Читаєте зараз
«Ми вже стільки пережили, що тепер готові до всього»: як працює місцевий бізнес у прифронтовому Словʼянську

«Ми вже стільки пережили, що тепер готові до всього»: як працює місцевий бізнес у прифронтовому Словʼянську

Polina Vernyhor

Під час відрядження на Донеччину команда Заборони натрапила на маленьку пекарню в Словʼянську, що ні на день не зачинялася від початку повномасштабного вторгнення. Цей заклад люблять місцеві, вподобали його і військові, які час від часу бувають у місті по службі. Заборона поговорила з менеджером закладу та розповідає, чим живе бізнес у прифронтовому Слов’янську.


Заклади для людей

Словʼянськ розташований за 40 кілометрів від Бахмута, де тривають запеклі бої, та за 50 кілометрів від тимчасово окупованого Соледара. 2014 року Словʼянськ одним із перших потрапив під окупацію, коли сепаратисти за підтримки Росії вирішили відділити частину Донецької області від України й утворити там самопроголошену республіку. За три місяці Збройні сили України звільнили місто, проте всі ці роки його мешканці жили безпосередньо поруч із лінією розмежування.

З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну чимало місцевих виїхало в безпечніші регіони. Більшість магазинів і закладів харчування тут закрилися, але були й ті, хто ризикнув продовжити роботу та прилаштуватися до нових умов.

МАФ «Славної пекарні» розташований у провулку Шевченка, фактично в центрі Словʼянська. Сюди команду Заборони привели рятівники з Товариства Червоного Хреста в Україні. Вони регулярно заходять у пекарню випити кави та зʼїсти кілька пиріжків після важкого виїзду на лінію фронту.

«Славна пекарня» — частина мережі закладів і магазинів місцевих підприємців. Тут випікають та продають найрізноманітнішу випічку — від злакового хліба до слойок з бананом і шашлику в тісті. У перші тижні повномасштабної війни в асортименті пекарні був виключно хліб, аби забезпечити ним якомога більше містян: чимало продуктових магазинів закрилося, а доставляти нову продукцію з інших міст було непросто. 

Соня

Соня влаштувалася продавчинею до «Славної пекарні» на початку березня 2022 року. Сама дівчина родом з Ізюма — до Словʼянська приїхала, коли вступила тут в університет. Соня розповідає Забороні, що в перші дні повномасштабної війни їй було дуже страшно: навколо всі панікували, до терміналів стояли черги й неможливо було зняти готівку, сирени повітряної тривоги волали майже цілодобово. 

«Найбільше лякає, що прилетить поруч з пекарнею, виб’є вікна й мене поранить уламками скла. Одного разу ракета впала метрів за 700 звідси — у нас аж стіни затряслися. Потім улітку десь поблизу був приліт, ми побігли до сусіднього ресторану в укриття», — згадує продавчиня.

Через обстріли й нестабільність лінії фронту місцева влада регулярно рекомендує мешканцям евакуюватися з міста. Однак тепер мало хто погоджується покидати домівки — навпаки, люди, які евакуювалися раніше, поступово повертаються до Словʼянська.

Більшість друзів Софії виїхали, та дівчина залишається: тут живе її мама, яка не хоче покидати дім. Проте Соня має запасний план на випадок, якщо сюди насуватиметься окупація. 

«Мені Словʼянськ дуже подобається, я люблю це місто. Розумію, що ситуація загострюється і може трапитися будь-що, — розповідає Софія. — У мене є машина, і, якщо щось станеться, заправлю її та будемо виїжджати. Мабуть, повертатимемося в Ізюм».

Сергій

Поки розпитуємо продавчиню про її роботу, до закладу підʼїжджає білий мікроавтобус. Він маркований назвою ресторану, який входить до тієї ж мережі, що й пекарня. З машини виходить молодий чоловік років 30 у дублянці й шапці, який чимось нагадує голлівудського актора. Це — Сергій Ковальов, керівник мережі підприємств. Йому вже повідомили, що сюди прийшли журналісти, і чоловік приїхав розповісти про заклад.

«Уранці 24 лютого мені зателефонувала колега та сказала, що почалася війна. Спочатку не повірив, але потім почув вибухи за вікном. Порадилися з дружиною і вирішили: їдемо на роботу, а там подивимося. З тиждень ми ще вагалися, бо не розуміли, що буде далі й наскільки безпечно продовжувати працювати. Потім остаточно вирішили залишитися», — згадує Сергій у розмові з Забороною.

У перші дні повномасштабної війни зі Словʼянська евакуювалася приблизно третина співробітників мережі, згодом порозʼїжджалися й інші — нині працює орієнтовно 10% від того колективу, який був до 24 лютого. Для тих, хто залишився, менеджмент створив можливий план евакуації на випадок, якщо лінія фронту наближатиметься до міста.

Під час повітряних тривог частина персоналу ходить до укриття в сусідньому ресторані, але більшість залишається на робочих місцях. Повітряні тривоги тут часті й нерідко довготривалі — зачиняти заклади щоразу немає потреби, каже Сергій. 

«Ми не забороняємо [покидати робоче місце] — навпаки, проговорюємо, щоби люди закривалися й переходили до надійніших місць. Ось через двір капітальна споруда, підвал, — показує менеджер. — Туди можна спуститися — двері відчинені весь час. Спочатку постійно ходили, тепер уже адаптувалися. Ми розуміємо: якщо людина не хоче йти в укриття, нічого з цим не зробимо».

Від прильотів постраждали дві точки продажу тютюну, що входять до мережі, та привокзальний магазин — там повилітали вікна. Працівники, на щастя, вціліли.

Бізнес на тлі війни

Попри війну неподалік, обмежені постачання продуктів у місто і виїзд зі Словʼянська великої частини населення, бізнес не просто виживає, але й приносить власникам прибуток. Так було не завжди: у перші місяці повномасштабної війни з грошима доводилося туго, але потім заклади перепрофілювалися більше на військових.

«Ми дуже звузили асортимент, почали працювати над тим, що дешевше, і прибутковість тоді була номінальна. Так ми мали змогу працювати далі, — говорить Сергій. — Власники нам з першого дня казали кидати все й виїжджати, якщо ми вважаємо, що так потрібно. Та їхня довіра до нас зросла. Ми сказали, що будемо працювати, — ніхто навіть не задумувався покидати місто».

Сергій згадує, що до повномасштабної війни мережа переживала ковідні обмеження, але все одно вистояла. Тепер, каже він, колектив може все, адже довелося працювати не тільки з браком клієнтів, але й в умовах відключень світла, води та вибухів на сусідній вулиці. 

«Коли не було постачальників у місті, їздили по продукти до Дніпра, встановили там нові контакти для роботи й закупівлі сировини. Працювали без вихідних, відкрили в собі нові грані — я, наприклад, спробував себе як водій буса, — говорить Сергій. — Ми просто зрозуміли, що змінюємося, але то не назавжди: нам вдасться вийти з цього стану й знову працювати нормально. Ми навчилися адаптуватися, і це зробило нас міцнішими. Лишилися люди, які хочуть тут жити й працювати, — тут ніхто не ходить на роботу, тому що так треба». 

Бажання співробітників залишитися та працювати Сергій пояснює вірою в ЗСУ. Чоловіка гнітить, що багато кому здається, ніби в Словʼянську живуть лише «ждуни руского міра». 

«Доки ЗСУ в місті — ми працюємо. Не буде — не будемо працювати. Тому всі наші співробітники, безперечно, вірять у ЗСУ. Та будемо реалістами: дуже багато працівників просто не можуть або не хочуть з якихось своїх причин покидати домівку. Можливо, вважають, що там, в евакуації, вони нікому не потрібні, а тут є змога заробляти», — говорить менеджер.

Найщиріші відгуки

Військових до «Славної пекарні» заходить дійсно багато: поки ми були в закладі, завітало близько пʼяти компаній у «пікселі». Від них працівники отримують найприємніші відгуки. 

Одного разу до ресторану мережі зайшли військові, що кілька тижнів були на Лиманському напрямку. Вони уточнили в офіціантів, чи пустять поїсти, враховуючи те, що в них не було змоги помитися та попрати одяг. Працівники здивувалися такому запитанню й радо їх обслужили. Військові залишили в ресторані брудну засмальцьовану банкноту в тисячу гривень. Один з них пояснив: ця купюра була при ньому від початку повномасштабної війни, коли він захищав Ізюм. Військовий віддав її на зберігання в ресторан, щоби через рік забрати — відтоді вона лежить, надійно захована у сейфі. 

«Такі моменти дуже цінні. Вони з вдячністю неодноразово поверталися до нас, — усміхається Сергій. — Приємно, коли бачиш людину в травні, а потім знову у вересні, — і розумієш, що з нею все добре; коли вона починає розповідати, де була та що робила; і коли каже, що приїжджає до нас, ніби додому».

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій