Фортеця на острові. Як приватні компанії добувають пісок навколо історичної памʼятки часів Австро-Угорщини

Миколаївська фортеця — комплекс австрійських фортифікаційних та інженерних споруд кінця XIX — початку XX століття поблизу міста Миколаїв на Львівщині. Ця пам’ятка архітектури регіонального значення стала яблуком розбрату між бізнесом і пам’яткоохоронцями.

У 2021 році Василя Петрика, який боровся за збереження Миколаївської фортеці, заарештували та звинуватили в привласненні бюджетних коштів під час облаштування історико-культурного парку «Древній Звенигород». Його справа стала гучним прецедентом переслідування захисників культурної спадщини.

Водночас приватні компанії роками намагалися отримати дозволи на розробку піщаних кар’єрів на території фортифікаційного комплексу. Це спричинило дискусію про баланс між промисловим розвитком та збереженням памʼяток фортифікаційного мистецтва.

З чого все почалося: чому нам потрібно знати про «Древній Звенигород»

Ідея створити заповідник на землі княжого міста існувала ще з часів СРСР, але остаточно втілити її в життя вдалося 2020 року. 

Сьогодні «Древній Звенигород» — це інтерактивний музей та понад 25 гектарів території, де розташовані пам’ятки археології, що пов’язані з історією літописного Звенигорода. У музеї заповідника можна побачити виставку з артефактами княжого міста, дізнатися про часи середньовіччя, а також дослідити територію у віртуальній реальності. Так, надівши VR-окуляри, відвідувачі можуть побачити 12 локацій давнього Звенигорода, які відтворені за результатами наукових досліджень. Чотири з них — це інтер’єри церков та палаців, вісім — вулиці, площі й панорами міста.

Нині заповідник заробляє гроші офіційними платними послугами — від екскурсій до майстеркласів. Через повномасштабне вторгнення в Україні припинили фінансувати великі інфраструктурні проєкти у сфері туризму та збереження спадщини. Тому працівники зорієнтовані на міжнародні гранти, пояснює співробітниця історико-культурного заповідника Мирослава Іваник.

Проте їх немає, і грантові кошти залучають на менші проєкти. Наприклад, торік вдалося оновити мультимедійну експозицію в музеї. Тепер відвідувачі можуть прочитати про життя середньовічного міста на спеціальних планшетах та подивитися 3D-моделі артефактів. 

Останні два роки лад на території підтримують кілька працівників музею. Власними зусиллями тут прибирають та скошують траву навіть охоронці.

Чому ж до повномасштабної війни з Росією у заповіднику не встигли облаштувати туристично привабливу зону? У чиїх інтересах було завадити розвитку археологічного парку і до чого тут піщані карʼєри? Ця історія тягне за собою багато ниток та стосується не тільки Звенигорода. Але розберімося в усьому по черзі.

Справа Василя Петрика

У 2018 році проєкт облаштування історико-культурного парку «Древній Звенигород» переміг на конкурсі ініціатив регіонального розвитку. Фінансування виділили з держбюджету в межах підтримки від ЄС. Розпорядником коштів на роботи у Звенигороді, відповідно до рішення департаменту архітектури та розвитку містобудування Львівської ОДА, було ПП «Белзький мур». З 2013 року його очолював Василь Петрик, захисник історичної спадщини, доцент кафедри архітектури. 2021 року він став керівником управління охорони об’єктів культурної спадщини ЛОДА.

На виконання реставраційних робіт наприкінці жовтня 2020 року ПП «Белзький мур» оголосило тендер у Prozorro, переможцем якого стало ТзОВ «Галсад». Договір підписали 16 грудня 2020-го.

За словами Василя Петрика, у Звенигороді хотіли зробити рекреаційно-археологічний парк: облаштувати доріжки, альтанки й оглядові майданчики. Кошти для втілення проєкту виділили в грудні 2020-го, і задумане потрібно було втілити в стислі строки й за складних погодних умов. 

«Коли я вперше туди приїхав [до заповідника], там були джунглі з кропив та верболозу. Ми почали розчищати площу, щоб сформувати вʼїзд довкола берега, аби вода не затоплювала територію. Власне тому там і насипали землю», — розповідає Петрик.

Саме під час реставраційних робіт, за повідомленням Львівської обласної прокуратури, внесли відомості про доставку насипного ґрунту та її вартість, однак жодного перевезення землі не відбулося. Поліція відкрила провадження за офіційним зверненням Валерія Потюка, ексдиректора уже ліквідованого КП ЛОР «Реставрація та управління замками і палацами Львівщини».

Так 11 червня 2021 року Львівська обласна прокуратура вручила чотирьом особам, зокрема Василеві Петрику, підозру в привласненні понад мільйона гривень бюджетних коштів під час облаштування історико-культурного парку (ч. 5 ст. 191 КК України). Ця стаття передбачає покарання у вигляді позбавлення волі на строк від 7 до 12 років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до 3 років та з конфіскацією майна. 

Відтак 16 червня Галицький районний суд Львова обрав пам’яткоохоронцю запобіжний захід — взяття під варту на два місяці з правом внесення застави 567 тисяч гривень. Трьом іншим фігурантам справи також обрали запобіжний захід та взяли під варту з різною сумою застави.

Після оголошення запобіжного заходу Василя Петрика одразу забрали в СІЗО. Під приміщення суду прийшла велика група підтримки з плакатами, а родина Петрика одразу почала збір коштів для застави — із цим завданням впоралися за пів доби. Більшість грошей надійшла від людей, що підтримували підозрюваного: громадських активістів, спілок, архітекторів, реставраторів тощо. 

Згодом, 6 липня, Галицький районний суд Львова постановив на два місяці усунути Василя Петрика від посади начальника управління охорони об’єктів культурної спадщини Львівської ОДА. Однак чоловік подав апеляцію, і Львівський апеляційний суд скасував це рішення. 

Так від 2021-го справа на початковому етапі. За словами Василя Петрика, судові засідання тривають уже два роки.

«Зараз така ситуація із судовою системою, що я відчуваю велику надію відстояти права. Адвокати мають свідчення про порушення під час ведення провадження, а експертизи мають докази, протилежні слідству. Тому я вважаю, що в суді ми захистимо себе, але це триватиме довго», — каже памʼяткоохоронець.

Восени 2022 року Василь Петрик змінив посаду. Нині він очолює відділ містобудівної документації Мінкультури, де опікується зонами охорони памʼяток та історичними містами. Він уже не бере участи у фінансових проєктах і каже, що ця справа вплинула на його життя.

«Я набув нового досвіду роботи з адвокатами, юристами, слідчими органами та силовими структурами, — ділиться посадовець. — Для мого громадського середовища доба в СІЗО — як почесна відзнака. Але це тяжко позначилося на моїй родині, на колегах і проєктах, які ми виконували. Тому що пішов негативний розголос: люди остерігаються довіряти, оскільки бачать, що я під слідством».

До чого тут Миколаївська фортеця

Василь Петрик назвав цю справу замовною через його пам’яткоохоронну діяльність, зокрема щодо фортеці біля Миколаєва Львівської області. 

«Перше завдання моїх опонентів — через тиск, кримінальні справи змусити мене відмовитися від роботи над документацією щодо внесення Миколаївської фортеці до переліку пам’яток, — писав він на особистій сторінці у Facebook. — Друге завдання — знищити мене як новопризначеного начальника управління охорони об’єктів культурної спадщини Львівської ОДА. Все дуже просто: я — єдиний очільник цього управління за останні роки, який вийшов із середовища пам’яткоохоронців та готовий активно боротися за збереження кожної пам’ятки, а не домовлятись і погоджувати їхню забудову чи знищення».

Миколаївська фортеця — це комплекс фортифікаційних та інженерних споруд. Їх будували поетапно: у 1854–55 роках, 1890-х та 1913–14-му. Зокрема, австрійські інженери спорудили групи «Лиса гора» та «Углерище» й три окремі опорні пункти — «Верин», «Зубра» та «Под Дебіна». У ґрунті «Лисої гори» змайстрували потерни (тунелі під землею), що були здатні витримувати обстріл важкої артилерії, а також командно-спостережні пункти й підземні переходи. Австрійці скористалися скельним пісковиком та вдалим рельєфом місцевості, щоб створити захищені від гарматного обстрілу сховища. Вони слугували укриттям для солдатів і боєприпасів, а кількаметрова товща ґрунту уберігала від снарядів. Загалом тут збудували щонайменше 23 польові укріплення.

Найбільші втрати австрійської фортифікації в Галичині сталися за часів СРСР. Під Миколаєвом активний видобуток каміння та піску з місцевих надр почали вже після Другої світової війни. Так будівництво трубопроводів і сільськогосподарська діяльність призвели до майже повного знищення укріплень, збудованих у 1854–55-му та 1890-х роках, пишуть місцеві дослідники. У 2000-х «справу» попередників продовжили.

Приватні компанії проти памʼяткоохоронців: як боролися за Миколаївську фортецю 

У 2015 році Петрик був у групі науковців, які розробили паспорт частини Миколаївської фортеці — командного пункту. У 2017-му фортеці надали охоронний номер та внесли командний пункт до держреєстру памʼяток місцевого значення. Але цього було замало для повноцінної охорони, адже усього до складу пам’ятки входить 21 обʼєкт.

Цим і скористалися власники приватних компаній, а саме ТзОВ «Західінвест-партнери». 3 жовтня 2018 року директор компанії Ігор Шиян надіслав Державній службі геології та надр України заяву на отримання дозволу щодо користування надрами без проведення аукціону. Мета — геологічне вивчення надр ділянки «Дроговизька» строком на три роки. У пояснювальній до заяви записці йшлося про те, щоб «забезпечити потреби місцевого населення та промислових підприємств у піску», а ще — про регулярну сплату податків і створення нових робочих місць.

У лютому 2019 року тодішня Миколаївська райрада за зверненням тієї ж Держслужби геології та надр України погодила геологічні вивчення піску компанії «Західінвест-партнери» (відповідно до рішення № 403) на ділянці «Дроговизька» розміром майже 24 гектари.

Ця ж ділянка входить до Реєстру історичних пам’яток місцевого значення (охоронний номер 2967-ЛВ), тож, аби проводити роботи, зокрема і геологорозвідувальні, потрібне погодження з органами охорони культурної спадщини.

Крім того, в уже згадуваній пояснювальній записці щодо робіт ТзОВ «Західінвест-партнери» йшлося про кар’єр завглибшки 50 метрів та ні слова про потенційну шкоду місцевій екосистемі. Річ у тому, що піски, які планували розробляти, є гідроакумулятивним шаром, що поповнює навколишні ґрунтові води. 

Також вийшло, що географічні координати кутових точок ділянки надр піску «Дроговизька» збіглися з місцем розташування комплексу споруд «Фортеця міста Миколаїв». Тож на погодження райрадою георозвідки зреагувала громада — історики, краєзнавці та інші небайдужі жителі району. Оскільки мешканці сусіднього села Дроговиж і депутати сільської ради не підтримали дозвіл на вивчення піску, через два місяці рішення № 403 скасували.

Цікаво, що у 2019-му, крім ТзОВ «Західінвест-партнери», памʼятку намагалися штурмувати ще дві фірми — ММШБД-38 та ПАФ «Дністер». Так, на сесії Миколаївської районної ради розглядали питання щодо дозволу Миколаївській міжгосподарській шляхобудівельній дільниці № 38 на розширення Новотростянецького родовища пісків поблизу фортеці. Попри те, що її охоронні межі досі не визначені, оскільки Тростянецька ОТГ ігнорує розпорядження. Згодом ПАФ «Дністер» хотіла отримати гірничий відвід на 102 гектари ділянки поруч із пам’яткою, проти чого виступили депутати Львівської облради та громадські активісти.

Сфальсифіковані підписи та кадрові питання до Мінкультури  

Тим часом Миколаївська райрада попросила підприємство «Белзький мур» Василя Петрика виготовити облікову проєктну документацію на інші обʼєкти — групу укріплень на «Лисій горі», що є частиною Миколаївської фортеці («Межі та режими зон охорони пам’ятки історії місцевого значення Комплекс фортифікаційних та інженерних споруд “Фортеця м. Миколаїв”»). У 2019-му ці документи погодили в ЛОДА й надіслали в Мінкультури. Експертна комісія розглянула їх та вирішила внести укріплення до реєстру як памʼятку місцевого значення. Однак згодом виявили, що на памʼятку не вистачає документів і що її належно не дослідили. Тож внесення до реєстру зупинили.

Як виявилося, у 2020-му Мінкульт отримав ще один пакет документів на ті самі обʼєкти фортеці, які розробило уже інше підприємство — «Реставрація та управління замками і палацами Львівщини», директором якого був Валерій Потюк. Чиновники мали визнати, що печери належать до спадщини науки й техніки та що опорні пункти не мають ознак культурної спадщини. Так, згідно з висновком експертної комісії, обʼєкти не пов’язані з важливими історичними подіями й життям відомих осіб. Крім того, під час археологічних досліджень у цьому районі нібито не виявили слідів бойових дій Першої світової війни, а достовірних історичних джерел немає. Водночас підземні тунелі-потерни є військово-інженерною спорудою початку XX ст., тому їх зарахували саме до об’єктів науки й техніки.

Стосовно опорних пунктів «Північ», «Захід» і «Схід», а також «Польових укріплень», то експертна комісія вирішила, що вони не мають ознак об’єктів культурної спадщини, оскільки не зберегли своєї автентичності та матеріально-технічної структури через руйнування часом. Тому ці частини комплексу не вносили до Державного реєстру нерухомих пам’яток.

Як пише Суспільне Львів, до комунального підприємства Потюка звернулася компанія «Західінвест-партнери» — саме та, яка хотіла отримати спецдозвіл для геологічного вивчення піску. Комунальне підприємство, своєю чергою, звернулося до Українського державного інституту культурної спадщини, директоркою якого є Ірина Прокопенко. Вона ж і написала рецензію підприємству Потюка. Але конфлікт полягає в тому, що Прокопенко входила і до складу експертної комісії, яка визначила памʼятки як такі, що не мають ознак культурної спадщини.

На початку 2021 року Львівська обласна державна адміністрація отримала рішення Мінкульту на ті документи, які розробили в комунальному підприємстві обласної ради. Тут і забили на сполох, бо на документах виявили підпис доктора історичних наук та фахівця в галузі геральдики Андрія Гречила. Того ж року його покликали на нараду до департаменту архітектури та розвитку містобудування, де присутніми були Валерій Потюк та Василь Петрик. Гречило повідомив, що його підпис сфальшований, і написав заяву в райвідділ поліції. Експертиза в цій справі триває вже третій рік.

«Мене покликали в прокуратуру, щоб провести експертизу. Сказали списати один листок своїм автографом і ще пʼять — різним текстом. Коли я цікавився, чи готова експертиза, мені повідомляли, що експерти завантажені. Згодом до мене телефонували й просили принести старі документи, де є мій підпис. У мене таке враження, що там ніхто нічого не розслідує, а справу заморозили», — розповідає фахівець.

Ми надіслали запит до Міністерства культури щодо копії документів КП ЛОР «Реставрація та управління замками і палацами Львівщини», на основі яких експертна комісія зробила висновки. Але, як виявилося, їх вилучили в міністерства на підставі ухвали Галицького районного суду Львова. Також ми запитали про персональний склад комісії — його змінили наказом міністерства, і вищезгаданої Ірини Прокопенко там уже немає. 

А у відповідь на запит до ЛОДА нам повідомили, що «Горжеві печери» так і залишилися памʼяткою «науки й техніки». 

Різні компанії під куруванням тих самих бізнес-партнерів

Паралельно з веденням справи проти Василя Петрика у квітні 2021 року у Львівській ОДА ще раз занесли комплекс історичних споруд фортеці до щойно виявлених пам’яток та вирішили виготовити для них облікову документацію. Відповідне розпорядження підписав голова ЛОДА Максим Козицький. 

Водночас це не зупинило піщані інтереси приватних компаній. Так, навесні 2021-го фірма «Гранділенд» подала заявку на новий карʼєр, який охоплює частину укріплень на «Углерищі» і казематної батареї «Традіторен», що біля Тростянця. Однак на сесії Миколаївської ТГ фірма отримала одноголосну відмову. Цікаво, що у списку кінцевих бенефіціарів, за даними Clarity Project, є Андрій Тушницький. Він же — серед засновників ММШБД-38, де співпрацював з Ігорем Шияном з уже відомої компанії «Західінвест-партнери». Таким чином поміж засновників чи бенефіціарів як мінімум трьох фірм, які займаються розробкою карʼєрів, є одні й ті самі особи. 

Продовження справи «Лисої гори»

Але повернімося до обʼєктів на «Лисій горі», для яких Василь Петрик підготував облікові документи. Так, у 2022 році у Львівському окружному адміністративному суді провели засідання за позовом уже згаданого підприємця Андрія Тушницького проти департаменту архітектури та розвитку містобудування Львівської ОВА. Суть позову — скасувати наказ, яким 2019 року затвердили науково-проєктну документацію Петрика на групу «Лиса гора». 

Річ у тому, що у 2020-му Тушницький придбав земельні ділянки з цільовим призначенням вести сільське господарство. Саме на цих ділянках розташовані об’єкти фортифікації групи «Лиса гора». Наказ про встановлення охоронних меж департамент видав 22 травня 2019 року, однак до Державного реєстру нерухомих пам’яток України об’єкти групи «Лиса гора» занесли у 2022 році.

Так у суді вдалося довести, що на момент купівлі ділянок про памʼятки не йшлося. Підприємець також довів у суді, що департамент не мав права встановлювати охоронні межі Миколаївської фортеці, як це йдеться в наказі, що оскаржили. А охоронна зона збігається з його приватними ділянками.

У суді дійшли висновку, що на момент ухвалення оскарженого наказу об’єкти групи «Лиса гора» не значилися в Державному реєстрі нерухомих пам’яток України, що «свідчить про передчасність визначення меж та режимів використання охоронних зон». Так Львівський окружний адміністративний суд скасував наказ ОВА про встановлення меж та охоронних зон історичної пам’ятки.

За словами Василя Петрика, забудовники розглядають процедурні питання вище від загальнозаконодавчих. Таким чином бізнес стає проти культурної спадщини. 

«Дисонанс: з одного боку, потрібні памʼятки, щоб возити туристів, а з іншого — вони заважають. Так само тут: памʼятки заважали купувати пісок. Для бізнесу це стало шоком: коли купували землю, їх не було, а коли купили — виявилося, що є. Але річ у тім, що памʼятки були завжди, проте власників землі ніхто про це не повідомив. Тому всю вину вони скинули на памʼяткоохоронців», — коментує справу Василь Петрик.

Миколаївська фортеця: що відбувається зараз

Миколаївська фортеця розташована на території Миколаївської, Тростянецької та Розвадівської ТГ. Власникам земельних ділянок у Миколаївській ТГ надіслали листи щодо памʼяток історичної спадщини на їхніх ділянках. З цими листами ознайомилися майже всі власники в серпні 2021 року. 

Потім фортифікаційні споруди потрібно було взяти на баланс. Але, щоб це зробити, необхідно визначити балансову вартість. Миколаївська міська рада кілька разів оголошувала конкурс, оскільки організацій, які уповноважені оцінювати обʼєкти історичної спадщини, — мало. А коли почалася повномасштабна війна — справу заморозили. 

Згодом, у грудні 2022 року, Рада ухвалила «малий кодекс про надра». Тепер строк отримання дозволів на видобуток піску та інших корисних копалин скоротили втричі. Тож компанії можуть вільно продавати свої дозволи на видобуток іншим фірмам, а власники невеликих земельних ділянок до 25 гектарів можуть видобувати копалини без аукціону. Загалом реформа має на меті розвивати промислове перероблення сировини на території України. Але водночас це створює ризики, як-от у випадку з Миколаївською фортецею. 

За словами краєзнавця та кандидата геологічних наук Миколи Гнатіва, нині активною розробкою піску займаються на Південно-Тростянецькому родовищі. Так, у громаді видобувають пісок та підбираються до опорного пункту «Традіторен» ​​(група «Углерище»). Водночас охоронна зона памʼяток передбачає понад 300 метрів за межами населених пунктів.

У Тростянці розробляють карʼєр піску на землях сільськогосподарського призначення, які підприємцям вдалося викупити у власників паїв. Але роблять це без переведення земельних ділянок під карʼєр. Водночас, за словами фахівця Миколи Гнатіва, коли карʼєр уже розробляють — ділянки можна рекультивувати для майбутнього ведення сільського господарства. Фактично це означає повне або часткове відновлення земель і їхньої продуктивності, порушених господарською діяльністю. Проте краєзнавець зауважує, що у Львівській області ще такого не практикували й зазвичай усе заростає в природний спосіб за 20–30 років. 

Але є ще один нюанс: наразі ніхто не може вплинути на ситуацію з поточними карʼєрами, бо споруди досі не взяли на баланс, пояснює Гнатів. Проте, крім того, що землі використовують не за цільовим призначенням, приватна компанія мала б виготовити документи на розробку піску. 

Краєзнавець неохоче розповідає про те, хто займається піщаним бізнесом. Однак зауважує, що одна з останніх компаній — це «Гранд видобування». Наразі ми не можемо підтвердити або спростувати інформацію, чи саме ця фірма виконує роботи в Тростянецькій громаді. Однак у сільраді нам розповіли, що жодних погоджень конкретно цій фірмі на користування надрами не надавали, а інформації про геологічне вивчення піску на Південно-Тростянецькому родовищі не мають.

Проте цікаво, що власником корпоративних прав на компанію «Гранд видобування» є «Гранділенд», яку ми згадували вище. Водночас у 2019-му «Гранд видобування» була серед її бенефіціарних власників. Очевидно, що компанії мають давній звʼязок.

Також у сільраді нам повідомили, що на землях держвласності, які перебувають у користуванні Миколаївського ДЛГП «Галсільліс» та входять в адміністративні межі Тростянецької громади, розташований Командний пункт фортеці Миколаїв. Він фігурує в реєстрі як памʼятка історії місцевого значення. Але на питання про те, чи має вона охоронну зону, нам так і не відповіли. Мовляв, документи на пункт є, але у раді відсутні. А в держреєстрі адреса визначена в Миколаївській міській ТГ. 

І наостанок — внесення памʼяток до реєстру не означає їх фактичну охорону. Тому головне в справі збереження Миколаївської фортеці — зробити межі памʼяток. У ситуації з видобутком піску це фактично означає «буферну зону» між памʼятками та приватними компаніями. Але не все так просто, адже для цього потрібно укладати договори з власниками земельних ділянок, території яких збігаються з охоронними зонами. 

У департаменті архітектури та розвитку містобудування нам повідомили, що на момент подання запиту, 11 червня 2024-го, власники памʼяток чи їхніх частин або уповноважені ними органи не зверталися до ОВА щодо укладення охоронних договорів. 

Можливо, нещодавнє рішення уряду про спрощення цих документів змотивує посадовців. Поки, звісно, є що охороняти. 

Цей матеріал підготовлений у рамках співпраці з Центром прав людини ZMINA за підтримки Європейського Союзу