Юність в окупації: як підлітки з Донбасу намагаються вступити до вишів Росії, України та залишаються в «ЛДНР»

Жителі окупованого Донбасу протягом семи років натрапляють на труднощі під час вступу до вишів. Дехто їде вчитися до Росії, дехто — на підконтрольну Києву територію, але багато хто залишається на малій батьківщині попри майбутні проблеми з працевлаштуванням. Тетяна Котельникова поспілкувалася з підлітками, які зіткнулися з цим вибором, і розповідає, як їм доводиться приймати складні рішення.

«Для мене було дико, що потрібно вивчати російську мову»

Каті 17 років, і сім із них вона живе в окупованій Горлівці. Цього року вона закінчила 11 клас і подала документи відразу в декілька університетів Донецька — вступила в Донецький національний університет на бюджет.

Під час вибору університету Катя враховувала декілька чинників, і мова була одним із них. Дівчина пояснює, що у 2014 році, коли вона вчилася в п’ятому класі, вивчення української мови спочатку зменшили удвічі, залишивши один урок на два тижні, де вивчали літературу й мову, а пізніше — коли вона вчилася в десятому класі — зовсім прибрали з навчальної програми.

«Я б хотіла поступати в Україну, але мої знання української мови сильно впали відтоді, як ми перестали вивчати її в школі, — розповідає Катя. — Якщо раніше я ще могла почути українську мову, то в останні два роки її геть немає. Для мене це було дико, що потрібно було вивчати російську мову».

До вибору майбутньої спеціальності Катя підходила дуже серйозно. Кілька варіантів, каже вона, відразу відпали, оскільки не тільки не гарантують працевлаштування за межами Донецька й Луганська, а прямо відбирають можливість покинути ці території в майбутньому. Так відбувається, наприклад, з юридичними спеціальностями.

«Тут [майбутні юристи] вивчають закони «ДНР», які дуже схожі на закони Росії, — пояснює вона. — Але якщо я приїду в Росію, то не зможу там працювати юристом офіційно, тому що вчила не їхні закони, а закони «ДНР». В Україні тим паче. І ще практично на всіх юридичних факультетах працює таке, що ти просто стаєш невиїзним. Я знаю хлопців, які навчаються на 3–4 курсі юридичного факультету і вони невиїзні».

Катя залишається в Донецьку з двох причин. Перша — це відсутність на підконтрольній Києву території України родичів, які могли б допомогти дівчині з переїздом. Уся її сім’я живе в окупації.

«Як би мені не хотілося поїхати, це буде важко, — каже вона. — У Росії я знаю, що в мене є родичі, які допоможуть, а в Донецьку в мене сім’я. Тому ідея з Україною для мене відпала».

Друга причина — фінансова. Навчання за межами окупованої території передбачає витрати на переїзд, харчування, оренду житла на весь час або до отримання місця в гуртожитку. Через неможливість прямого виїзду з окупованої території на підконтрольну багато людей їдуть через Росію і платять при цьому близько 5 тисяч гривень за дорогу тільки в один бік. Деякі сім’ї просто не можуть собі цього дозволити.

Третя причина, яка спонукала Катю вчитися в Донецьку, — це непоінформованість. Наприклад, вона не знала нічого про пільгові програми українських вишів, передбачені для абітурієнтів із Донбасу.

«Ми не знаємо, які там є пільги, вартість навчання, переваги, тому я навіть не знаю, з чим порівнювати, — каже Катя. — Я можу порівняти виші Донецька й російські виші за вартістю навчання, тому що нам про це розповідають».

Дівчина додає, що якби в неї була така інформація, це могло б змінити її вибір або хоча б стати одним із можливих варіантів її подальшого шляху. «Тому що якихось особливих причин не вчитися в Україні в мене немає», — говорить вона.

«Україну в нас ніби відрізали»

«Політичні погляди не мають значення зараз, моє оточення — ті, хто закінчив 11 клас і в кого є можливість, — прагнуть поїхати в цивілізовану країну, де розвинені освіта, інфраструктура, культура, де вони можуть розвиватися, — каже Катя. — У нас же тут цього немає. У Росії це є й багато хто дивиться в той бік просто тому, що там частіше заявляють: «У нас є те й те» й ми це бачимо з екранів. Україну в нас ніби відрізали: телебачення здебільшого російське, там агітують проти України».

Крім того, каже дівчина, протягом семи років йде агітаційна кампанія, що розповідає про переваги навчання у вишах окупованої частини Донбасу. Завдяки легкості вступу більшість школярів залишаються навчатися вдома.

До того ж влада невизнаної «ДНР» зобов’язала випускників заповнювати неанонімну анкету. В опитуванні, каже Катя, потрібно внести дані про майбутнє місце навчання, а відмова від надання такої інформації викликає обурення у вчителів.

Один вступає у Росію, інший в Україну, сидять за однією партою

«Перспектив я тут особливо не бачу: тут для мене занадто душно, тісно, ​— каже Катя. — Надалі я хотіла б виїхати кудись у Росію, щоб отримати російський диплом, або в іншу країну».

Катя зазначає, що у її однолітків різні плани, але всіх їх об’єднують не політичні погляди, а бажання жити і вчитися в нормальних умовах. Попри всі перешкоди усе ж є школярі, які їх долають і вступають в українські виші.

«Мені здається, що якби більшість із нас знали, що [в Україні] є хороші пільги й вони реальні, якби було більше інформації про це, то більше людей захотіло б поступати в Україну, — каже Катя. — Вони й зараз поступають, але не у великій кількості: у нас, наприклад, у класі з 28 осіб одна вступає в Україну, троє — у Росію, а всі інші лишаються тут».

Попри різні погляди на майбутнє, школярі, каже дівчина, не конфліктують між собою.

«Якщо хтось був не згоден [з позицією], реакція така: ну, не згоден і не згоден, добре. Не ображати ж і не спілкуватися. Ось один хлопчик вступав в Україну, інший — у Росію, але вони сиділи за однією партою, прекрасно контактували», — говорить вона.

«Не хочеться повертатися в події, від яких втекли»

Вероніка разом із батьками переїхала з Горлівки в невелике село в Підмосков’ї, де живуть її родичі. Попри те, що дівчина неодноразово приїжджала до рідного міста, вчитися в університеті вона вирішила в Росії.

«Якби мені за тиждень до переїзду сказали, що я переїду в іншу країну й залишуся там жити, я б не повірила. Якби мені сказали, що я закінчу університет у Росії, я б розсміялася», — говорить вона.

Родичі Вероніки кликали її в Росію з початку бойових дій у 2014-му. Сім’я дівчини зважилася на переїзд, коли почалися обстріли.

«Куди їдуть батьки, туди їде й дитина. Тому в багатьох дітей просто не було вибору, — пояснює вона. — Вийшло це дуже спонтанно, ніхто не планував, а потім вирішилося це все мало не одним днем ​— ми поїхали».

Після закінчення 11-го класу у Росії перед дівчиною постав вибір: продовжити навчання там або повертатися до окупованої Горлівки. Вероніка вибрала перше і вступала до університету за програмою «Співвітчизники», яка дала їй змогу вчитися на тих же правах, що і громадяни Росії. Для цього її батькам необхідно було зібрати документи, які підтверджують, що її дідусь і бабуся народилися і проживали на території Радянського Союзу до моменту його розпаду.

«Сенсу повертатися [немає], — пояснює Вероніка свій вибір. — Не хочеться піддавати своє життя небезпеці. Нікому не хочеться повертатися в події, від яких вони тікали. Адже більшість виїхали не тому що хотіли, а тому що їх змусила ситуація. Коли мені було сумно від того, що я не вдома, я говорила з подругою, ділилася своїми переживаннями. А вона, сидячи під обстрілами, відповідала мені: «Зате ти залишишся живою».

Перетнути лінію розмежування, щоби скласти іспит

Коли почалися бойові дії, Вадим жив у Горлівці. Він розумів, що отримувати атестат на непідконтрольній території — не найкращий вибір, тому почав паралельне навчання в одній зі шкіл підконтрольного українській владі Слов’янська, де жила його бабуся. Два роки хлопець одночасно навчався у двох школах, а в день свого випускного повністю переїхав на підконтрольну Україні територію. Зараз Вадим — студент факультету міжнародних відносин в одному з університетів Дніпра.

Одночасне навчання у двох школах, каже Вадим, не було складним: багато предметів, за винятком української мови та історії України, збігалися. Складнощі виникали, коли необхідно було перетинати лінію розмежування, щоби скласти іспити.

«Іноді іспити були в один і той же день, і я мав бути присутнім і там і там, — це було складно. Доводилося домовлятися з директором школи про перенесення дат іспитів. В основному переносили іспити в українській школі, — розповідає Вадим. — Були складнощі з перетином кордону, але за день я завжди доїжджав. Найгірший варіант — коли дорога займала 12 годин. І це було додаткове навантаження, коли я мав приїхати і вирішувати ще якісь питання крім іспитів».

Сім’я Вадима залишилася на непідконтрольній території, але саме батьки переконали його в тому, що краще вчитися в українському виші.

«Бути солдатом у невизнаній республіці»

Вадим не приховує, що коли почалися бойові дії, у нього були інші погляди на військовий конфлікт.

«Спочатку, років у дванадцять, я був затятим патріотом «ДНР», — розповідає він. — А потім почав розбиратися у всій цій історії і зрозумів, що мене не влаштовує. Це все зачатки тоталітарного режиму, де не можна сказати слова проти».

Кажучи про те, що впливало на його світогляд, коли він жив на окупованій території, хлопець каже: «У дитячу голову дуже легко вкласти ідеї, показати, що в одній країні все погано, а в іншій добре. У 13 років я хотів вступити до військового коледжу. Але потім зрозумів, що бути солдатом у невизнаній республіці не дуже перспективно. Адже що потім? В Україну ти виїхати не зможеш, у Росії теж свої проблеми. Зараз, в Україні, я відчуваю себе вільнішим, бачу можливість розвиватися».

Програми лояльності

За даними Міністерства соціальної політики України, у країні зареєстровано півтора мільйона переселенців. В українські виші у 2019 році вступили 1865 жителів окупованих територій, а у 2020 році їх було вже понад 2 тисячі. 22 червня 2020 року президент Володимир Зеленський ініціював внесення змін до закону «Про вищу освіту», які спростили вступ до вишів випускникам шкіл із тимчасово окупованих територій. Тепер вони можуть вступати до українських вишів без здачі ЗНО.

Цього року, щоби збільшити кількість молоді з Донецька й Луганська в українських вишах, Міністерство реінтеграції окупованих територій запустило підготовчі курси, які передбачають також забезпечення житлом та стипендію в розмірі 4500 грн. У програмі беруть участь 23 ВНЗ. Щоправда, в основному це університети, які «переїхали» з окупованих територій у підконтрольні Україні міста Донбасу та інші регіони. Водночас на території Росії діє програма «Співвітчизники», за допомогою якої абітурієнти з колишніх радянських республік можуть безкоштовно вступити в російські державні виші. За даними моніторингу реалізації цієї програми, на 1 липня 2021 року було прийнято 10,7 тисячі заяв, 3,3% з яких (тобто 353 особи) — громадяни України. Це майже в 7 разів менше числа школярів, які вступили в українські виші.

Коронавірус і курс на ізоляцію

Менеджерка з адвокації Центру прав людини ZMINA Альона Луньова розповідає, що з початком епідемії коронавірусу школярі з непідконтрольних територій Донбасу стикаються з новими викликами.

«Вдарила корона-криза, і це дало окупаційній владі можливість легально зачиняти КПВВ [контрольно-пропускні пункти в зоні проведення військових дій] і не випускати з непідконтрольних територій дітей, — каже Луньова. — Обмеження свободи пересування пов’язані в тому числі зі вступними кампаніями: [владі вигідно], щоби люди мали більше зв’язків із Росією, куди можна виїхати, ніж з Україною, куди потрапити складніше».

Правозахисниця вважає, що питання реінтеграції окупованого Донбасу тісно пов’язане з питанням освіти. Найкращий спосіб стимулювати зв’язок із жителями окупованих територій, на її думку, — це освітні перспективи для дітей.

«Ми з колегами просуваємо ідею визнання документів, отриманих на окупованій території, у тому числі освітніх», — говорить вона.

Водночас Луньова вважає, що курс на ізоляцію Донбасу буде посилюватися: «Проблема стосується не тільки студентів. Родинні та культурні зв’язки досить глибокі, і фізична недоступність додає складнощів. Наприклад, діти поїхали вчитися на підконтрольну територію й у них має бути перспектива повернутися, приїжджати на канікули — а це неможливо, коли КПВВ закриті. У такий спосіб владі зручно перепідключати людей до російського інформаційного та освітнього поля».

Матеріал підготовлений за підтримки Школи журналістики Бориса Нємцова