. Відсутність відчуття агентності часто призводить до формування зовнішнього локусу контролю: відчуття, що хтось або щось ззовні впливає на перебіг твого життя сильніше, ніж ти сам.

Нейробіолог і психіатр Джеймс Феллон, володар психопатичного мозку, якому пощастило вирости у функціональній сім’ї та не вчинити насильницьких злочинів, слушно зауважує, що якби ми знали, які діти є носіями нещасливих біологічних констант, то берегли б їх як зіницю ока від насилля й жорстокості. Але оскільки ми не можемо знати, хто з дітей має психопатичний потенціал, тим паче варто любити та оберігати від насильства всіх дітей.

Учених-генетиків, як правило, дивує наша віра в доленосну всесильність ДНК. Для такого обожнення геному є навіть термін — «генетичний есенціалізм». Він призводить до дивних наслідків: наприклад, якщо переконати людей, що в них спортивні гени, вони будуть витривалішими на біговій доріжці й отримають більше задоволення від спорту, ніж ті, кому повідомили про їхню неспортивну спадковість. Цей експеримент часто інтерпретують як показник надмірної віри в науку, але він має й інший аспект: ми формуємо картину себе і світу, спираючись на інших людей. Ми самі обираємо, якою людиною почуватися, — але на основі того, що говорять нам інші.

Середовище — це не лише економіка, клімат та чинники стресу. Це ще й люди, які формують у нас певні емоційні й комунікативні звички та ментальні моделі себе, інших і світу. Зокрема, формують політичні переваги на базі генетичного матеріалу.

Наприклад, нарцисизм, можливо, частково має генетичні основи, але передається в сім’ях насамперед не в генетичний, а в комунікативний спосіб. Батько-нарцис або вимагає від дитини, як від «продовження себе», грандіозних успіхів, або проєктує на неї нарцисичний сором і призначає «головною нікчемою» в сім’ї.

А про те, яка існує різноманітність макіавеллівських схем стосунків у дисфункціональних сім’ях, написано цілу книжку — «Емоційний шантаж» американської психологині Сюзан Форвард (авторка знаменитої роботи «Токсичні батьки»).

Чого вчать значущі дорослі лиходія, поки він зростає, та які патерни комунікацій прийняті серед його однолітків? Чи заведено поважати почуття й думки іншого, навіть якщо не розумієш і не поділяєш їх — чи в суспільстві інакшість вважається червоною ганчіркою для булінгу й насильства? Чи вважається, що комунікацією та переговорами можна досягти компромісу в конфліктній ситуації — або ж у спільноті діє «право сильного» (хто сильніший, той і правий)?

Жоден характер не формується «сам по собі», виростаючи виключно з біологічних причин. Хай яким було генетичне багатство так званих дітей-мауглі, що зростали без контакту з іншими людьми, воно не змогло реалізуватися без соціального навчання, мови та складної людської комунікації. Згідно з теорією соціального мозку британського антрополога Робіна Данбара, складність мозку приматів і особливо людини безпосередньо пов’язана зі складністю соціальної групи, в якій існує вид. Кожен характер, стиль спілкування і кожен мозок унікальний, як відбиток пальця, — і все ж плоть від плоті свого соціуму. Дослідження показують, що на прояв генів, які асоціюються з політичною орієнтацією, дуже впливають друзі.

Як формується авторитарна особистість і слухняні маси?

Диктатура з однієї особи неможлива. Щоб стати диктатором, необхідні люди, залучені до політичної гри за особливими правилами: з одного боку, потрібне ближнє коло — так звана еліта, яка забезпечить і розділить необмежену владу з диктатором; з іншого боку, потрібні маси, згодні прийняти нормативи цієї гри (через реальну підтримку, як у тираніях Стародавньої Греції, чи зі страху, як в Ірані).

Якщо диктатура — це нейропсихологічний стан, то, ймовірно, цей стан колективний і складний. Тому більшість досліджень проблеми авторитарної диктатури вивчають не лише самих диктаторів, а й характер людей, які їх оточують і підкоряються їм. Відповідаючи на запитання про нейробіологічні передумови диктатури, нам варто шукати не так виняткові особливості диктатора, як універсальні особливості людей, які раз по раз створюють колективну реальність диктатури. Вважається, що диктатор та його паства, як і аб’юзер та його жертва, формуються на одному психосоціальному конвеєрі.

Відповісти на запитання про те, який соціум формує диктатора, намагається багато хто. Вперше тип «авторитарної особистості» почали активно досліджувати за часів нацистської Німеччини та після її краху, щоб хоч якось пояснити, як можливі моральні катастрофи такого масштабу (як бачите, минуло майже 80 років, а ми все ще не розуміємо природи диктатур).

Еріх Фромм вивів тип «авторитарної особистості» у своїй роботі «Втеча від свободи» 1941 року. Це особи, які не можуть витримати невизначеності свободи та тягаря відповідальності за власні вибори — і для позбавлення від гнітючої екзистенційної тривоги готові підкоритися авторитарному лідерові, який розповість, чого прагнути, що любити й кого ненавидіти. Продовжила тему відома і дуже критикована за тенденційність психоаналітична робота «Авторитарна особистість» Теодора Адорно й колег, у якій автори розвинули думку про те, що жорстока експлуатація, вузькість поглядів, опір новому та висока соціальна агресія пов’язані не з домінантною особистістю, а з тривожним характером людини, яка шукає порятунку від невизначеності в категоричності судження, а захисту — в нападі.

Психологи, як правило, зводять причини формування авторитарної особистості до первинної соціалізації (батьків і родини, вчителів і школи). Психологиня Діана Баумрінд на основі досліджень авторитарної особистості визначила три стилі формувального виховання: авторитетний, авторитарний та ліберальний. Авторитарний стиль характеризується великою кількістю вимог і правил, негнучких та незрозумілих; у ньому домінує покарання, а емоційні потреби дитини не враховуються. Вихована авторитарними батьками людина схильна виконувати чужі вказівки й бути конформною, але це підпорядкування нерідко супроводжують незадоволеність життям, образа, гіркота та мстивий вибух.

У різних культурах і в різних соціальних класах домінують різні стилі виховання та різні переважні особистості (класичне протиставлення — це індивідуалістична особистість у США та колективістська в КНР). Антропологиня Адрі Куссеров порівняла виховання в американських багатих сім’ях, у сім’ях робітників із хорошим заробітком і в сім’ях бідняків із кримінальних районів. Саме в останніх панував авторитарний стиль виховання — «жорсткий захисний індивідуалізм». Батьки намагалися захистити дітей від вулиці й жорстокості світу та водночас «натренувати переносити негаразди».

Що багатша й благополучніша сім’я, то більше свободи та поваги до особистості вона може собі дозволити. На піку добробуту і взагалі заохочувалися чутливість, інакшість та творчість, незбагненні для сімей із соціального дна.

Ця класова тенденція авторитарного виховання збігається з ідеєю виникнення диктатури як відповіді соціуму на кризи. Стародавні греки обирали тирана в моменти соціальних потрясінь, щоб швидкі рішення одноосібного володаря допомогли зберегти суспільство — навіть якщо був великий ризик повної узурпації влади. Можливо, сучасні диктатори підіймаються нагору й не зустрічають активного опору у своїх суспільствах не лише через страх покарання, а й з надії маси авторитарних особистостей, що «сильна рука» відведе від суспільства, наляканого невідомістю та свободою, ще більшу біду.

Як політики божеволіють через владу? Показуємо на прикладі шимпанзе

Нарешті, формування особистого характеру завершено, і починається формування характеру влади майбутнього диктатора (а поки що — керівника-початківця або молодого політика).

Політика — це змагання за розподіл ресурсів і джерела цих ресурсів, влади. У цьому сенсі політикою займаються навіть шимпанзе, що показав у своїй знаменитій книзі приматолог Франс де Вааль: наші м’язисті кузени, виявляється, ті ще любителі шекспірівських драм влади.

Безліч праць — від згаданої «Політики у шимпанзе» де Вааля до «Тестостерону Рекс» Корделії Файн — пояснюють різні біологічні драйви боротьби за владу. Якщо коротко, то в умовах ієрархічної системи взаємин (коли становище в ієрархії прямо впливає на доступність їжі, безпеку та доступ до протилежної статі) відсутність влади викликає стрес, а соціальні перемоги призводять до його зниження, почуття безпеки й зростання впевненості в собі. Щоправда, можливість утратити владу виводить і приматів, і людей на нове коло тривожності, відтак вживаються заходи щодо утримання влади.

Як правило, будь-які стимули, що викликають біологічну мотивованість, мають темний бік у вигляді адиктивної поведінки: потреба в сексі обертається порнозалежністю, радість від соціального заохочення — залежністю від соцмереж, задоволення від досягнень — так званим досяганством та вигорянням.

Емпіричні спостереження за можновладцями показують, що спотворення світу в їхньому сприйнятті зростає пропорційно до ступеня влади. Це підтверджують біографії багатьох персон, що засиділися на троні.

Британський політик і медик Девід Овен наприкінці 2000-х описав гібрис-синдром (від грецького «гордість») за підсумками своїх спостережень за світовими лідерами й політиками. Так він назвав змінений психологічний стан, «розлад володіння владою», властивий політикам. Людина з цим синдромом бачить світ як арену для увічнення себе, переважно із застосуванням сили. Виявляючи риси месіанства та екзальтації, вона плутає своє «я» з організаціями й цілими націями, вживаючи королівське «ми» в мовленні. Людина з гібрис-синдромом відчуває відповідальність лише перед вищим судом — зазвичай Богом чи історією, і водночас абсолютно впевнена, що на цьому суді її виправдають. За крайніх проявів вона втрачає зв’язок із реальністю, стає ірраціонально неспокійною, безрозсудною й імпульсивною.

Гіпотеза про нейротоксичність влади (особливо тривалої та слабко обмеженої) ще потребує досліджень і доказів. Диктаторів та навколишню еліту складно запхати в апарат фМРТ для сканування мозку. Однак зрозуміло, що інститути, які обмежують владу окремої людини, потрібно цінувати й розвивати, розглядаючи їх як захисний механізм від нейроінтоксикації людей, які беруть на себе велику відповідальність.