Від «Сафо» до «Мого юного принца»: як працюють із темою ЛГБТ+ в українському кіно

У листопаді 2021 року український фільм «Мій юний принц» із гомосексуальною любовною лінією в сюжеті отримав 20 мільйонів гривень від Державного агентства України з питань кіно. Майже відразу таке рішення розкритикувала група народних депутатів, які потім взагалі зажадали відкликати фінансування. У Держкіно їм відмовили. Однак для України історії зі скандалами навколо ЛГБТ+-кіно — зовсім не рідкість. Спеціально для Заборони журналістка Наталія Вавилонська поговорила із представниками української кіноіндустрії та з’ясувала, з якими проблемами їм доводиться стикатися, працюючи з темою ЛГБТ+.

Грецький острів Лесбос. 1920-ті. Пара молодят з Америки приїжджає на Егейське море заради медового місяця, але потрапляє в любовний трикутник, повний фатальних спокус. Таким був сюжет українського фільму «Сафо» (2008), знятого британським режисером Робертом Кромбі та натхненного легендами про життя поетеси та «десятої музи» Платона Сапфо.

На той момент «Сафо» став для незалежної України першою гучною прем’єрою, де відкрито демонструвалися лесбійські стосунки. Фільм знімали в Греції та в Криму, в одній із ролей можна було побачити самого Богдана Ступку, а Ялтинська кіностудія виділила на зйомки «Сафо» 5 мільйонів доларів. Проте стрічка відразу викликала шквал критики.

Основні претензії надходили від тодішнього лідера протестантської церкви «Посольство Боже» Сандея Аделаджі, який назвав фільм «найгіршим виявом західної свободи». Він зізнавався, що не дивився «Сафо», але вимагав від української влади зупинити «розтління суспільства». У результаті чи всупереч скандалу, чи завдяки йому фільм Кромбі зібрав рекордну для України тих років касу.

Через шість років уже інший фільм про ЛГБТ+ в Україні зустрічали не критикою, а пожежею — буквально. 2014 року київський кінотеатр «Жовтень» підпалили прямо під час показу картини «Літні ночі», яка входила до тематичної програми фільмів про ЛГБТ+ «Сонячний зайчик» фестивалю «Молодість». Ніхто з глядачів тоді не постраждав, але проєкт реконструкції кінотеатру коштував 53 мільйони доларів.

Версій того, хто й чому підпалив кінотеатр, у слідства було три. Одну з них — про те, що палії були ненависниками ЛГБТ+ — згодом вдалося підтвердити. Двоє затриманих швидко зізналися в гомофобії. Одному з них дали 2 роки умовно, другому — три.

А вже 2020 року в епіцентрі скандалу опинився ще навіть не знятий фільм. Продюсер Олексій Гладушевський (серед його робіт — український серіал «Перші ластівки») та режисер Хачатур Василян разом написали сценарій до картини «Мій юний принц», де крім складних стосунків матері та сина є лінія з гей-любов’ю та безліч відсилок до християнства (у тизері, наприклад, можна одразу впізнати молитву «Отче наш», що починається словами: «Мамо моя! Нехай святиться ім’я твоє…»).

Проєкт «Мого юного принца», на подив його авторів, підтримали в Державному агентстві України з питань кіно. Восени 2021 року фільму виділили 20 мільйонів гривень з держбюджету, а вже в грудні 2021-го група народних депутатів звернулася до Кабміну та Держкіно з проєктом, у якому вимагала відкликати фінансування. У пояснювальній записці депутати стверджують, що «відкритий, еротичний, гомосексуальний контекст із використанням християнської символіки та алюзій на твори з біблійної тематики» обурює українських громадян.

У Держкіно у відповідь на це заявили, що не мають повноважень відкликати фінансування. А також нагадали, що «Мій юний принц» пройшов два етапи конкурсного відбору та набрав високий у своїй категорії середній бал. До того ж в агентстві звернули увагу, що, згідно з Конституцією, один з основних принципів державної політики у сфері культури — забезпечувати свободу творчості та дотримання рівних прав і можливостей.

Втім, крім періодичного недотримання цих свобод, творці українського кіно про ЛГБТ+ стикаються і з іншими проблемами.

Проблема перша: гомофобія

У своєму ігровому короткометражному фільмі «Чачьо» Гавура помістив у центр історії гомосексуального Януша з консервативної ромської громади, який на весіллі розповідає своїй нареченій про орієнтацію.

Богдан Жук повністю згоден із Гавурою та пояснює, що включити в сюжет ЛГБТ+-персонажа не завжди означає підтримати ЛГБТ+-спільноту. Як приклад Жук наводить фільми «Заборонений» (2019) та «Свінгери» (2018). Автори останнього примудряються вмістити в півторагодинний хронометраж цілий букет стереотипів: якщо дружина бізнесмена — то дурна блондинка, якщо хлопець-гей — то обов’язково Едік.

Паралельно з основною лінією фільму, де дві пари вирішують урізноманітнити своє сексуальне життя, є історія юного гея Дениса. Він «знаходить» на балконі майже оголену брюнетку Світлану і зголошується допомогти їй, а заразом і перевірити, чи сподобається йому бути з дівчиною. Можливо, цей епізод замислювався як спроба зачепити тему самоідентифікації, але вона провалилася. З усього фільму досить правдоподібно звучить лише одна думка — відповідь Едуарда на пропозицію Дениса прогулятися пізніше: «Удвох? Вночі? Києвом? Ти ще запропонуй таким, як ми, по Львову вночі погуляти».

«Підозрюю, що режисери цих фільмів вважали себе героями, бо включили в кіно ЛГБТ+-тематику. Але насправді вони і близько не мають розуміння цієї проблематики. Вони роблять те, що, на їхню думку, «зайде народу». З цього виходять гомо- та трансфобні шаблони, — каже Жук у коментарі Забороні. — До речі, це шаблони, які були в кіно ще за кодексу Хейза, і використовувати їх зараз зовсім не комільфо».

Кодекс Хейза, який згадує Жук, діяв у Голлівуді з 1930-х до 1960-х років минулого століття. Він складався з 36 правил для кінематографістів, одним із яких була заборона на «зображення сексуальних збочень». Правило застосовувалося до всіх персонажів, яких приваблювала своя стать, та тих, хто відрізнявся від норми своєю гендерною репрезентацією чи ідентичністю. У результаті наслідки цього бану виявилися дуже довготривалими.

Інший приклад — серіал платформи 1+1 media «Секс, Інста, ЗНО», усі епізоди якого зрежисував автор комедії «Мої думки тихі» Антоніо Лукіч. Автори замислювали зробити історію на кшталт «Ейфорії» та «Статевого виховання», торкаючись тем сексуалізованого насильства, мастурбації, бодипозитиву та інклюзивності, однак спіткнулися на першій же ЛГБТ+-персонажці.

Ханна та Клім — друзі дитинства. Вона відкрита лесбійка, однак він упевнений, що це лише до першого «нормального мужика». Ближче до фіналу серіалу герої пересплять — от тільки Ханна переконається у своїй гомосексуальності, а Клім вийде «переможцем», адже до випускного зміг зайнятися сексом хоч із кимось.

Працюючи над серіалом, команда «Секс, Інста, ЗНО» проводила фокус-групи з українськими підлітками та консультувалася з психологами та сексологами, щоб коректно показати життєві ситуації. Проте автори ще до прем’єри визнали, що не все вийшло. «Можливо, ми недостатньо коректно зобразили досвід людей із ЛГБТ+-спільноти, бо самі не належимо до неї. Але це наші друзі та знайомі, тож показати, з чим вони стикаються щодня, для нас було дуже важливо», — коментувала сценаристка SIZ Євгенія Бабенко.

Проблема друга: попит та пропозиція

Наразі можливостей подивитися українське кіно про ЛГБТ+ не дуже багато, а на великому екрані — тим паче. Звичайно, є «Сонячний зайчик», але він теж має обмеження: із понад 200 фільмів у лайн-апі кінофестивалю «Молодість» лише 10–15 входять до програми ЛГБТ+-кіно. Їх відбирають із 150–200 кінострічок (йдеться як про повні, так і про короткі метри).

«Українські режисери дуже рідко торкаються цієї теми. На моїй пам’яті протягом останніх кількох років це 1–2 короткометражні фільми на рік. Тому тут навіть не доводиться говорити про якісь тенденції», — зазначає Богдан Жук.

Водночас він упевнений: фільми про ЛГБТ+ цікаві глядачам. Це підтверджує популярність програми «Сонячний зайчик». «Якщо ЛГБТ+-люди можуть ототожнювати себе з гетеро-персонажами на екрані, як були змушені це робити все попереднє століття, то й гетеросексуальні люди також можуть ідентифікувати себе з ЛГБТ+. Це лише питання подолання упереджень», — вважає відбірник.

Думки Богдана Жука та продюсера Олексія Гладушевського в цьому питанні сходяться. Гладушевський також зазначає, що запит на цю тему є в молоді, яка хоче бачити українське кіно сучасним і сміливим. У старшого покоління, як і в різних консервативних організацій, таке кіно викликає відразу.

Втім, за словами Жука, з правильним маркетингом та підходом до глядача чи не кожен із фільмів програми «Сонячний зайчик» міг би розраховувати на певну касу в широкому прокаті. Звичайно, таке кіно не варто порівнювати із фільмами Marvel та іншими блокбастерами. Проте Жук припускає, що фільм «Назви мене своїм ім’ям» міг би скласти конкуренцію навіть їм. За його даними, на кінофестивалі на нього розкупили 600 квитків за день — при цьому в прокат фільм так і не вийшов.

Фестивальне кіно регулярно показує українська кінокомпанія «Артхаус Трафік». Останнім часом завдяки їй у прокат виходили фільми Франсуа Озона, Педро Альмодовара, Пола Верховена та Селін Ск’ямми, які відкрито торкаються теми ЛГБТ+. Гендиректор «Артхаус Трафік» Денис Іванов у коментарі Забороні зазначив, що ЛГБТ+-тематика ніколи не зупиняла компанію в процесі вибору фільмів для дистрибуції.

Проблема третя: гроші

Фільм «Мій юний принц» називають першою українською ЛГБТ+-стрічкою. Гладушевський вважає, що широке зацікавлення картиною пояснюється кількома чинниками. Перший: в українському кіно ще не було нічого подібного. Другий: «голосно» на тему ЛГБТ+ ніхто не висловлювався, а до певного часу взагалі всі якось негласно оминали її.

Попри скандал навколо «Мого юного принца», Гладушевський упевнений, що якщо знімаєш кіно про ЛГБТ+, можна розраховувати й на збори, і на симпатії глядачів: «Той піар, який нам зробили наші опоненти, може дати хороші касові збори. А шанувальників фільму й так уже багато попри те, що він ще навіть не знятий».

Разом з тим режисер Віталій Гавура звертає увагу на те, що знімати кіно в Україні у принципі економічно програшно: тут тобі й великі витрати на виробництво, і слабка підтримка українського кіно з боку прокатників. «Просувати авторське кіно в принципі складно. І просування фільмів на тему ЛГБТ+ не є принципово складнішим чи легшим», — пояснює він.

Богдан Жук також зазначає, що головна проблема під час підготовки програми — не відбір або брак фільмів, а фінансування, оскільки підтримка культури в державної системи не в пріоритеті. І хоч останніми роками Держкіно виділяє більше грошей, розпоряджатися цими коштами доводиться за застарілими радянськими схемами статей витрат. «Водночас дуже складно отримати приватне фінансування в кризовий період, коли держава переживає війну. А щодо спонсорства «Сонячного зайчика», то мало хто в Україні зважиться на відкриту підтримку ЛГБТ+-події», — підсумовує Богдан Жук.

Що таке нове українське ЛГБТ+-кіно

В інтерв’ю виданню «Україна молода» 2008 року режисер фільму «Сафо» Роберт Кромбі сподівався, що найближчим часом з’явиться нове українське кіно: «Дай Боже, щоби це було не російське кіно, коли політика йде на перший план. Це буде вільне кіно, яке розповідає історії».

У 2022 році те вільне кіно, про яке говорив Кромбі, саме зароджується. Поки що українські фільми про ЛГБТ+ — це радше драматичні історії. Богдан Жук пов’язує це з тим, що подібна тема частіше виникає в авторському кіно, яке має на меті розповісти про проблеми, а не розважити глядача. Також це більше відповідає запиту міжнародних кінофестивалів.

«На найбільших фестивалях кіно є «слоти» на східноєвропейське чи, швидше, пострадянське кіно. Якщо подивитися на фільми з України, Білорусі, Литви, Грузії, Росії, Казахстану, які останніми роками фігурували на фестивалях, — це, в основному, соціальні драми, де все сіро, похмуро й постсовково», — пояснює Жук.

Відбірник вважає, що, безумовно, знімати й показувати таке кіно важливо та потрібно, але це не має бути єдиною репрезентацією України за кордоном. На його думку, те, що Україну досі відносять до цієї категорії в кіношному світі, уже неактуально і застаріло. Але світова кіноіндустрія, на жаль, є консервативною.

«Хоча я впевнений, що багато фестивалів захочуть показати розумну комедію про химерні пригоди транслюдини в Україні чи Польщі, бо це буде неймовірно — як знайти міфічну істоту», — розмірковує Богдан.

І подібне кіно вже очікується в Україні. Режисер і сценарист Олексій Соболєв та інші творці драмеді «Таке собі життя» заявляють, що цей фільм якраз із гумором — і водночас розкриє серйозні та навіть табуйовані теми, зокрема про ЛГБТ+.

Матеріал створено за підтримки журналістської та активістської мережі Unit